Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
17 жовтня, 2012   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

Загальне виборче право – головний ворог неусталеної демократії?

Минулої неділі у підмосковних Хімках (а це місто з населенням понад 200 тисяч люду, де розташовані кілька стратегічних підприємств ВПК) в межах єдиного дня виборів городяни мали визначити нового мера. І визначили: ним став єдинорос Олег Шахов, який набрав 47,61% голосів. Євгенія Чирикова, лідер «Руху на захист Хімкінського лісу», на другому місці – 17, 59%.
Загальне виборче право – головний ворог неусталеної демократії?

За своєю звичкою, єдинороси (вони ж – чинна місцева та загальнодержавна влада) під час виборчої кампанії робили Чириковій усілякі капості, головною з яких була перманентна відмова (з тих чи інших вочевидь вигаданих на ходу причин) у наданні місць для зустрічей з виборцями. Не обійшлося і без спроб «нахімічити» на виборчих дільницях.

Але, видається, жодної потреби у тому насправді не було. Ну, одержав би Шахов тільки 40%, а Чирикова – 25% (бо ж ані прихильники Зюганова, ані гвардія Жириновського за неї, як за «агента Заходу» ніколи не проголосували б, підтримавши хай непрохідних, але «в дошку» своїх кандидатів), та все одно – влада переконливо перемогла би.

 І це у місті-супутнику Москви, куди підтримати опозиціонерку Чирикову приїздило зі столиці немало люду, в тому числі й вельми іменитого. Ту саму Чирикову, яка наразі завдяки своїй активній діяльності із захисту прав жителів Хімок відома далеко за межами Росії і яку поважає практично вся «просунута» громада інтернет-користувачів… Одне слово, вибори виявилися свого роду модельними, наочно довівши, що загальне виборче право за умов нинішньої Росії – як би це не звучало неприємно для вух усіх противників путінського режиму – є надійною запорукою збереження цього режиму при владі.

Про парламентські вибори у Литві, перший тур яких відбулися одночасно з муніципальними в Росії, теж варто дещо сказати. Адже лідером за їхніми підсумками стала популістська та проросійська Партія праці на чолі місцевим олігархом Віктором Успасскіх. На другому місці з незначним програшем лідеру – соціал-демократи. А на п’ятому – також популістська партія «Порядок і справедливість» екс-президента Роландаса Паксаса, якого у 2004 році усунули з поста за допомогою процедури імпічменту й позбавили права обиратися на вищі державні посади.

28 жовтня – другий тур виборів у мажоритарних округах, де сильні позиції мають кандидати соціал-демократів. Найшвидше, три зазначені партії і сформують новий уряд, який – що випливає із заяв Віктора Успасскіх – буде дружити з Москвою і критично ставитися до Брюсселя. А ще литовці на проведеному одночасно референдумі двома третинами голосів висловилися проти будівництва атомної електростанції, що зробило б усю Балтію енергетично незалежною від Кремля… Хто би повірив два десятиліття тому, що в Литві можливе щось подібне…

А чи треба нагадувати про парламентські вибори у Грузії, про їхній головний наслідок: високу імовірність краху чи, принаймні, серйозної кризи неусталеного ще грузинського парламентаризму внаслідок цілком демократичного приходу до влади популістсько-вождистської «Грузинської мрії»?

Ну, а про сумне – про Україну – згадувати не станемо. Бо ж нормою тут стала торбинка гречки плюс стогривенна купюра в обмін на голос виборця…

Отож хоч-не-хоч, а доходиш висновку, що загальне виборче право, яке на пострадянських просторах 1990 року де відновлене після тривалої перерви, а де запроваджене «з нуля», далеко не завжди сприяє розвиткові демократії (однією з неодмінних складових якої є періодична інституційна ротація політичних еліт) та просуванню до цивілізованого суспільного устрою. Іншими словами, що саме по собі це право (і, відповідно, загальні чесні й прозорі вибори) не тотожні демократії як такій.

Власне, нічого дивного в цьому немає: адже розвинені західні країни довго йшли до загального виборчого права: хто сто років, хто двісті. Уявімо собі, що було би, якби загальне виборче право сполучити з відносинами особистої залежності селян від сеньйора… Чи ще «крутіше» – чорношкірих рабів від плантаторів… Ненабагато більше пристосовані до раціонального й цивілізованого використання загального виборчого права й ті африканські племена, що слухняно голосують за своїх вождів, чи більшість жителів Донбасу, для яких головне – щоби їхній обранець був «земляк», земеля», «свій»…

Невелика розрада – що буває й гірше, ніж у нас. У Німеччині загальне виборче право для чоловіків Бісмарк запровадив ще у 1871 році, одразу після об’єднання країни. А яким виявився наслідок шести десятків років регулярної участі німців у парламентських виборах (два покоління виросли за умов існування загального виборчого права – це не жарт)? Липень 1932 року. У Німеччині діє одна з найдемократичніших у світі конституцій – Ваймарська Конституція. Вибори до Райхстагу відбуваються за партійними списками. Й ось результат. Націонал-соціалісти набрали найбільше голосів – 37,36%. Соціал-демократи на другому місці, але дуже відстають – 21,58%. На третьому місці – комуністи – 14,56%. Далі йдуть Партія Центру – 12,44%, Німецька національна народна партія – 5,93%, Баварська народна партія – 3,26%. Що означає такий підсумок виборів? А тільки те, що дві партії, які сповідують ідеологію тоталітарного соціалізму – нацисти та комуністи – разом одержали підтримку 51,96% виборців. А якщо додати ще й прихильників авторитарної НННП (наступного року вона стане союзницею нацистів, сформує разом із ними уряд і зрештою ввіллється у NSDAP), то отримаємо 57,85%. Іншими словами, переважна більшість німців за умов панування демократії і з використанням демократичних процедур висловилися проти самої демократії. Щоправда, все це сталося після тяжкої економічної кризи 1930-32 років, але ж сталося – і це був вільний вибір німців.

На березневих виборах 1933 року ця тенденція була закріплена – тоталітарні й авторитарні партії разом здобули понад 63% голосів. Хтось може сказати: «Так комуністи були ж непримиренними ворогами нацистів, вони з ними не мали нічого спільного!» А от Адольф Гітлер, маючи великий практичний досвід з цього питання, вважав інакше: «З дрібнобуржуазного соціал-демократа чи з профспілкового ватажка націонал-соціаліст ніколи не вийде, але з комуніста вийде завжди». Так і робилося з наказу фюрера – відбувався масовий вступ прихильників одного червонопрапорного тоталітарного соціалізму до партії, яка сповідувала дещо інший, але також червонопрапорний тоталітарний соціалізм.

…Насмілюся стверджувати, що й повоєнна Західна Німеччина чимало голосів віддала б на виборах за тоталітарні сили, якби не Нюрнберзький процес, не заборона нацистської партії і висунення «незалежних» кандидатів, якби не денацифікація під зовнішнім контролем, якби не жорстка антикомуністична настанова американської та британської окупаційних адміністрацій, підкріплена окупаційними військами. То чи сталося б «німецьке економічне диво» і чи перетворилася б ФРН на всеєвропейський взірець парламентської демократії? В Італії, до речі, де не проводилася така жорстка політика викорінення всіх тоталітарних ідеологій, комуністи-сталіністи й соціалісти-сталіністи по війні на виборах набирали не менше, ніж третину голосів виборців. Але порятував План Маршалла та приватні американські вливання в італійську економіку. І, звісно, «захисний ковпак» НАТО, що дуже вчасно прикрив Західну Європу…

Отож маємо у підсумку, що загальне виборче право у країнах з неусталеною чи розхитаною демократією стає інструментом антидемократичних чи, в кращому разі, безвідповідально-популістських сил, забезпечуючи їм політичне панування (іноді на вельми тривалий час). Власне, там де відсутній чи нерозвинений демос (тобто спільнота відповідальних громадян), гору бере чи охлос, чи гранично втомлені і перелякані тривалою кризою люди, готові задля добробуту і порядку добровільно відмовитися від свободи. Звичайно, ситуація в Росії і Литві істотно відмінні – в останній загальне виборче право, попри всі негаразди, залишається інструментом здійснення інституційної ротації політичних еліт (хоча з досвіду України ми добре знаємо, як важко «видлубати» з влади олігархів). А от на що перетвориться загальне виборче право у Грузії – це питання. Бо ж у злиденній країні без стійких традицій народоправства воно неодмінно вироджується. «За шмат гнилої ковбаси» значна частина виборців продає і свій голос, і країну.

Може, має рацію московська публіцистка Юлія Латиніна, яка запропонувала парадоксальний вихід із глухого кута – як і загальне виборче право зберегти (бо ж якось незручно у ХХІ столітті його скасовувати, хоча історично-стадіально Україна відстає від світового часу на цілі десятиліття, якщо не більше), і демократію примножити? Вона пише: «Успішні люди, які добре заробляють, голосували проти Путіна, а забиті, залякані, бідні люди реально голосували «за». І ось спочатку я дуже гнівалась на цих карусельників, на люмпенів, яким платили по 600 руб. за прихід на путінський мітинг, на горе-виборців, яким платили 400 крб. за відкріпний. Мені навіть подумалося, що таких виборців треба позбавляти виборчих прав за зловживання процедурою виборів, як водіїв позбавляють водійських прав за пияцтво на дорогах. А потім я подумала, що все навпаки. Це сучасна система загального голосування влаштована неправильно й обмежує виборця в його виборі. От, припустимо, виборцю пропонують: голосуй за кандидата А чи за кандидата Б. А він не хоче А чи Б. Він хоче пляшку горілки. Потреби цього виборця варто врахувати. І запропонувати йому ширший вибір. А саме: голосуєш за А, або за Б, або отримуєш пляшку горілки… Воля виборця священна! Нехай приходить на дільницю і говорить: «Я не хочу ані А, ані Б, я хочу гроші». І він отримує гроші, які йому належать за відмову від права голосу (припустимо, 1000 руб.), а його голос погашається… Все буде легально. Певна категорія виборців отримає можливість отримати в результаті голосування те, що вона хоче. А ті, хто дійсно заслуговує на звання громадянина, отримають можливість вибирати нормальних кандидатів». Що ж, ідея гарна – але, по-перше, хіба Путін чи Янукович запровадять у підвладних їм державах таку систему, яка відсікатиме значну частину їхнього «ударного» електорату? По-друге, що робити, якщо держава пропонуватиме за відмову від голосування 1000 рублів (чи гривень), а голоси купуватимуться за 2000? І, по-третє, головне: у Хімках єдинороси голоси не купували, вони їм дісталися практично безплатно – трохи адмінресурсу, трохи звинувачень у «співпраці із Заходом» і багато загальних слів та обіцянок «стабільності і покращення»…

Що ж робити? Принаймні, не вважати загальне виборче право синонімом демократії і гарантією прогресивного розвитку. Бо ж надто багато історичних прикладів, які говорять про інше. І надто багато в сьогоднішній українській дійсності такого, що дискредитує в очах широкого загалу як саму ідею парламентської демократії, так і право голосу для всіх і вся. А відтак необхідно ретельно продумати, що ж робити і які електоральні цілі ставити перед собою.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Польща утверджує за собою репутацію проблемної дитини Європи
    24 березня, The Economist
  • Як ставляться до спрощеного перетину кордону з ЄС мешканці звільнених територій Донеччини
    24 березня, Єлизавета Гончарова
  • Як ведення власної справи допомагає ветеранам АТО подолати наслідки війни
    24 березня, Юрій Лапаєв
  • Після того як бойовики «ЛДНР» оголосили про введення своїх «тимчасових адміністрацій» на українські підприємства, що містяться на території ОРДіЛО, минуло вже понад 20 днів. І, незважаючи на бадьорі заяви лідерів незаконних формувань, які пообіцяли, що тепер «віджаті» заводи запрацюють краще, ситуація наразі далека від оптимістичної.
    24 березня, Денис Казанський
  • Це майже біблійний сюжет. Спочатку ви саджаєте в землю малесеньке гірчичне зерно, яке в невтаємничених людей викликає лише скепсис. А потім із нього виростає така велика рослина, що птаство може кублитися в її тіні. Це стається ніби само собою, і тоді скепсис перетворюється на глибокий подив. Чи знайдуться серед нас такі, хто не опинявся в такій ситуації?
    24 березня, Любомир Шавалюк
  • Як проросійські металургійні олігархи вели економічну війну проти України у відповідь на блокаду ОРДіЛО
    24 березня, Олександр Крамар
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено