Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 березня, 2013   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Глухий кут легітимності. Що робити опозиції коли паркетна боротьба безперспективна

Ситуація навколо Власенка засвідчила, що будь-які легітимні засоби боротьби опозиції – то насправді за нинішніх умов фанерні шаблі. Ними можна вимахувати, але не рубати.
Матеріал друкованого видання
№ 11 (279)
від 14 березня, 2013
Глухий кут легітимності. Що робити опозиції коли паркетна боротьба безперспективна

Хороша річ – законність. Якщо порушено права, можна звернутися до суду і захистити їх. Якщо суспільні процеси пішли в країні не туди, можна розпочати спеціальні слухання в парламенті, ухвалити рішення, привернути увагу уряду і президента…

А що робити, коли суд працює виключно на керівну партію, штампуючи рішення і вироки лише на її користь, бо ця партія встановила над судами цілковитий контроль? Причому всі бачать абсолютно прогнозовані результати судових розглядів, а спіймати залежних від влади суддів дуже важко (як і в радянські часи, коли панувало «телефонне право»), адже хто може бути свідком конфіденційних розмов адміністративних керівників зі слугами Закону…

Будь-який суддя в Україні, всупереч очевидним обставинам, може заявити, що у своїх вердиктах керується виключно законом і власною совістю. І спробуй довести, що насправді за «законом і совістю» стоїть щось зовсім інше.

Як багато в нашому політикумі героїв ультрареволюційної фрази і як мало реальних діячів

Ця ситуація нагадує виступ Міхаїла Шолохова на з'їзді радянських письменників: «Буржуазні ідеологи дорікають, що ми пишемо за вказівкою комуністичної партії. Ні, ми пишемо за вказівкою наших сердець, а наші серця належать партії». Бурхливі оплески… Ось і совість суддів України належить партії, і ми знаємо, якій саме. Тож у судах усі нелояльні до ПР політичні сили й окремі індивіди не мають жодних шансів. Наразі був лише один виняток із цього правила (який це правило лише підтверджує), коли Вищий адміністративний суд України (ВАСУ) відхилив позов відомої Наталії Вітренко з вимогою скасувати указ президента Віктора Ющенка про визнання членів ОУН-УПА учасниками національно-визвольних змагань. У парламенті більшість (ПР і комуністи) на опозицію демонстративно не зважають, реагуючи лише на імпульси з боку найвищої влади.

Прецедент народного депутата від «Батьківщини» Сергія Власенка, позбавленого депутатського мандата в обхід Верховної Ради рішенням суду, свідчить, що в будь-який потрібний момент «поголів’я» опозиційних депутатів може бути скорочено до потрібного Партії регіонів рівня. Як грати за правилами, що всі діють проти вас, а якщо не діють проти вас, то їх оперативно змінюють або тлумачать на власний розсуд?

Читайте також: Справа Власенка: депутатської недоторканності в Україні вже не існує

Власенка позбавили депутатських повноважень 6 березня поточного року, а 5 берез­­ня відбувся мало помічений історичний «ювілей» – 80-ліття перемоги НСДАП на виборах до Рейхстагу, де нацисти здобули 49% голосів (разом зі своїми союзниками) і завоювали відносну більшість. Нацистам була потрібна конституційна більшість, і вони почали позбавляти мандатів своїх політичних опонентів. Невдовзі НСДАП уже мала ом­рія­ну абсолютну більшість, а в листопаді 1933-го в країні запанувала однопартійна система… Диктатура може бути встановлена внаслідок перевороту, заколоту, війни, а може тихо і поступово, крок за кроком.

Ситуація навколо Власенка засвідчила, що будь-які легітимні засоби боротьби опозиції – то насправді за нинішніх умов фанерні шаблі. Ними можна вимахувати, але не рубати. Отже, «крамничку» легітимності зачинено. І недарма. Яка легітимна опозиційна діяльність (якщо вона не ведеться за партитурою влади) можлива в авторитарній країні з виразними тенденціями тоталітарності? Досить поглянути на Росію, Білорусь, Казахстан і Узбекистан та інші. У цьому сенсі, наприклад, навіть опозиція Венесуели за покійного команданте Чавеса була у кращому становищі. Адже Чавес доб­­ре знав про силовий потенціал опонентів, про притаманні латиноамериканським країнам традиції guerra guerilla – партизанської війни.  У сусідній Колумбії в кількох десятках кілометрів від столиці Боготи понад 50 років існувала партизанська республіка Маркеталія, що вела збройну боротьбу проти державної влади. Маркеталія виникла внаслідок гонінь проти опозиції. Певна демократичність у Венесуелі за «народного каудільо» («каудільо» – іспанський аналог слів «фюрер», «дуче», «вождь», «поглавник», «кондукаторул» тощо) Чавеса зберігалася через страх можливого збройного тиску з боку опозиціонерів.Чавес відносини з ними не доводив до крайнощів, хоча й люто ненавидів, а вони відповідали йому навзаєм.

Проте Чавес був кадровим офіцером національної армії, вихованим на патріотичних традиціях Лібертадора Симона Болівара, і він щиро понад усе любив свою батьківщину. На такому ґрунті можливе якесь цивілізоване спілкування між владою та опозицією. В Україні же заклики панів Азарова і Чечетова «любити Україну» сприймаються як невдалий анекдот.

То що має робити українська опозиція? Якщо й далі на радість Партії регіонів бавитися в легітимність, доведеться визна­­ти себе політичними клоунами, які ні на що в Україні не впливають, а існують лише, як посміховисько на тлі поважних регіональних діячів. Подальша «паркетна» боротьба, розвішування у Верховній Раді протестних плакатиків безперспективні. Чи здатна наша опозиція, що так звикла до комфортного життя, перейти до активних вуличних акцій, до жорсткого протистояння з диктатурою, що дедалі посилюється?

Тут днями полум’яний вождь Арсеній закликав до повстання… Чи розуміє він, яку вагу має це слово, точніше, те, з чим воно пов’язане? Як багато величезних зусиль і жертовності воно вимагає? Навіть звичайна демонстрація, щоб стати ефективною, потребує великої попередньої підготовки, а тут раптом повстання… Як багато в нашому політикумі героїв ультрареволюційної фрази і як мало справжніх діячів, що вміють організовувати, відстежувати процеси, правильно на них реагувати і спрямовувати у потрібному напрямку громадську енергію.

Ми вже бачили, як «залізна» опозиція організовувала голодування на захист української мови на сходах Українського дому в Києві. Витримавши кілька днів, ці опозиційні «відчайдухи» спокійно роз’їхалися на літні вакації. Вони й повставати збираються в такому режи­­мі? А якщо комусь із цих лідерів закортить погрітися на Канарах, то можна буде кинути людей напризволяще без командирів?

Спочатку варто було б змінити спосіб власного життя, переважно екранно-салонний, піти нарешті до людей (перед тим доб­ре подумавши, а з чим власне йти, з якими ідеями, закликами і пропозиціями), об’ї­ха­­ти всю Україну, забути про власний затишок, зрозуміти, що справжня політична боротьба в авторитарній країні – це велика кількість особистих незручностей і загроз.

Керівним опозиціонерам тре­­ба підготувати те, що називають «тривожною валізкою»: теплий одяг, гігієнічні речі, ліки, якісь консерви, виделку, ложку, бо все це знадобиться в СІЗО чи в’язниці. Не хочеться? Страшно? Не за тим йшли до Верховної Ради? Тоді краще не баламутити народ і вести тихе приватне життя, бо дуже важко буде і незручно з теплої і затишної зали засідань парламенту в модних костюмах і вишуканих краватках йти на холодно-сирі вулиці до абияк одягненого народу кликати його на барикади.

У мусульманській традиції є два тлумачення поняття «джихад». Друге – це війна проти ворогів ісламу. А перше і найважливіше – це внутрішні духовні зусилля, спрямовані на подолання власних вад. Зовнішня перемога опозиційних політичних сил неможлива без такої внутрішньої перемоги над численними хибами української опозиції, що вже понад 20 років заважають нації і країні стати на шлях нормального європейсь­кого розвитку. Бо опозиція за цей час дуже вже призвичаїлась лише до вербальної бороть­­би, що не передбачає жодних справж­­ніх особистих жертв. Справді, це дуже неприємно підставляти не чиюсь, а свою любу голову під кийки всіляких беркутівців. А хі­­ба опозиція в Білорусі, Росії, а тепер і в Україні має інший шлях? Власне кажучи, він є. Бути в кишені влади, виконуючи роль її «дорогої опозиції», як одного разу Віктор Янукович публічно назвав Арсенія Яценюка, в дозволеній пропорції критикувати антинародний режим, гучно протестувати після кожної антинаціональної витівки регіоналів, залишаючись безсилими спостерігачами зла, що коїться повсюдно.

Однак це гарантований шлях до політичної загибелі не лише опозиції, а й, що найстрашніше, країни. Особливих надій на демократичний Захід також немає, доки в самій Україні не з’явля­ться сили, здатні демонструвати зразки відваги і рішучості. Як писав Фрідріх Ніцше: «Допомо­­жи собі сам – і тоді кожен тобі допоможе». Хіба чинився би потужний міжнародний тиск на Леоніда Кучму, якби не революційний Майдан? Тому й ниніш­­ня парламентська опозиція буде змушена або відродитися в новій якості, або зникнути назавжди з політичного кону.

Арсеній Яценюк обіцяє, що опозиція організує народні віча в багатьох регіонах України. Це вимагає дуже відповідального підходу, щоб не дискредитувати саму ідею і не стати ще одним засобом випускання пари, перетворення потужної енергії мас на флеш-моб, на карнавальне дійство. Карнавальна доба в українській політиці завершилася ще 2004 року. Настає час дорослої та небезпечної політики, де на карту поставлено все. Чи усвідомлюють це люди, здатні легко кидати фрази про повстання? А ресурс легітимності в боротьбі остаточно вичерпаний, і шукати нових шляхів ефективного протистояння диктатурі можна, тіль­­ки визнавши той очевидний факт, що в Україні немає правосуддя в цивілізованому сенсі цього слова і немає парламентаризму, як його розуміє демократичний світ.

Звісно, не варто кидати Верховну Раду, проте її значення суто пропагандистське, це лише трибуна для виголошення опозиційних програм дій. Однак про жодну законотворчу роботу в нормальному значенні слова там не може йтися взагалі, адже триєдиним центром законодавчої, виконавчої і судової влади (причому важко сказати, де завершується одна і починається друга) тепер є Адміністрація президента. Оскільки режим відчуває геополітичну підтримку Крем­­ля, котрому готовий здатися на прийнятних для себе умовах, то можна скільки завгодно звертатися зі скаргами в ООН, ЄС, ОБСЄ, НАТО і до новообраного Римського понтифіка, це суттєво не допоможе. Тим більше, що всередині України почувається доволі спокійно на тлі апатії та млявості суспільства, не кажучи вже про мінімальну креативність опозиції. Все це додає режимові нахабства у ставленні до вимог і прохань демократичного світу. Лише саме українське суспільство може себе визволити чи згубити.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено