Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 серпня, 2012   ▪   Самійло Ворс   ▪   Версія для друку

Коли олігархи ляжуть під Путіна

«Українські» олігархи є відповідальними як за сучасний соціально-економічний стан країни, так і за небезпечний вектор її подальшого розвитку
Матеріал друкованого видання
№ 31 (248)
від 2 серпня, 2012
Коли олігархи ляжуть під Путіна

Наукова дефініція олігархії розмита: після кінця «наукового комунізму» це слово перетворилося на емоційний штамп, майже лайку. Проте певні чіткі складові явища назвати все ж таки можна, не вдаючись до цитування Арістотеля, якому від початку належить поняття. Отже, олігархи – дуже вузьке, за визначенням обмежене коло осіб, які монопольно концентрують у своїх руках економічні ресурси країни й водночас контролюють прямо чи опосередковано політичну владу в ній. Вітчизняних олігархів перерахувати неважко, вони нібито в усіх на слуху: Ахметов, Фірташ, Коломойський, Янукович Jr., Пінчук, Боголюбов, Жеваго, Порошенко, Тігіпко etc. Але сама по собі наявність мільярда чи близько того ще не означає автоматичної причетності до цього почесного клубу. Особливості поточного моменту в тому, що одні фігуранти поступово втрачають свій вплив (і статки!), інші вимушені вбудовуватися у владний механізм, сподіваючись захистити те, що в них лишилося, а треті стрімко набирають ваги. Останні й мають стати предметом розгляду.

Читайте також: Друг олігархів: Арсеній Яценюк не демонструє готовності зламати олігархічний устрій

Олігархів так звично звинувачують і викривають, що виникає підозра: а чи не заздрощі є причиною цього? У чому ж полягає їхня виняткова гріховність саме у вітчизняній модифікації? Дуже просто: вони не лише критично гальмують розвиток країни, а сама Українська держава навіть у її нинішньому «сервісному» вигляді суперечить їхнім інтересам. Україна як територія, як спільнота, як феномен від початку занадто європейська, занадто плюралістична за своєю географією, історією та ментальністю, щоби забезпечити схему процвітання наявної бізнесово-політичної еліти. Індивідуальні особливості біографії чи виховання тут ні до чого, мають значення лише голі інтереси. Збереження монопольного панівного становища верхівці могла б забезпечити тільки жорстка влада з цілковитим контролем над адміністративною вертикаллю та силовим апаратом, а також відносний консенсус широких мас, який завжди ґрунтується на подачках крихт із панського столу, причому регулярних – одноразова «Юліна тисяча» чи «Вітіна тисяча» тут не працює. Нарешті, не в останню чергу потрібний тотальний пропагандистський супровід, який ефективно нав’язує вкрай прості, переконливі для цих мас цінності й блокує альтернативні пояснення дійсності.

З названих передумов у потрібному обсязі в Україні не спостерігається жодної. Істеричний тріумф нездарності, який продемонструвала партія влади на початку виборчої кампанії, свідчить про недостатній запас адміністративної міцності. Режимові явно вкрай бракує впевненості, нахабства, драйву, креативу… А що як не вдасться повною мірою «підкрутити», надурити, перекупити? Взагалі-то, найімовірніше, вдас­­ться – ну а раптом? Майбутній недостатньо слухняний парламент – пряма і явна загроза перерозподілу, тобто той самий страшний сон олігархату. Спертися на наївний охлос тут не вдасться, хіба що в одній-двох сферах (про це нижче), – для цього треба було б щедріше ділитися, менш жадібно смоктати, відмовитися від транспортування «надлишків» нагору й краще годувати міліцію, внутрішні війська, армію. Зрештою, необхідно рішучіше зачищати інформаційний простір включ­­но з інтернетом – ну що це за вагання, що за ганебна непослідовність? Вирішили закрити канал чи газету – закривайте, а не озирайтеся на Європу! Хіба мало прикладів? Дивіться, як це робиться на північ від Середини-Буди, дивіться і вчіться. Що кажете? Україна не Росія? Так отож!!!

Відступати є куди – за ними Москва

Ще певний час тому патріоти заспокоювали одне одного міркуваннями, що ані українська адміністрація, ані український бізнес не зацікавлені віддатися під руку Москви. Мовляв, який їм сенс бути там сто першими, якщо вони тут перші?

Насправді «ук­­раїнські» олігархи ніколи не ототожнювали себе із цією країною і не захищали її бодай економічного суверенітету від РФ (на відміну від особистих бізнес-ін­­те­­ресів, як у випадку з ціною на російський газ). А були і є частиною пострадянської бізнес-еліти, яка праг­­не привласнити й максимально використати економічні ресурси країн регіону у своїх інтересах, не створюючи жодного нового потенціалу для них. При цьому самі вони та їхні родини часто більше звикли до проживання далеко за межами України і до країн, де містяться їхні основні активи (до речі, зазвичай навіть юридично оформлені як іноземні інвестиції), мають виключно утилітарне ставлення.

У наявній паразитичній моделі олігархи виступають тим інструментом, який забезпечує максимально ефективне привласнення наявного національного багатства за мінімальних витрат на робочу силу, що часто значно важче зробити за державної форми власності на ті чи інші активи або коли в економіці домінує середній клас, як у розвинених країнах Європи. При цьому їхні бізнес-імперії зазвичай не мають тих переваг, які за нормальних умов приватне підприємництво має над державним: прагнення до вдосконалення та розвитку власних активів з прицілом на перспективу. Єдине бажання, яке ними керує, – якнайшвидше одержати якнайбільший прибуток.

Читайте також: Капітальна посуха: українська влада не зацікавлена в іноземних інвестиціях

Якщо їм це вдається робити, перешкоджаючи виходу на конт­­рольований ними ринок інших представників пострадянської бізнес-еліти, то вони їм протидіють, однак у випадку, коли особиста вигода диктує необхідність продати частину своїх статків, про жодний «економічний патріотизм» більше не йдеться, що підтверджує активний збут «українськими» олігархами Тарутою, Пінчуком etc своїх базових активів російським. Навіть якщо в обмін вони отримують певну (але недостатню, щоб визначати стратегію) частку в компаніях тих, кому щойно продали власні підприємства, це лише посилює їхню пов’язаність із російськими колегами. 

Так само «українські» олігархи не є і не можуть бути чинником європейської інтеграції, оскільки не зацікавлені у реальному запровадженні в Україні європейських засад ведення бізнесу. Для них це небезпечно, бо загрожує ослабленням позицій на вітчизняному ринку, який базується саме на знанні «специфіки» ведення бізнесу тут. За рештою пунктів вони не здатні конкурувати із західними ТНК і «внутрішнім» середнім бізнесом, який швидко розвиватиметься в умовах дії європейських правил. Відтак втратять свої переваги, а отже, і монопольне становище на багатьох ринках.

Тому їхня «європейськість» не більша, аніж у російських абрамовічів та дєріпасок, які схильні до зовнішньої атрибутики, по­­в’я­­заної із західним стилем життя, однак залишаються за своєю суттю частиною пострадянської бізнес-еліти. Фактично йдеться про аналог поверхової «європеїзації» російських дворян у ХVIII–ХІХ століттях за збереження азійського деспотизму та кріпосництва, відсутності свободи підприємництва та реальних громадянських і майнових прав у країні.

Однак імітація економічного суверенітету від Росії була дієвою доти, доки політична невизначеність, господарські негаразди, підйом громадянської свідомості (принаймні на деяких ділянках), викликаний кричущими помилками влади, не поставили під сумнів актуальний статус «перших на селі». Щоб зберегти свої позиції, суб’єкти, про яких тут ідеться, об’єктивно змушені звертатися думками до зміни середовища. Зовсім не в сенсі еміграції – дехто з них і тепер більшість часу проводить у затишному Відні чи Лондоні, а, навпаки, в сенсі поширення на свою історичну батьківщину правил і врешті-решт суверенітету сусідньої держави.

Чому, власне, ні? У Росії олігархам незрівнянно комфортніше й безпечніше, якщо не переходити певної межі (а де вона пролягає, ця межа, дослідним шляхом позначили кілька сміливців – від Ходорковского до Ісмаілова, решті залишається просто не заступати за прапор­­ці). Попри окремі виступи деяких інтелігентів, загальна ситуація перебуває під тотальним контролем. Кремлівський режим має переважну підтримку суспільства, що засвідчили результати останніх президентських виборів (безперечно, вла­­да досипала панові Путіну кільканадцять зайвих відсотків, але й без них він упевнено набирав більшість голосів).

То все реальність нинішньої Росії. Ця імперія в будь-якій зі своїх інкарнацій є лише специфічним цивілізаційним проектом, до якого доклалися представники різних народів (зокрема, ніде правди діти, й наш брат-хохол). Результат багаторічної негативної селекції дав на виході такі складові, як сувора ієрархія, свавілля, патерналізм, пиха, безвідповідальність, недовіра, цинізм під маскою моралі, агресія під маскою особливої місії… Важко уявити середовище, менш придатне для гармонійного розвитку економіки чи суспільства, проте це ідеальний поживний ґрунт тих потворних форм організації влади та бізнесу, які домінують по обидва боки кордону. Достатньо його, цей кордон, прибрати – і ось вона, омріяна безпека, гарантовано й надовго! Зайве казати, що в такому разі зникає потреба, а отже, й найменша ймовірність реалізації таких напрямів, як модернізація, конкуренція, прозорість економіки, а також супутніх обставин, як-от гуманізація суспільства, верховенство права, вирощування середнього класу.

Якщо вдуматися, ніякої зайвої екзотики в такому припущенні немає. Тим більше що йдеться про людей, не переобтяжених сентиментами. Нічого особистого, it’s only business! У світлі цього бачення можна переоцінити планомірні зусилля регіоналів із русифікації вітчизняного простору. Звісно, що не йдеться про впровадження на наших теренах Пушкіна з Толстим. Це радше спроба додаткового прищеплення в Україні цивілізації Ніколая І та Іосіфа Джугашвілі. Ну а мета (байдуже, усвідомлена до кінця чи ні) та сама: реанімація і подальше поширення тут специфічного, неповторного типу стосунків по вертикалі, над яким ламали голову покоління передусім російських мислителів від Чаадаєва до Ґєрцєна, від Бєрдяєва до Мамардашвілі.

Що ж стосується господарів сусідньої країни, то їм залишається або готувати сценарії, або тупо чекати, доки недолугі партнери-невдахи остаточно заплутаються й прийдуть здаватися. Ласий шматок має сам упасти в руки.

Ментальне розмежування

Хай там як, а відносно нова ситуація – нова не за суттю, а за тим, наскільки все далеко зайшло, – потребує нового усвідомлення й відповідних висновків. Цього слід вимагати від політичних сил і окремих кандидатів, які претендують на адекватність і місце в патріотичній частині спектра. Цього так само має вимагати від себе «спляча красуня» нашого суспільства – та частина простих українців, яка втомилася від політики, не встигнувши як слід позначити в ній своє місце. Кінець амбівалентності. Йдеться не про пошук ворогів, чим регулярно займається купка свідомих аутсайдерів, а про реальну щоденну мотивацію, яка сама підкаже конкретні форми спротиву.

Критичний момент новітньої історії вимагає самовизначення й усвідомлення лінії розлому в Україні, оскільки ця лінія об’єк­­тивно існує. Вона проходить не за рядком в анкеті про етнічну належність – за цією ознакою Колесніченка довелося б визнати українцем. І навіть не за мовою, якою той чи інший співвітчизник послуговується в щоденному побуті, – якщо основний вибір зроблено безпомилково, це питання кожен вирішує хай поступово, але майже само собою, про що свідчить аналіз масових виступів проти щойно підписаного Литвином мовного закону.

Демаркаційна межа пролягає за ознакою цивілізаційного вибору: між тими, хто воліє залишитися в ментальній Росії, і тими, хто робить вибір на користь України з усіма логічними наслідками, як-от європейський вектор, демократичні цінності, вільний ринок тощо. Або ти за нинішню адміністрацію, а отже, і за стару звичну російську матрицю, інакше кажучи, за безмежну владу хама (від власника заводів, банків, обленерго та телеканалів до дільничного міліціонера), за збереження звичного типу відносин у державі, бізнесі та суспільстві, одне слово, за повернення до Імперії, у тому числі й буквальне. Або цей варіант для тебе неприйнятний, що не убезпечує від невдач, розчарувань і поразок, проте залишає шанс на одужання для тебе й свободу для твоїх нащадків. У цьому сенсі слід вітати кризу, адже вона не залишає альтернативи пробудженню й мобілізації в той чи інший бік. Завдяки їй, зокрема, тимчасово російськомовні українці мають змогу відчути свій інтерес і своє місце в суспільстві.

А що олігархи? По-перше, не так багато їх залишилося, як було сказано вище. Так чи так, а зовсім без великого бізнесу не обійтися, особливо якщо він вміє щось іще, окрім домовлятися й хапати. За умови, якщо великий капітал буде готовий узгоджувати свої стратегії з потребами країни, якщо він не заважатиме конкуренції, зокрема з боку реальних іноземних інвесторів (а не своїх же з кіпрських офшорів), дотримуватиме загальновживаних правил гри, якщо буде кому тримати його апетити в межах закону й пристойності, його наявність слід лише вітати (про те, як можна відокремити великий бізнес від влади, – на стор. 24).

Щоб останнє слово належало не «господарю життя», а звичайному нормальному українцеві. Тим більше що його шанси опинитися в більшості не такі примарні, як звично переконують деякі принципові лузери. Точку біфуркації, схоже, пройдено, й остання соціологія показує ставлення громадян до парламентських новацій у питанні мови в співвідношенні приблизно 3:1. Інакше кажучи, три чверті опитаних їх не схвалюють, і це якраз свідчення не філологічного, а цивілізаційного розподілу населення. Залишається, щоби ця поки що пасивна арифметика знайшла підтвердження в результатах виборів і, ширше, в готовності наших людей обстоювати своє право на майбутнє.

Зрощення влади і великого бізнесу в Україні досягло свого піку в перші роки президентства Януковича. За два з половиною роки олігархи, які мають найвідчутніший на владу вплив, примножили свої статки в кілька разів. Зокрема, протягом 2010–2012 років найбільше активів прикупили структури, які пов’язують з Рінатом Ахметовим та Дмитром Фірташем. Ці процеси вже призвели до фактичної монополізації ними кількох галузей, серед яких: ринок добрив, виробництво і розподіл електроенергії тощо. Надшвидкими темпами розвиває сімейний бізнес і старший син президента Олександр Януковича. 

Рінат Ахметов
Купив*

• ММК ім. Ілліча – 75% акцій
• ПАТ «Донецькгормаш» – 50,05%
• ВАТ «Запоріжсталь» – 50%
• АТ «Банк Ренесанс капітал» – 100%
• ВАТ «Каменський машинобудівний завод» (Росія) – 84%
• ВАТ «Кераммеханізація» (геологорозвідка) – до 50%
• ВАТ «Капітал-Сервіс» (геологорозвідка) – понад 50%
• ПАО «Горлівський машинобудівельний завод» – 94,9%
• ДП «Ровенькиантрацит» –
концесія на 49 років
• ДП «Свердловантрацит» –
концесія на 49 років
• ТДФ «Шахта Білозерська»
(Донецька обл.) – 95,4%
• Шахтоуправління «Обухівська»
(шахта «Обухівська» та збагачувальна фабрика – Росія) – 100%
• Шахтоуправління «Донской антрацит» (шахта «Дальня», Росія) – 100%
• Шахтоуправління «Сулінантрацит» (шахта № 410, Росія) – 66,7%
• АЕК «Київенерго» – 71,82%
• АЕК «Західенерго»**
• ВАТ «Крименерго» – 45%
• ПАТ «Донецькобленерго» – 30,59%
• ПАТ «Дніпроенерго»**
• ПАТ «Дніпрообленерго» – 50%
• Готель «Київ» (Донецьк)
• Київський ЦУМ – 23%
• Триповерховий пентхаус у комплексі One Hyde Park (Лондон)
• БЦ «Леонардо» (Київ) – 100%
• ФК «Фармація Донбасу» (Донецьк, мережа аптек) – 99,81%
• ПАТ «Телевізійна служба Дніпропетровська» (34-й канал) – понад 59%
• Агрохолдинг «HarvEast Agricultural Group»
• ТОВ «Морський термінал «Південний» – більше ніж 50%

Дмитро Фірташ
Купив*

• «Надра Банк» – 89,97%
• ВАТ «Концерн «Стірол» – 90,3%
• ПАТ «Черкаський азот»
(м. Черкаси) – 75,6%
• ЗАТ «Сєверодонецьке об’єднання «Азот» (Луганська обл.) – 100%
• Tifast Srl (італійська компанія з виробництва титанових та інших сплавів) – 37,96%
• ПАТ «Украгро НПК» (Черкаська обл.) – 100%
• ПАТ «Рівнеазот» – збільшив частку до 96,49%
• Морський спеціалізований порт
ТОВ «МСП Ніка-Тера» – 100%
• Футбольний клуб «Верес» (м. Рівне) – 62%
• ПАТ «Запоріжгаз»**

Здобутки
• Відсудив у держави 12,1 млрд м3 газу
• Ostchem Holding почав закуповувати газ
у компанії Gazprom Germania і продавати українським хімічним підприємствам (фактично, які перебувають під контролем Фірташа) за ціною на 13% нижче, ніж НАК «Нафтогаз України»
• Збудував і запустив Міжріченський ГЗК
• Запуск виробництва сірчаної кислоти на заводі «Кримський титан»
• Фонд держмайна після двох років судових розбирань погодився продовжити договори оренди структурами Фірташа Іршанського та Вільногірського ГЗК.
• Зводить сучасний тепличний комплекс на площі 30 га у Заліщинському р-ні Тернопільської області
• Будує завод з виробництва діоксину титану потужністю 120 тис. т на рік
• Суд Угорщини повернув Group DF контроль над трейдерською групою Emfesz (Угорщина) – 25% газового ринку Угорщини

Олександр Янукович
Купив*

• ВАТ «Всеукраїнський банк розвитку» (Київ) – 100%
• Артемівськ Вайнері – 15%
• Телеканал «Тоніс»
• Земельну ділянку у Будьонівському р-ні Донецька
• Офісні приміщення в бізнес-центрі «Столичний» (Донецьк)
• Комплекс будівель на набережній Назукіна (Балаклава)

Здобутки
• Будує офісний центр на місці знесеного готелю «Дружба» (Донецьк)
• Компанія «Мако Холдинг» провела додаткову емісію і збільшила капітал уп’ятеро – до 280 млн грн
• Державну податкову адміністрацію України перевели на обслуговування у Всеукраїнський банк розвитку
• Фінансові структури надали багатомільйонні кредити низці державних підприємств: Укрзалізниці, КП «Маріупольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства» тощо

*Через наближені структури
**Достовірної інформації про придбаний пакет акцій немає 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про чорний ринок зброї в Україні, смерть Павла Шеремета, хресну ходу Московського патріархату та військові навчання біля берегів Одеси
    26 липня, Віталій Рибак
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено