Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
10 вересня, 2012   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Битва за Крим. Федералізація за відсутності правової держави спричинює деградацію регіонів

Стратегічно важливий півострів, що домінує над Чорним морем, є дуже складною в геополітичному та національно-історич­­ному сенсі територією
Матеріал друкованого видання
№ 35 (252)
від 30 серпня, 2012
Битва за Крим. Федералізація за відсутності правової держави спричинює деградацію регіонів
Фотогалерея: Хроніка "Кримської епопеї" 1990-х років (зображень: 20)

Це місце, де зустрічаються європейські й азіатські впливи, християнство (в його східній і західній формах) й іслам, світи слов’янський, тюркський та еллінсько-рим­­сь­­кий, де досі живуть ментальні залишки Римсько-Візантій­­сь­­кої, Османської, Російської імперій і Кримського ханства, де відчутні колишні впливи української княжої держави та гетьмансь-­­

ко-козацької України. За майже 250 років російського панування (хоча це не такий уже і значний проміжок часу за історичними мірками) Крим став важливою складовою геополітичних та історичних психокомплексів росіян. Про цей півострів у тамтешніх ЗМІ (попри його маленькі розміри та практичну непомітність на світовій мапі) можна прочитати, побачити й почути набагато більше, ніж, приміром, про Далекий Схід, значно важливіший для Росії велетенський регіон, що межує зі США і забезпечує РФ статус великої держави. І про «підступи» українців у Криму можна дізнатися з тих-таки ЗМІ значно частіше, ніж про реальні сюжети щодо повільної, але неухильної китайської експансії на східних кордонах Росії.

Імперський міф

Крим посідає особливе місце у колективній свідомості росіян, адже це потужний національний міф, створений штучно і підтримуваний всією системою державної пропаганди уже понад 200 років. Крим – це сакральний символ імперських перемог, доби імператриці Катєріни ІІ, протистояння Заходу в ХІХ і ХХ століттях. Цей півострів був плацдармом для наступу Російської імперії на Цареград, на протоки Босфор–Дарданел­­ли за часів монархів Алєксандра ІІ, Алєксандра ІІІ, Ніколая ІІ. А пізніше став радянським «авіаносцем», що не потопає.

Крим перетворився на центр мілітарно-імперської пропаган­­ди, воєнної слави попри те, що Севастополь різні армії брали сім разів, зробивши вісім спроб, а в ХІХ столітті там протягом двох років діяла англо-фран­­цузька окупаційна адміністрація. Взагалі це справжній феномен: поразки в якийсь дивовижний спосіб у свідомості людей обертаються в героїчні перемоги. Мистецтво пропагандистського впливу...

Читайте також: Хто “здав” Севастополь?

Ще більшим успіхом такої пропаганди слід визнати думку про «споконвіку російський Крим», хоча ця територія потрапила до складу імперії Романових доволі недавно і відтоді неодноразово піддавалась етнічним чисткам і депортаціям небажаного населення. Лише після цього росіяни в Криму остаточно стали етнічною більшістю. Важливу роль у цьому процесі відіграли масові організовані та спонтанні міграції росіян на терени півострова. У 1954 році Кримську область зі складу РРФСР виключили, передавши до іншої радянської республіки – УРСР. Цікаво, що тоді жодних протестів із боку російськомовного населення зафіксовано не було.

Суверенізація автономій

З розпадом СРСР Україна одержала в Криму цілий комплекс болючих проблем. Крім тих, що дісталися у спадок від Російської імперії, були також нові, що постали наприкінці існування тоталітарної наддержави. Ґорбачов (перший і останній президент СРСР), намагаючись протистояти суверенізації республік, обрав справ­­ді хитромудрий хід: урівняти права союзних республік із автономними. Це створювало чимало проблем Грузії з її трьома автономними регіонами, Азербайджану з Карабахом, Узбекистану з Кара-Калпакією, Таджикистану з Бадахшаном, а головне, лідеру РРФСР Борісу Єльцину, позаяк 51% території радянської Росії належав автономним утворенням. Однак у найважливішій (після Росії) для Кремля Україні жодної автономії не було. Тому за співчутливого ставлення союзного керівництва кримська партійна номенклатура також почала висувати ідею відновлення Кримської АРСР (існувала протягом 1921–1945 років у складі РРФСР. – Ред.), звісно, в новому форматі, адже історична КАРСР створювалася з урахуванням кримськотатарського чинника, що був де-факто єдиним виправданням автономізації Криму.

Новітня КАРСР ставила за мету якраз цілковите ігнорування татарського чинника, оскільки з татарами, котрі поверталися з місць депортації, кримські партократи взагалі не бажали ділитися владою. Саме в цьому полягала відмінність політично-адміністративного «новороба» від його довоєнного попередника, де кримські татари мали фактичну 30-відсот­­кову квоту в усіх керівних органах. Але якби тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук рішуче виступив проти таких дій, шантажуючи Москву різкою реакцією України, то ніякої автономії в Криму радше за все не виникло б. Проте Кравчук замість стійкості й рішучості демонстрував свою фірмову «виваженість» (псевдонім боягузтва). Внаслідок відсутності позиції Києва в Криму було проведено референдум про відновлення КАРСР з передбачуваним результатом. Кримська обласна рада перетворилася на Верховну Раду автономної республіки, яку очолив досвідчений партійний апаратник Микола Багров. Виконком обласної ради став Радою Міністрів КАРСР. Начальник обласного управління освіти став міністром, як і його колеги, керівники інших обласних відомств. Зріс їхній адміністративний ста­­тус, посадова заробітна пла­­­та, а заразом пільги та привілеї. Отже, у кількох сотень чиновників відбулося «поліпшення їхнього життя вже сьогодні». Оскільки абсолютна більшість кримчан жодних поліпшень не відчула, то місцева верхівка інтенсивно пояснювала їм, що автономізація врятувала їх від «бандерівської окупації» і «терору». Крим став осередком сепаратизму і політичної нестабільності на довгі роки.

«Курортні боси»

Кримська «еліта» в межах партійної номенклатури СРСР мала особливе становище. Звісно, об’єктивно вона не могла претендувати на такий самий формальний статус, як еліта Уралу й Ленінграда. Але були деякі фактичні обставини… В партійних колах побутувало поняття «курортний секретар»: так називали партійних керівників Краснодарського, Ставропольського країв і Криму. На цих курортах відпочивали члени політбюро ЦК КПРС і секретарі ЦК, великі начальники з Ради Міністрів та інші високопосадовці. Зрозуміло, що місцеві партійні бонзи могли користуватися ексклюзивною можливістю неофіційного спілкування з крем­­лів­­ськими «небожителями», що часто допомагало вирішувати чимало проблем. Не в останню чергу цей факт пояснює стрімку кар’єру хазяїна Ставрополля Міхаіла Ґорбачова, на підвідомчій території якого були знамениті курорти П’ятигорська, Єсентуків і Мінеральних Вод, де регулярно відпочивав і лікувався член політбюро і шеф КГБ Юрій Андропов.

«Курортне секретарство» було в КПРС чималим соціальним капіталом. Кримська верхівка намагалася будь-що його зберегти, водночас у власних егоїстичних інтересах відчайдушно маневруючи між Москвою і Києвом, відроджуючи давню народну мудрість про покірне теля, з тією лише відмінністю, що в цьому випадку теля було напрочуд нахабним.

Проте до певної межі. На пов­­номасштабний конфлікт із Києвом кримська номенклатура ніколи не насмілювалася, розуміючи, що чекає на її нерухоме майно на ПБК – Південному березі Криму – в разі збройних сутичок між Україною та Росією в цьому регіоні. Це, власне, і стримувало від абхазького, придністровського і південно-осетин­­ського варіантів. Та й Москва прагнула реалізувати свої інтереси іншими засобами. А кримський сепаратизм відрізняється від сепаратистських рухів на просторах колишнього СРСР своєю штучністю, він пов­­ністю залежить від російської підтримки і підживлення. Щойно Москва перестає його стимулювати, він починає занепадати і перетворюватися на щось геть маргінальне.

Багров і його оточення боялися конкуренції в боротьбі за владу з кримськими татарами й українськими адміністративними кланами Дніпропетровська, Донецька, Харкова, Льво­­ва, намагаючись постійно використовувати козир «особливих відносин» із Москвою. Так, є певні ностальгічні емоції кримської переважно етнічно російської номенклатури, звичка дивитися на Москву як центр світової цивілізації, але, об’єктивно зважуючи всі за і проти, вона доходить висновку, що її і «тут непогано годують».

Самостійний Крим у складі України

У цьому сенсі значно небезпечнішою є так звана контреліта Криму, що була цілеспрямовано вихована Москвою за останні 20 років. Вона постала в процесі постійної конфронтації з Україною, до 1991-го всі ці люди практично були ніким, а за допомогою Кремля стали кимось. До них належить і Юрій Мєшков, перший і останній президент Криму, колишній чемпіон прикордонних військ КГБ СРСР зі стрільби з автомата Калашнікова, і Сергій Цеков, і ще кілька десятків діячів, які до здобуття Україною незалежності поважних посад не обіймали. Саме вони під прикриттям Москви організували політичний тиск із метою схвалення авантюрного акта про «незалежність Криму» Верховною Радою АРК 5 травня 1992 року в Сімферополі. До того ж було схвалено рішення про Всекримський референдум на підтримку цього акта. Потім, зрозумівши, що загралися, самі ту постанову скасували.

Незабаром епіцентром боротьби за Севастополь і Крим став Чорноморський флот із його аж до 1997 року офіційно невизначеним статусом. У цій боротьбі дії керівництва РФ, командування ЧФ, ВР Криму і Севастопольської міської ради справляли враження узгоджених і майже синхронних. Цьо­­му дуже сприяла кримська Конституція зразка 1992 року, що проголошувала півострів «самостійним державним утворенням у складі України». Формулювання, звісно, парадоксальне, але його дуже полюб­­ляли комуністи (згадаємо Троць­­кого: «ані миру, ані вій­­ни, армію розпустити»). Справ­­ді, самостійна держава ніяк не може перебувати у складі України, а якщо й у складі, то не може бути самостійною. Проте у Сімферополі це тлумачили так: формально в Україні, фактично ні. Це було дуже зручно – руйнувати молоду Українську державу, будучи на папері її частиною.

Обмежений кримський досвід федералізації України засвідчив усю небезпечність цього шляху, вже майже некерований із центру Крим кілька років балансував на межі громадянської війни. Одразу ж виникло кілька парамілітарних формувань з екстремістськими гаслами, загострилися всі латентні міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, на півострові буяли кримінальні «разборки» із застосуванням автоматичної зброї. Саме тоді постали кримінальні угруповання «Сейлем» і «Башмаки», а Християнсько-ліберальна партія, заснована севастопольським кримінальним авторитетом Євгенієм Поданьовим, була фізично майже винищена конкурентами з бандитського середовища, через що її жартома називали «партією розстріляних». Зрозуміло, що бізнесменів, які б поспішали зі своїми інвестиціями у такий регіон, було обмаль. Ця сама Конституція відкрила шлях до влади Юрію Мєшкову.

Власне, він почав швидко перетворювати Крим на аналог Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії, заходився формувати кримські спецслужби, збройні загони, намагався підпорядкувати собі місцеві структури СБУ й МВС. Враховуючи постійний контакт Мєшкова зі штабом Чорноморського флоту і безпосередньо з Москвою (чимало москвичів було в його уряді, потім цю тактику широко застосували за часів Путіна в Південній Осетії). Крим у будь-який момент міг вийти з-під контролю Києва.

Цікаво, чи знає про це Янукович, висуванець якого на посаді голови Ради Міністрів кримської автономії генерал Могильов створив робочу групу з підготовки нової схеми «розширення повноважень» АРК? Цю схему народний депутат, правник Юрій Ключковський вже назвав «законом про вихід Криму зі складу України». Важко боротися проти сепаратизму там, де він провокується і заохочується в центрі держави... Тиждень раніше писав про загрозу такого розвитку подій у Криму і пояснював, навіщо це потрібно Партії регіонів. Тоді, 1996 року, Києву (варто віддати належне тодішньому прем’єру Євгену Марчуку) вдалося зупинити небезпечну авантюру мєшковщини. З величезними зусиллями, припустившися купи помилок, Україна наприкінці ХХ століття битву за Крим таки виграла. Нині, якщо Янукович не зупинить Могильова, ситуація може швидко стати некерованою і критичною для України. Починається нав’язане чинною владою нове протистояння на Півдні. Натомість держава, зважаючи на специфіку чинної влади, є набагато слабшою, тому й ситуація значно гірша.

Україна не зміцнює своїх позицій у Криму. Зате з російського боку зусилля постійно набирають обертів, насамперед у сфері пропаганди, інформаційної війни, куль­­турно-ідеоло­­гічного наступу тощо... І робиться все це в контексті позиції, яку сформулював ще 1992 року депутат РФ Євґєній Пудовкін. Він тоді запропонував спікеру Вєрховного Совєта Росії Руслану Хасбулатову висунути жорсткі територіальні претензії Україні. Хасбулатов перелякався: «Це ж війна з Україною?». Утім, Пудовкін його заспокоїв: «А може, навпаки? Буде позиція – буде компроміс?». Власне, завдяки позиції для Росії й було досягнуто вигідного компромісу, а для України через відсутність позиції, чимало переговорів завершилося чимось дуже подібним до поразки.

Втрачений флот

Українське керівництво від самого початку боротьби за Крим недооцінювало важливість Чорноморського флоту, який став важелем Кремля у протистоянні з Україною. Як згадує ветеран Військово-морських сил України Мирослав Мамчак: «На час проголошення незалежності України в 1991 році Чорноморський флот був досить потужною військовою організацією та силою. Він нараховував майже 100 тис. чоловік особового складу, на флотських підприємствах і установах працювало близько 60 тисяч робітників і службовців. Інфраструктура флоту охоплювала території Болгарії, України, Молдови, Росії, Грузії і Азербайджану. В постійній готовності перебувала Середземноморська ескадра. В чорноморських портах від Ізмаїла до Батумі базувалися 833 бойові кораблі, судна і катери... І вся ця сила з її людськими ресурсами розверталася проти Української державності з намаганням позбавити Україну виходу до моря».

Читайте також: Мустафа Джемілєв: «В Криму на повну силу працює російська розвідка»

Протягом осені 1991 року офіційний Київ не втручався в ситуацію на флоті. Справою створення українського флоту в Криму опікувалися у цей час виключно Спілка офіцерів України і товариство «Просвіта». Командування Чорноморського флоту заходилося виявляти на кораблях проукраїнських активістів і виганяти їх зі складу флоту. І це зрозуміло, оскільки наприкінці 1991 року близько 95% офіцерів штабу ЧФ були готові присягнути Україні. Це визнав у своїх мемуарах «Записки командувача» адмірал Ігорь Касатонов, призначений Москвою замість Міхаіла Хронопуло.

От коли треба було діяти швидко, енергійно і рішуче! Але не було в Києві тих, хто був би здатен на такі дії... Навпаки, 30 грудня 1991 року в Мінську делегація України визнала Чорноморський флот стратегічним (яким він ніколи ані в Російській імперії, ані в СРСР не визнавався з огляду на закритість басейну Чорного моря протоками Бос­­фор-Дарданелли), що означало продовження над ним контролю з боку Москви. Київські чиновники так і не збагнули, що боротьба за Чорноморський флот насправді є боротьбою за Крим і Севастополь, а боротьба за Крим і Севастополь визначає долю України як повноцінно суверенної держави. Обмежене мислення повною мірою втілилося в позиції на переговорах із Росією тодішнього шефа української дипломатії Анатолія Зленка. Якщо російська сторона вбачала в ЧФ надзвичайно важливий війсь­­ково-політичний інструмент захисту своїх національних інтересів, то Зленко і його комісія такого значення ВМС для держави не надавали. Мовляв, нам флоту не треба, нам би лише якусь флотішку.

Кримський бантустан

Всі ці роки в Криму не припинялася пропагандистська війна. Опоненти України розроб­­ляли дві головні теми: жахливість життя півострова у складі України і велике щастя російського чи незалежного статусу Криму. Дивно, але й сьогодні від кіл, наближених до робочої групи Анатолія Могильова, можна почути, що всі проблеми соціально-економічної сфери Криму пов’язані з недостатністю автономних повноважень цієї території. За Юрія Мєшкова Крим був де-факто самостійним утворенням, а ситуація в економіці та соціальному забезпеченні була значно гіршою, ніж зараз. Саме цим і пояснюється, чому широкий кримський загал так спокійно поставився до усунення від влади Юрія Мєшкова, адже жити кримчанам в його час стало дуже важко, хоча сам керманич гасав світами, доїхав аж до Тайваню, обіцяючи землякам золоту зливу іноземних інвестицій. Але божевільних ризикувати своїми капіталами не знайшлося...

Оточення Могильова запевняє, що новий статус кримської автономії не спровокує сепаратизму, але це подібне до запевнянь Ківалова – Колесніченка, що їхній мовний закон не зашкодить українській мові...

Читайте також: Могильов законсервує систему Джарти

Між тим епопея мєшковщини переконливо довела і наочно продемонструвала, що будь-які сепаратистські проекти пересічному кримчанину ніяких життєвих переваг не надають. Всі спроби зробити Крим чи то кримінальним паханатом, чи то бюрократично-номенклатурним заповідником із щонайбільшим дистанціюванням від контролю центру жодних проблем не вирішували, а створювали нові, наближаючи півострів до збройного протистояння, внутрішньої ворожнечі і провокуючи міждержавний конфлікт між Україною та Росією. А головні проблеми Криму принципово не відрізняються від проблем решти українських регіонів: не­­ефективність управління, тотальна корупція, криміналізація економіки, відсутність дієвих механізмів громадянського суспільства тощо. Досвід Криму переконує, що так звана федералізація України здатна лише розколоти державу на два десятки таких собі феодальних бантустанів, де насолоджуватиметься життям купка представників місцевої номенклатури та кримінального світу (часто це одні й ті самі особи) за рахунок абсолютної безперспективності для більшості населення, що ґрунтуватиметься на хижаць­­ко-компрадорському використанні (а точніше, пограбуванні) ресурсів територій із цілковитою неможливістю позитивного розвитку.

Відповідно з цих бантустанів висмоктуватимуть природні, рекреаційні та трудові ресурси більш згуртовані сусідні держави, а ціла Україна стане полем для безперешкодної реалізації іноземних економічних і політичних амбіцій та інтересів з одночасною деградацією виробничих сил України та її населення. Місцеві «еліти» знахабніють до крайньої межі феодальної сваволі, і феномен екс-нардепа Лозинського, який убив селянина, що перетнув кордон його приватного лісу, видаватиметься дитячою забавкою порівняно з тим, що ми побачимо у напівсуверенних бантустанах України з їхньою диктатурою регіональних «крутих». Федералізація й автономізація за відсутності справжньої демократії і правової держави неминуче ведуть до дегенерації регіонів, розпаду країни і втрати земель на користь сусідніх держав.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено