Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 серпня, 2012   ▪   Олесь Олексієнко   ▪   Версія для друку

Великий бізнес на держслужбі

В основі економічних проривів країн, зіставних за масштабами з Україною, лежала здатність держави підпорядкувати потенціал великого бізнесу загальнонаціональним пріоритетам
Матеріал друкованого видання
№ 31 (248)
від 2 серпня, 2012
Великий бізнес на держслужбі

Попри важливість подолання олігархії, боротьба з нею не повинна перетворюватися на боротьбу з великим бізнесом як таким. Мова має йти про те, щоб поставити останній в такі рамки, які забезпечували б використання його переваг у загальнонаціональних інтересах і водночас не шкодили б малому та середньому підприємництву як основі соціальної стабільності та демократичної парадигми розвитку України.

Це цілком можливо лише за дотримання певних умов, поміж яких важливу роль відіграє секторальне розмежування. Так, малий та середній бізнес має переважати в галузях, що орієнтуються насамперед на внутрішній ринок і не потребують великої концентрації виробництва й значної капіталомісткості. Натомість великий бізнес є просто необхідним у низці сфер для успішного економічного розвитку.

Йдеться, зокрема, про ті сектори, в яких у світі домінують транснаціональні корпорації і де великі компанії об’єктивно виступають важливою передумовою просування наших товарів на нові ринки збуту. Адже без цієї умови успішний розвиток такої компактної, а відтак дуже залежної від зовнішньої торгівлі економіки, як українська, буде ускладненим.

Незайва ланка

Досвід більшості держав, подібних за масштабами до України, які впродовж останнього півстоліття здійснили економічний прорив, доводить, що складовою успіху було вдале залучення до виконання відповідного завдання великого бізнесу. Причому в країнах, де він був відсутній, влада вдавалася до його цілеспрямованого «вирощування».

Читайте також: Коли олігархи ляжуть під Путіна

Зазвичай це було зумовлено усвідомленням того факту, що лише великі компанії можуть мати необхідний ресурсний потенціал і, як наслідок, можливості генерації дорогих високотехнологічних нововведень (наприклад, створення нової моделі літака або автомобіля, будівництво космічних кораблів і морських лайнерів, розробка й масове поширення сучасних засобів зв’язку). Їм простіше витримувати підвищене «стартове» навантаження під час реалізації довгострокових інноваційних починань, компенсувати витрати на них за рахунок накопичених резервів та доходів від інших напрямів своєї діяльності, тоді як малий бізнес, попри гнучкість, об’єктивно змушений відмовлятися від проектів, які потребують багато часу та грошей, і має обмежені можливості в боротьбі за зовнішні ринки збуту.

Інша річ, що великі компанії можуть мати різну форму власності – від повністю державної через частково (з певними пропорціями приватного та державного капіталу) до повністю приватної, а отже, різними мають бути й методи впливу уряду, покликані спрямувати їхню діяльність відповідно до загальнонаціонального інтересу.

З огляду на те що чим більша частка приватного капіталу, тим ефективніше (за решти рівних умов) будь-яке підприємство, пріоритет зазвичай відводиться саме цій формі власності у великих корпораціях, а вплив держави забезпечується законодавчою регламентацією їхньої діяльності та використанням розгалуженого економічного інструментарію «батога та пряника».

Батогом та пряником

Уряд за наявності політичної волі та реальної незалежності від окремих олігархів під час ухвалення рішень здатний створити ефективну систему стримувань та противаг, щоб максимально підвищити «коефіцієнт корисної дії» та мінімізувати ризики від діяльності великих компаній.

З одного боку, за допомогою державного кредитування, податкових пільг, пришвидшеної амортизації, цільових субвенцій і субсидій, вигідних держзамовлень та інших важелів він здатний стимулювати розвиток великого бізнесу в інноваційних секторах і напрямах, які найбільше відповідають загальнонаціональним інтересам. З іншого – посиленням податкового тиску, спеціальним регулюванням, примусовим подрібненням або націоналізацією компаній може стримувати його від діяльності, що шкодить згаданим інтересам, блокує конкуренцію чи призводить до стагнації, або карати в разі ігнорування відповідних сигналів.

У європейських державах з історично низьким рівнем монополізації та концентрації економіки в руках великого капіталу (наприклад, у Великій Британії та Франції) завдання підпорядкування окремих груп загальнонаціональним пріоритетам цілком успішно виконував досить потужний і впливовий середній бізнес.

Натомість у країнах, де індустріалізація відбувалася пізніше, а великий і надвеликий бізнес здобув домінуючі позиції в економіці (США, Німеччина та Японія), проблему його підпорядкування інтересам держави вирішували за її активного втручання. Причому в останніх двох випадках таке підпорядкування стало однією з базових передумов повоєнних «національних див» – економічних стрибків, які забезпечили цим країнам найвищу у світі динаміку зростання економіки та рівня життя громадян.

Читайте також: Точка біфуркації. Чітке відмежування влади від бізнесу може розблокувати потенціал для розвитку України

Наприклад, визначальну роль у становленні економіки повоєнної ФРН відіграли автомобільні гіганти (Volkswagen, Audi), великі виробники побутової техніки (Grundig, Simens), хімічні концерни тощо. Ці та інші компанії створили передумови для того, що країна тривалий час посідала друге місце у світі за експортом промислової продукції, а також для концентрації та нарощування її технологічного потенціалу. При цьому завдяки економічній політиці держави вони не мали можливості зловживати своїм особливим становищем на внутрішньому ринку.

Долаючи клановість

У Японії до Другої світової війни економіку контролювали великі сімейні конгломерати дзайбацу (найбільші з них, так звана велика четвірка, – Summitomo, Mitsui, Mitsubishi та Yasuda), які визначальним чином впливали як на економіку, так і на внутрішню та зовнішню політику країни через власні політичні партії. 

Після поразки Японії у Другій світовій американська окупаційна адміністрація провела низку реформ, серед яких важливу роль відіграла ліквідація 16 та примусова реорганізація 26 дзайбацу, внаслідок чого їхні власники – олігархічні родини втратили контроль над економікою та політикою держави. 

Проте вже в 1950-х роках замість олігархічних дзайбацу став формуватися новий тип потужних бізнес-структур – кейрецу. У їхній основі лежало не домінування якоїсь однієї родини, а перехресне володіння компаній – учасниць групи акціями, яким відповідна кооперація (зумовлена, зокрема, й традиціями функціонування в межах однієї структури в попередній час) була необхідна для більшої стійкості та ефективності в боротьбі за виживання та завоювання світового ринку.

Система кейрецу створювала передумови для довгострокового планування та інвестування в інноваційні проекти. І водночас ці об’єднання значно ефективніше використовували наявні в них ресурси порівняно з довоєнними дзайбацу. Крім того, розгалужені горизонтальні та вертикальні зв’язки в межах кейрецу мали важливе значення для захисту тоді ще слабкої японської економіки від поглинання іноземним капіталом.

При цьому тамтешній уряд вдавався до держрегулювання економічної активності цих бізнес-структур шляхом визначення пріоритетів розвитку економіки та спонукання їх до вкладення у відповідні галузі економіки. Ця роль була покладена на Банк Японії, Агенцію економічного планування, але чи не найважливішу роль відігравало Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості, яке стимулювало імпорт новітніх технологій у галузях, визначених як пріоритетні, а також забезпечувало сприяння в отриманні доступних кредитів на розвиток.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чи відбудеться зміна поколінь на електоральному полі вчорашніх регіоналів
    30 вересня, Денис Казанський
  • Про особливості проекту головного кошторису країни на наступний рік
    30 вересня, Любомир Шавалюк
  • Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники — це про нас. Хоча насправді буває по-різному. Навіть радикально протилежно, якщо романтики від самого початку добре знають, чого насправді хочуть. У нашому випадку з цим не склалося. У нас мрії та їх реалізація — речі чомусь не надто взаємопов’язані, відповідно завжди відбувається експромт, потім зрада чи перемога, ну й насамкінець розчарування.
    30 вересня, Роман Малко
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено