Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
7 липня, 2012   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Україна все ще має шанс

Девід Кремер і Роберт Нурік про останній звіт Freedom House «Nations in transit», перспективи України, а також про те, що важить пам'ять про досвід демократії та наскільки болючими можуть бути демократичні трансформації
Матеріал друкованого видання
№ 28 (245)
від 12 липня, 2012
Україна все ще має шанс

Freedom House є однією з найстаріших правозахисних організацій світу, яка вже понад 71 рік займається поширенням демократії та захисту прав людини, а також моніторингом стану свободи на земній кулі. Нещодавно ця організація оприлюднила щорічний звіт, присвячений стану демократії в Україні. Тиждень спілкувався з експертами цієї організації в рамках зустрічі «Новий звіт по Україні: перспективи демократизації на тлі авторитарного тренду на євразійському просторі», яка нещодавно відбулася в Книгарні «Є».

У. Т.: СРСР розпався 20 років тому, і вже складалося враження, що авторитарні й імперіалістичні тренди лишилися в минулому. Проте в цьогорічному звіті Nations in Transit йдеться про те, що тренди путінської Росії закріпилися не лише в Євразії, а й стають популярними у країнах Центрально-Східної Європи, як-от в Угорщині Орбана чи Україні Януковича. Що спричинило таку ситуацію?

Д. К.: Владімір Путін  та його оточення аж ніяк не зацікавлені, щоб сусіди Росії рухалися в бік демократизації чи євроінтеграції. Вважаю, що спогади про 2003 рік у Грузії чи 2004-й в Україні все ще свіжі у свідомості чинного російського президента. Це посприяло розвиткові параної, мовляв, Захід намагається збурити подібні виступи в Росії. Згодом цей параноїдальний стан поглибився через події на Близькому Сході та в Північній Африці на початку 2011-го. Частково все це пояснює нинішню позицію Путіна щодо Сирії. Він не любить Ассада, проте не хоче бачити його режим поваленим. Дехто з регіональних лідерів, включно з Україною, взяли на озброєння поганий приклад російського керманича, як-от консолідацію контролю над медіа, тиск на громадянське суспільство, намагання створити контрольований парламент, придушити опозицію. Під час майбутніх виборів в Україні буде можливість зменшити консолідацію влади в одних руках. Як на мене, Віктор Янукович таки відкрив для себе той факт, що Владімір Путін не є щирим другом ані йому, ані Україні.

У. Т.: У цьогорічному звіті позиції України погіршилися за п’ятьма із семи категорій Nations in Transit. Наприклад, не покращилася ситуація щодо слабкої судової незалежності, а показник корупції майже сягнув рівня авторитарних країн. Чи може це бути точкою неповернення для України?

Д. К.: Будь-яка країна може перетнути цю межу і повернутися назад. Як на мене, не йдеться про незворотні процеси. Просування шляхом демократизації не є лінійним процесом. Угорщина, приміром, продемонструвала значний прогрес розвитку демократії, а натомість нещодавно – реверсні показники. Після Помаранчевої революції українці мали нереалістичні очікування, проте помаранчеві лідери прикро розчарували їх. Віктор Янукович прийшов до влади шляхом демократичних виборів, однак його розуміння управління державою не було демократичним. Але ситуація в Україні не є незворотною. Ще можна щось змінити. Однією з причин виконання звіту є те, що ми відчували, що ситуація тут все ще є змінною. Безумовно, показники України погіршуються, проте це не є свідченням того, що їх не можна покращити. Сподіваємося, наші зміни допоможуть владі та самим українцям зрушити ситуацію з місця в позитивний бік. 

У. Т.: Працюючи над кожним річним звітом, присвяченим Україні, ви зустрічалися з представниками української влади. Відомо, що Freedom House дуже критично ставиться до ситуації в нашій державі. Чи погодилися українські високопосадовці відповідати на ваші запитання?

Д. К.: Жоден із нас не починав цьогорічну та минулорічну оцінку з автоматичним переконанням, що Віктор Янукович має бути демократичним лідером. Також ми є дуже критичними до помаранчевих лідерів, аж ніяк не намагаємося показати, що вони є хорошими і демократичними, а партія на чолі з Януковичем такою не є. Потрібно пам’ятати, що повільне погіршення, яке загострилося протягом останніх двох років, фіксувалося в Україні і раніше. Ми були дуже вражені та приємно здивовані, що українські високопосадовці погодилися з нами зустрітися цього і минулого років. А це, на мою думку, позитивна річ щодо України. Якби ми намагалися зробити подібний звіт у Росії, то взагалі не мали б такого доступу до влади. Якби ми спробували зробити його в Білорусі, нам би взагалі не дозволили навіть в’їхати на територію країни. Це наштовхує на думку, що Україна таки відрізняється від своїх сусідів на сході та півночі.

У. Т.: Правозахисні неурядові організації, зокрема Українська гельсінська спілка, Харківська правозахисна група, стверджують, що тиск влади на них відчутно зростає, тоді як у цьогорічному звіті Freedom House йдеться про те, що за критерієм громадянського суспільства в Україні протягом 2011 року ситуація покращилася…

Д. К.: В Україні наявні дві тенденції, які можуть здаватися протилежними, проте які співіснують. З одного боку, українське громадянське суспільство є активнішим та жвавішим, ніж рік тому. Коли ми були в Україні рік тому, нас охопило відчуття безпорадності та розчарування. Цьогоріч люди виглядають енергійнішими й активнішими. Цьому сприяють майбутні парламентські вибори, спеціальна подія, на якій вони можуть зосередитися. Натомість, з іншого боку, влада застосовує більше тиску, що призводить до порушення питання про свободу об’єднань і зборів. Названі тенденції не є взаємовиключними. Ви можете мати активне громадянське суспільство, яке може посилити бажання влади пригнітити його як потенційну загрозу. Це частково пояснює, чому ми одночасно фіксуємо зростання активності громадянського суспільства та визнаємо, що низка організацій стикаються з підвищенням рівня пресингу.

У. Т.: Чому пострадянські країни, чи нації гібридних режимів є такими вразливими до антидемократичних моделей влади, що включають монополізацію економіки та політики? Українські демократичні інституції є вразливими та нестабільними через брак демократичного досвіду, фінансової кризи чи російського впливу?

Р. Н.: Причини різняться від країни до країни, проте є ширші тенденції. Одна з них – це культурні передумови, під якими я маю на увазі історію, а не генетику. Є суттєва відмінність між країнами, які мають пам'ять про демократичний досвід і тими, в яких вона відсутня. Власне, це одна з причин, чому ми спостерігаємо позитивні зрушення в Балтійських країнах. Є люди, уявлення яких про те, якою має бути їхня країна, огорнуті пам’яттю, яка зберігає згадки про демократичні інституції, навіть якщо вони не є досконалими. Їхній досвід відмінний від досвіду радянських республік. Для них участь у творенні пострадянської держави має сенс тому, що вони хочуть повернення до того, що вважають справжньою Латвією, справжньою Литвою чи Естонією, існування яких перервалося. Пам'ять про культуру та пов’язані з нею цінності є дуже важливою. І це є відмінністю від тих країн, котрі такої пам’яті не мають, навіть якщо там є люди зі здоровими інстинктами щодо політичних питань. Складніше, коли в їхній свідомості є щось, у що вони сильно вірять, проте чого вони ніколи не мали у власному життєвому досвіді. Тому перехід до демократії є важким і болючим, оскільки на нього впливає досвід людей, а це те, що легко можна стерти. Проте знову ж таки не йдеться про незворотне явище. Досвід може змінюватися так само, як змінюються покоління. У цій частині світу, однак, ці трансформації накладаються на особисту невпевненість та зубожіння більшості населення.

У країнах західного світу були люди, які хотіли, щоби ці трансформації завершилися успіхом, проте ми також припускалися помилок частково тому, що всі ці речі були для нас новими. Насправді жми з таким ніколи раніше не стикалися. У США та Західній Європі точилася низка дискусій щодо визначення якнайкращого шляху для підтримки демократичного переходу, під час яких часто висловлювалися цілком протилежні думки. Зрештою, чимало людей вбачають у тому, що вони асоціюють з демократією, негатив для себе. Коли під час досліджень запитуєш, чи подобається їм демократія, то відповіддю доволі часто є «не дуже». Проте, якщо ви запитаєте їх, чи подобаються їм атрибути демократії, як-от відповідальна влада, вільна преса тощо, вони все це люблять.

Д. К.: Йдеться про один із найвагоміших чинників. Я не кажу, що люди в цих країнах не хочуть жити у свободі. Проте перехід від чинної системи до нової форми управління є дуже складним процесом. Ми не маємо недооцінювати жахливий удар по радянській системі, коли мільйони людей втратили свої життя. Якщо порівняти країни Центрально-Східної Європи і, не люблю цього терміну, втім, вживаю його за браком іншого, країни колишнього СРСР, крім Балтики, жителі перших у більшості своїй обрали шлях парламентаристських систем. Цілком слушно, що ці системи не завжди є найефективнішими, проте вони ведуть до зменшення шансів одноосібного контролю за владою. Україна, Росія та Білорусь є президентськими системами. З огляду на досвід попередніх 70 років, можливо, тут краще було би не сконцентровувати так багато влади щодо однієї позиції, чи як це відбувається, однієї особи. На відміну від Узбекистану чи Казахстану в Україні вже кілька разів змінювався лідер. Перебування при владі не є питанням життя і смерті в Україні, проте є відчутна різниця між свободою та перебуванням в ув’язненні. Україні має відмовитися від штучного вибору. Важливо, щоби тут були опозиційні особистості, вільна преса та сильне громадянське суспільство. Як на мене, лідери регіону не достатньо усвідомлюють, що згадані елементи є необхідними для демократичного розвитку.

У. Т.: Минулий рік був позначений низкою соціальних виступів у авторитарних пострадянських країнах. Чи насправді в Росії, Білорусі та країнах Центральної Азії влада боїться, що це є відгомоном Арабської весни?

Д. К.: Події в арабському світі насправді зробили лідерів згаданих держав нервовішими. Вони тенденційно впадають до параної , почуваються в небезпеці. Я б описав політику Путіна в таких термінах. Вони розглядають ці події як доволі віддалені від їхніх держав, проте вони хвилюються через них як через вірус, який може поширюватися. Навіть в Китаї схвильовані подіями в арабському світі. Там заборонили слово «жасмин», «Жасминова революція», тому що вони бояться, що люди скористаються її досвідом, що спричинить революцію й у Піднебесній.

Китайці, що вже тривай час при владі та перебувають на стадії підйому, переймаються своїм майбутнім. І така ситуація склалася не лише в цьому регіоні. Безперечно, це лише посилює путінську параною. Ми бачили антиамериканську риторику під час президентської кампанії в Росії цього року. Проте, на мою думку, вона використовувалася не лише під час передвиборчої кампанії. Гадаю, що Путін сам по собі є антиамериканським та підозріло ставиться до США. Згадати хоча б його коментар щодо Гілларі Клінтон після грудневих виборів до Думи. Він звинуватив її та Держдепартамент у тому, що це вони вивели людей на вулиці. На його думку, росіяни не могли зробити це самостійно, а лише якщо їм заплатили чи спонукали до таких дій Сполучені Штати. Йдеться про відчуття зовнішньої сили, яка загрожує Росії. У 2004-му, після жахливої трагедії у Беслані, Путін виголосив промову про те, як зовнішні сили хочуть отримати частину Росії. Та ніхто ж цього не прагне! Він є самовпевненим, агресивним, параноїдальним і невпевненим у власній безпеці лідером, що є недоброю комбінацією. Я не знаю, чи Віктор Янукович схожий на нього. Зокрема, мені не здається, що він вбачає в Америці загрозу. Натомість він лише відчуває, що ми не є надійним партнером. На мою думку, президент Янукович не має такої параної щодо США.

У. Т.: Які умови, на вашу думку, мають бути створені в Україні для формування конкурентного середовища в економіці, політиці, медіа та інших царинах?

Р. Н.: Технічні інструменти описані у звіті. Добра новина полягає в тому, що вони включають певні аспекти виборчого права, яке за умови його імплементації має надати більше прозорості та передбачуваності. Проте можливості використання маніпуляцій в майбутніх виборах непокоять багатьох. Ці можливості та їхній вплив має бути максимально мінімалізовані. Йдеться про реальний доступ спостерігачів до всіх етапів виборчого процесу, від дільниць на місцях до Центральної виборчої комісії. Адміністративні суди мають діяти справедливо та швидко у відповідь на порушення, які треба щонайшвидше висвітлювати. Завданням опозиційних та незалежних партій буде звертати на це увагу. Ідеально буде, якщо групи почнуть спільно працювати над вирішенням проблем, з якими вони стикаються напередодні виборів, як, зокрема, тиск на людей. Ширші політичні питання включають позбавлення волі опозиційних лідерів. Добре, що опозиційні партії вирішили, що вони хочуть поборотися у виборах, попри ув’язнення, проте той факт, що лідери опозиції лишаються за ґратами, порушує питання як в Україні, так і за її кордоном про легітимність майбутніх виборів.

У. Т.: Який ваш прогноз щодо майбутніх парламентських виборів в Україні?

Р. Н.: Вони будуть доволі конкурентними. Опозиційні партії, як я вже казав, вирішили брати в них участь, попри всі труднощі, оскільки вони бачать перспективу. Сподіваюся, певним проблемам, які ми визначили, надаватиметься належна увага і що результати виборів з певністю можна буде назвати легітимними. Не хотілося би, щоби ці вибори привели до влади нестабільну і слабку владу.

Біографічна нота

Девід Кремер– президент Freedom House (Дому свободи) з жовтня 2010 року. У березні 2008-го – січні 2009-го обіймав посаду помічника державного секретаря США з питань демократії, прав людини та праці. Був також заступником помічника держсекретаря з європейських та євразійських питань, відповідальним за відносини з Росією, Україною, Молдовою та Білоруссю. До того працював старшим радником заступника державного секретаря з глобальних питань. Здобув ступінь магістра совєтології Гарвардського університету і ступінь бакалавра совєтології та політології Тафтського університету.

Роберт Нурікє експертом Центру з нерозповсюдження ядерної зброї Монтерейського інституту міжнародних відносин (Вашингтон), член Міжнародного інституту стратегічних досліджень, Американської асоціації слов'янських студій і Товариства з вивчення Центральної Азії. У 2001–2003 роках працював директором московської філії фундації Карнегі. Коло інтересів: зовнішня та оборонна політика Росії, України, країн Балтії та Центральної Азії, реформування НАТО та його вплив на європейську безпеку, американсько-російські відносини, контроль за нерозповсюдженням вогнепальної та ядерної зброї.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено