Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 жовтня, 2012   ▪   Костянтин Скоркін ,   Богдан Буткевич   ▪   Луганськ   ▪   Версія для друку

За повної бездіяльності опозиції протестний електорат Луганщини перетікає до комуністів

Парламентські вибори-2012 стали яскравим свідченням фрагментованості політичного процесу в Україні через різку неоднорідність ситуації в різних її регіонах
За повної бездіяльності опозиції протестний електорат Луганщини перетікає до комуністів

Замість загальнонаціональної інтриги «влада vs опозиція» на кшталт ситуації 2004-го року, нині в кожній області своя унікальна картина з іноді абсолютно химерними розстановками. Найдивніший наразі мезальянс склався на Луганщині, де головний двобій точиться між регіоналами та комуністами, офіційно партнерами по правлячій коаліції, за капітулянтського самоусунення від виборчого процесу опозиційних партій. Понад те, пристрасті в цьому, для стороннього спостерігача здавалось би, неможливому конфлікті, палають майже шекспірівські. І, як у гарній драмі, розв’язки на даний момент не береться передбачити ніхто.

Back in the USSR

«Не розумію, як таке може бути, – знизує плечима Діттмар Хемніц, німецький підприємець, що вже чотири роки веде свій бізнес із продажу канцтоварів у Луганській області. – Як може бути, щоб політична партія була на федеральному чи, як це у вас, національному, рівні в коаліції з партією влади, а на регіональному – мало не на ножах із нею. І що дивує ще більше – чому це ні в кого не викликає якихось запитань чи зайвих рефлексій. Це якийсь політичний сюрреалізм».

Щоб зрозуміти діалектику цієї алогічної ситуації, треба повернутися на десятиліття назад. Іще на початку 2000-х Луганщина (а, власне, й загалом Донбас) була однією з опор так званого «червоного поясу України» – тобто низки регіонів, що їх вважали базовими для КПУ. Ця промислова смуга дуже болісно переживала масштабну деіндустріалізацію 1990-х років, а її мешканці відчували стійку ностальгію за радянськими часами, яка, згідно із соціологічними дослідженнями, нікуди ні поділася й на сьогодні.

Читайте також: Край заляканих «совків», або вибори по-луганськи

Тому це регіональне «лівацтво» місцевих мешканців завжди мало й має нині реакційно-совковий присмак. Підтримуючи комуністів, луганчани виступали не тільки й не стільки проти корумпованого чиновництва чи кримінальної приватизації, стільки проти незалежності України, українізації та демократії західного ґатунку як такої.

Саме тому 2004 року, коли прапор «цінностей СРСР» із тактичних міркувань підняла тодішня влада, просуваючи кандидатуру Віктора Януковича – ідеального радянського господарника й кандидата від російськомовного Сходу, для партії Маркса – Енґельса – Симоненка настала справжня іміджева та брендова катастрофа. Тотальна більшість її прибічників перейшла тоді на бік Януковича і згодом Партії регіонів. Для наочності наведемо цифри: якщо на парламентських виборах 2002-го на Луганщині за КПУ проголосувало 39,68% громадян (перше місце в Україні), то через чотири роки, у 2006-му, – лише 4,43%.

Здавалося б, на комуністичній партії можна ставити хрест. Але, на диво, прихід Януковича до влади дав їй другий шанс. Розчарування соціально-економічною політикою нового президента, яке не супроводжувалось істотними змінами в ціннісних орієнтаціях жителів регіону (ностальгія за совком не зникла, а навіть посилилась), зробило комуністів найбільш прийнятною альтернативою Партії регіонів в очах луганчан.

Уже на місцевих виборах 2010 року тамтешні комуністи дали бій регіоналам, висунувши свого лідера нардепа Спірідона Кілінкарова на посаду мера обласного центру. Найцікавіше те, що навколо кандидата-комуніста об’єдналися всі невдоволені владою регіоналів – від пенсіонерів до деяких міських олігархів, відштовхнутих від годівниці. У підсумку регіонал Сергій Кравченко виграв із принизливою перевагою у 21 голос (!). До того ж комуністи задокументували численні порушення під час виборів, тому в його чесну перемогу ніхто не повірив. Новообраному меру довелось відкупитись від опонентів посадами в міській владі.

КПУ. Коаліція. Перезавантаження

Саме таку тактику, але в межах області планують повторити і вже повторюють комуністи на виборах 2012 року. І мають усі шанси на успіх. Наприклад, луганська соціологічна агенція Sociolab у своєму серпневому дослідженні наводить такі рейтинги політичних сил: за КПУ згодні голосувати 27,1% луганчан, а за ПР – 26,6%. У своєму звіті агенція зазначає: «За останні три місяці комуністи додали 6,1% до свого рейтингу. Виборці КПУ присутні серед усіх вікових груп. Виборці у своїй більшості розчаровані діючою владою». Всі інші політичні партії реальної підтримки майже не мають. Кілька відсотків може здобути хіба Наталія Королевська, та й то в північних аграрних районах області, де немає шахт і де її не пам’ятають як «королеву копанок».

Регіонали всерйоз занепокоєні ситуацією, що склалась, і вже почали жорстку контратаку проти своїх невірних союзників. Наприклад, на луганському державному телебаченні, підконтрольному, зрозуміло, ПР, в ефірі йдуть класичні антикомуністичні ролики, де перевиборний слоган КПУ «Повернути країну» проілюстровано кадрами з маразматичним Брєжнєвим, Чорнобилем, чергами та війною в Афганістані. Найвищий пік «бойових дій» припав на останні тижні виборчої кампанії.

Деяких успіхів уже досягнуто. Наприклад, мільйонер Володимир Медяник, власник кількох великих мереж магазинів та луганських ТРЦ, що встиг побувати свого часу навіть у «Нашій Україні», перебігши згодом до КПУ, всередині літа дезертирував із лав прибічників Лєніна – Кілінкарова до перспективнішої ПР. Наразі він балотується в мажоритарному окрузі в Луганську як «офіційний провладний кандидат». Однак серйозного удару по комуністах не вийшло, адже це раніше, у 2010-му, саме пан Медяник був «гаманцем» тутешніх комуністів. Але за наявності такого грошового активу, як контроль над митницею в особі її голови комуніста Ігоря Калєтніка, КПУ від утрати цього багнета ні холодно ні жарко.

«На верхах у нас серйозно занепокоєні активністю комуняк на Луганщині, – стверджує джерело Тиждень.ua із центрального офісу Партії регіонів у Києві. – Пішла команда мочити. За нашими внутрішніми дослідженнями, комуністи реально зараз набирають близько 35%, а ми, в кращому випадку, 20–25%. Доведеться надолужувати на «мажоритарці», але ж це Луганськ, тут має бути переконлива перемога, а натомість такі проблеми. Найгірше, що, коли нам не вдасться переломити ситуацію, то потім треба буде з цими вилупками домовлятися. А, повірте, простіше домовитися з опозицією, ніж із симоненківцями, бо апетити в цих панів, – м’яко кажучи, не комуністичні».

Очевидно, потрапивши до парламенту, комуністи вестимуть переговори з нинішньою владою, але в їх процесі вимагатимуть дуже серйозних владних преференцій у регіонах, де вони здобули велику підтримку. У Луганську – зокрема. Фактично КПУ нині планує продовжити існування коаліції з ПР у Верховній Раді нового скликання, ось тільки прагне забезпечити собі якщо не рівноправність, то бодай «блокуючий пакет акцій». І водночас отримати принаймні один регіон як базовий – із посадою губернатора. Луганщина, знову-таки, підходить для цього якнайкраще.

Є і ще одна цікава підоснова в шаленій активності комуністів у найсхіднішій області України. В політикумі ходять уперті чутки, що в разі успішних результатів виборів для КПУ лідер тутешніх комуністів Спірідон Кілінкаров намагатиметься зробити те, чого не вдалося екс-комуністу Леонідові Грачу навіть у кризові для цієї політичної сили часи середини 2000-х – захопити лідерство в партії, усунувши від влади багаторічного «вождя» Петра Симоненка.

Чужі серед чужих

І все-таки до 30% населення Донбасу не збирається не те, що голосувати за Партію регіонів, а й узагалі йти на вибори. Слід враховувати, що аж ніяк не всі з тих, кому ПР не менш ненависна, ніж якомусь західноукраїнському дідусеві, підтримають комуністів. Дуже значна кількість із числа протестного електорату просто проігнорує дільниці 28 жовтня, – щоправда, все одно тим самим подарувавши фактично свої голоси Партії регіонів. У душах більшості адекватних луганчан панує апатія та зневіра.

«А навіщо йти на дільницю, якщо ці потвори у владі все одно все змінять, як їм треба, – лютує Олексій Бажов, аспірант одного з вишів міста. – З одного боку, я прекрасно розумію, що, коли не прийду, то мій голос автоматично дістанеться Партії регіонів. А з другого – так само розумію, що навіть коли прийду, він усе одно їм дістанеться. За так звану опозицію голосувати – це себе не поважати, п’ять років крали, а тепер виють, що вороги, такі самі, до речі, їх до в’язниць запроторюють. До речі, я голосував уже у 2006-му за «Нашу Україну» – і що, щось змінилося? Зараз активно підшукую можливість поїхати з цієї ідіотської країни».

Можна впевнено констатувати, що гасла об’єднаної опозиції залишилися для мешканців найсхіднішого регіону України чужими – демократичні сили знову, як і на минулих виборах, не можуть достукатись до виборців Луганщини й Донбасу загалом. Мовчазна більшість донбасян продовжує блукати поміж соснами комуністичного минулого та олігархічного сьогодення, не бачачи інших альтернатив, – щоправда, за їх реальної відсутності.

Беручи до уваги специфіку радяноцентричного світогляду місцевих жителів, слід зазначити, що демократичні сили від часів перемоги Помаранчевої революції так і не спромоглися виробити власної «східної» стратегії, наперед ставлячи хрест на своїх електоральних потенціях у Донбасі. Джерела Тиждень.ua в об’єднаній опозиції твердять, що перед виборами-2012 усерйоз було розглянуто питання про доплату сміливцям, які захочуть висуватися від цієї політичної сили в мажоритарних округах Сходу, – настільки безперспективним вважали такий крок.

Повністю проігнорувати перегони тут опозиція не може собі дозволити з іміджевих міркувань. Та за відсутності будь-якого нормального кадрового активу вона постійно із завзятістю, гідною кращого застосування, віддає власні гасла й бренд в експлуатацію політичним діячам дуже сумнівної репутації. Вже стала притчею во язицех історія про те, як президентською кампанією Юлії Тимошенко у 2010 році в Луганській та Донецькій областях опікувалась та сама Наталія Королевська, що зараз очолює технічний проект влади «Україна – вперед!» і відома своїми діловими зв’язками з правлячим у Луганську бізнес-номенклатурним угрупованням Єфремова та російським бізнесом.

«Наразі на Луганщині ситуація майже повної відсутності в лавах опозиції яскравих та впливових особистостей триває, – розповів Тиждень.ua один із відомих місцевих політтехнологів, що побажав залишитися неназваним. – Керівництво «Батьківщини» складається з невиразних людей того ж таки апарату Королевської, залишених нею партії у спадок, команду Кличка уособлюють одіозні підприємці з кримінальним минулим. Більш-менш прогресивною є лише постать керівника луганського «Фронту змін» підприємця Ігоря Ліскі, хоча ступінь його впливу на процеси в обласному масштабі – дуже малий. Про політичні сили національно-патріотичного спрямування годі й казати – тон там задають пенсіонери-просвітяни та екзальтовані «фрики», які своєю неврівноваженістю ще більше дискредитують і так непопулярні на Луганщині патріотичні ідеї».

Справді, ситуація в тамтешньому відділенні партії «Свобода» є дуже показовою. Вже впродовж кількох років немає керівника обласного осередку, а управління здійснює дистанційно голова харківської партійної організації. Причина – амбіції місцевих діячів, які буквально повиключали один одного з партійних лав. Упродовж довгих місяців у обласній пресі розгортався багатосерійний трилер, де ці активісти на радість опонентам обливали одне одного брудом, кидаючись звинуваченнями у привласненні партійних грошей, провокаторстві, роботі в КГБ за радянських часів і, що найкомічніше, – навіть у прихованому юдействі. Більшої дискредитації «Свободи», аніж це зробили самі тутешні партійці, не могли вигадати й вороги.

Отже, наразі ситуація Донбасу є невтішною, адже чимала кількість антирегіонально настроєних виборців так і не знайшла собі розумної альтернативи. А для решти нею, на жаль, стала КПУ.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як Польщі вдалось уникнути обсягів тіньової економіки, з якими зіткнулись Україна та інші колишні республіки СРСР
    11 грудня, Ольга Ворожбит
  • Нелегальний бізнес має у Франції досить спокійне життя
    11 грудня, Алла Лазарева
  • Ось уже два з половиною роки триває конфлікт на Донбасі, і весь цей час сотні тисяч людей живуть за межами своєї малої батьківщини, бо були змушені поїхати з Донецька.
    11 грудня, Станіслав Васін
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено