Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 червня, 2012   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

«Всє на защіту русского язика!»: чому вітчизняні політики ігнорують національні почуття українців?

Непевна ситуація, що склалася довкола мовного законопроекту Колесніченка – Ківалова, вкотре гостро актуалізувала проблему самовизначення українського політикуму
Матеріал друкованого видання
№ 24 (241)
від 14 червня, 2012
«Всє на защіту русского язика!»: чому вітчизняні політики ігнорують національні почуття українців?

Непевна ситуація, що склалася довкола мовного законопроекту Колесніченка – Ківалова, вкотре гостро актуалізувала проблему самовизначення українського політикуму, яка полягає в небажанні тих політиків, які претендують на підтримку виборця, займати активну позицію в обстоюванні базових засад національної ідентичності, мобілізувати з цією метою наявну більшість суспільства та здобувати з її допомогою перемогу.

Читайте також: Партія анальфабетів: тупий і ще тупіший

Яку державу вони прагнуть будувати? На яких економічних, політичних та суспільних засадах вона ґрунтуватиметься? Реальна свобода підприємництва та право власності будуть у ній для всіх чи лише для обраних? Чи вважають вони Україну цивілізаційним спадкоємцем СРСР, а відтак бачать її цивілізаційно європейською чи євразійською?

Для наочності вибору, який стоїть перед Україною та вітчизняними політиками, можна навести приклади держав Східної Європи, які мають чимало спільного з нашою. Приміром, Естонія і Латвія є естонською та латиською й цивілізаційно європейськими країнами, хоча й з великими російськими меншинами. Натомість Білорусь, попри те що «переписних» білорусів у ній значно більше, ніж латишів чи естонців у власних державах, є цивілізаційно російською і євразійською країною з очевидним культом совка.

Тим часом навіть ті лідери політичних сил, які засвітилися у протестах проти законопроекту про русифікацію України, не могли приховати, що обстоюють лише збереження за українською мовою формально-ритуальних функцій, приймають факт аномального домінування російської в низці ключових сфер не як тимчасове явище в постколоніальній державі, а як цілком прийнятний тренд розвитку.

Адже справа не обмежується мовою. Русифікація є водночас і способом, і наслідком здобуття домінуючих позицій російсько-совковою елітою, яка постійно тягнула країну назад до євразійського простору, олігархічно-люмпенських принципів відносин більшості суспільства (холопів) та влади і панівної верстви загалом (обраних людей). Водночас блокуючи засвоєння європейської політичної та бізнесової культури.

Тому модернізація (глибинна і якісна, а не поверхова та механічна) України, як і будь-якої іншої пострадянської держави, неможлива без розриву «пуповини», що пов’язує її з російською совковою євразійською цивілізацією. А цією «пуповиною» є спільний культурно-інформаційний простір, який визначальним чином впливає на світогляд та масову свідомість перехідних суспільств і ґрунтується саме на російській мові.

ПОДОЛАТИ ПОСТГЕНОЦИДНІ КОМПЛЕКСИ

В Україні, як і в країнах Балтії, але на відміну від Білорусі, є критична маса людей, необхідних для підтримки оновлення держави, розриву з радянсько-російською традицією та чіткого європейського цивілізаційного вибору. Проте ця більшість часто перебуває в латентному стані. За відсутності ефективної державної політики українізації переважна частина зрусифікованих у побуті наших співвітчизників не мали змоги перейти на українську, хоча в них і не було жодних застережень щодо неї і вони навіть ладні б підтримати такий курс.

Чому вони часто не робили цього публічно? Вочевидь, ідеться про психологічну травму постгеноцидного суспільства. Роками нав’язуваний комплекс меншовартості поєднаний із систематичним і планомірним винищенням або репресіями проти тих, хто дозволяв собі  опиратися, обстоювати власну гідність. Адже важко знайти у світі народ, який би зазнав у цьому сенсі такої травми, як український.

У результаті національне почуття часто загнане всередину, іноді в підсвідомість, однак у критичних ситуаціях завжди виходить назовні. Для цього часто потрібен вирішальний поштовх, який, наприклад, був під час Помаранчевої революції, коли з усією гостротою постала загроза втрати державності й потрапляння під контроль Росії з остаточним утвердженням в Україні тамтешньої люмпенсько-олігар­хічної моделі.

Читайте також: Від русифікації до бідності

Проте вітчизняні політики, які претендують на лідерство в такому суспільстві, мають бути готові долати наслідки постгеноцидного синдрому, а не самим керуватися сформованими в його умовах комплексами. У зв’язку з цим – чітко визначитися з підвалинами своєї ідеології та баченням фундаментальних засад подальшого розвитку країни. Поміж питань, на які хотілося б почути чітку відповідь, зокрема, такі:

чи має відбуватися консолідація української нації на основі української мови і що потрібно для цього?

чи повинні українці мати власне бачення національної історії, в центрі котрої мусить бути доля України, а не інших держав чи наддержав, і яким може бути спосіб досягнення цієї мети?

чи треба подолати пострадянську олігархічно-люмпенську модель і розірвати з її базою у вигляді «євразійського простору»?

чи є альтернатива європейському цивілізаційному вибору і яка доля чекатиме на українську ідентичність у цій альтернативі?

які способи гарантування національної безпеки України вони бачать у сучасному світі й чи здатна країна самостійно обстоювати свою територіальну цілісність у разі конфлікту з кожним із своїх сусідів, а відтак що потрібно зробити, щоб почуватися в безпеці?

ХИБНИЙ СТРАХ

Можливо, проблема полягає в хибному трактуванні українським політикумом уроків помаранчевої епохи. Поширеним стереотипом стало те, що Віктор Ющенко втратив підтримку суспільства через надмірну сфокусованість на гуманітарних питаннях, увагу до національної історії, мови, жорстке обстоювання українських інтересів у відносинах із РФ та послідовний курс на вступ до НАТО. Однак насправді це хибний і надзвичайно небезпечний для національної перспективи України міф, педальований і культивований російськими й проросійськими політиками та ЗМІ, зацікавленими в дискредитації української національної ідеї, доведення давньої тези Дмитра Табачника, ніби «вона себе не виправдала».

По-перше, прихильників визнання ветеранів національного підпілля часів Другої світової війни, інтеграції до НАТО і ЄС, не кажучи вже про тих, хто виступав за підвищення статусу української мови та визнання голодомору 1930-х геноцидом українського народу, було в кілька разів або й на порядок більше, ніж тих, хто підтримував Віктора Андрійовича на останніх президентських виборах.

По-друге, зневіра в Ющенку стала наслідком утвердження в суспільстві стійкого переконання, що він не просуває ці важливі речі, а імітує їх, маючи на меті не досягнення тих чи інших загальнонаціональних пріоритетів, а самопіар.

Саме брак рішучості та системності у вжитті необхідних заходів для зміцнення позицій української мови, дерусифікації країни (консолідації української нації, про яку він багато говорив, але для кристалізації якої мало робив), інтеграції південно-східних регіонів з рештою території на основі української ідентичності, захисту інформаційного простору, а також реальних кроків у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції став причиною розчарування суспільства у Ющенку.

І звичайно ж, поглиблювало це розчарування цілковите нехтування обіцяною антикорупційною та антикримінальною політикою, небажання зламати олігархічну систему, відсутність реальних дій щодо створення сприятливих умов для розвитку малого бізнесу, наближення стандартів життя в Україні до рівня держав Центральної Європи. Адже всі ці зобов’язання він брав на себе під час президентської виборчої кампанії та Помаранчевої революції і міг фактично безперешкодно виконувати принаймні впродовж першого року свого президентства (а за рік, як доводить вітчизняний і зарубіжний досвід, багато чого можна зробити, були б політична воля і бажання).

Якби ті гасла, які експлуатував Ющенко і виконання яких від нього сподівалися виборці, були причиною його поразки в 2010-му, він ніколи не переміг би в 2004-му і Майдан ніколи не був би можливим. Справді, гуманітарні теми не були центральними серед тих, які звучали під час Помаранчевої революції, але ще більш хибно було б вважати, що левова частка тих, хто голосував за кандидата в президенти Віктора Ющенка, не знали, які цінності національної ідентичності та цивілізаційного вибору декларує лідер «Нашої України».

Понад те, ентузіазм учасників Майдану-2004 ґрунтувався саме на відкиданні євразійського проросійського вектора як зовнішньої, так і внутрішньої політики, часто інстинктивному і напівсвідомому, але категоричному.

Відтоді мало що змінилося. Відбулося природне оновлення поколінь. А як відомо, молодше покоління громадян хоч і користується в побуті російською дещо більше, аніж старше, але водночас має значно вищий рівень лояльності до України, базових ознак її національної ідентичності, краще знає її справжню історію, прихильніше саме до європейського, а не російсько-євразійського шляху розвитку.

Читайте також: Мовні міфи Сходу і Півдня

Тож нинішнім вітчизняним політикам нічого комплексувати. Не потрібно залякувати самих себе «убивчими для рівня електоральної підтримки наслідками» чіткого декларування своєї позиції щодо національної ідентичності та цивілізаційного вибору. Ті наслідки загалом можуть бути лише позитивними для їхньої політичної перспективи. Звісно, якщо метою лідерів опозиції не є нехтування настроями переважної частини українського суспільства (яке розчароване її пасивністю в обстоюванні його інтересів) через оманливі сподівання здобути підтримку кількох відсотків розчарованих у Партії регіонів, які послідовно налаштовані антиукраїнськи і є прихильниками реставраційного проекту Путіна. Йдеться саме про них, адже якщо тимчасово російськомовні (часто не з власної волі, а внаслідок відомих історичних обставин) жителі навіть південно-східних (не кажучи вже про центральні) регіонів активно й не підтримають такої проукраїнської позиції лідерів опозиції, то це точно не вплине на їхнє рішення проголосувати за опозиційні сили, тобто проти нинішнього режиму через його соціально-економічну політику та розквіт «держави обраних людей».

А ті, для кого українська мова чи лояльність до Української держави неприйнятна за будь-яких умов, навряд чи можуть бути цільовою групою, на яку варто орієнтуватися опозиції, якщо вона справді хоче претендувати на альтернативу нинішній владі та здатність реалізувати європейський цивілізаційний вибір.

НАЗВАТИ СИНЄ СИНІМ, А ЗЕЛЕНЕ ЗЕЛЕНИМ

Українське суспільство поділяється на різні ментально-культурні та етнолінгвістичні категорії, які умовно можна звести до двох основних.

Перша об’єднує україномовних і тимчасово російськомовних українців, а також росіян та представників інших етнічних меншин, які свідомі того (або принаймні категорично не проти), що коли не вони, то принаймні їхні ще не народжені, або нещодавно народжені діти, онуки чи правнуки відповідно спілкуватимуться українською і розірвуть залишки деструктивного зв’язку з російськомовним «совком» і тією потворною мутацією, що склалася в люмпенсько-олігархічних суспільствах пострадянського простору.

Друга – представники російської та інших русифікованих меншин, а також частина українців, які з певних причин категорично відкидають українську і свідомо обирають російську ідентичність, переважно орієнтуючись на відновлення імперського політичного простору на пострадянських теренах у тій чи тій формі (євразійство, союз трьох «братніх» народів, «русскій мір» тощо), а відтак відкидають право на існування сучасної української політичної нації та повноцінної держави.

Перші, за даними будь-яких соціологічних досліджень, становлять основну масу не лише в межах країни, а й, більшості її регіонів. Вони є безальтернативним ґрунтом, на який мають, насамперед, орієнтуватися політсили, що виступають за розвиток і збереження української держави, а відтак і її європейський цивілізаційний вибір. Ця категорія громадян неоднорідна, не завжди достатньо свідома власної української ідентичності, а відтак потребує активної позиції державницьких політичних сил, які готова буде підтримувати (або принаймні не протидіяти їм). Звичайно, за умови їхньої дієздатності й на інших напрямках модернізації, оновлення соціально-економічної та суспільно-політичної моделі.

Друга група, яка може становити значну частину населення в південно-східних регіонах і претендувати на статус національної (саме національної, а не етнічної) меншини, з огляду на те, що ототожнює себе з потенційною (але також усе ще не до кінця сформованою) російською політичною нацією. В окремих адміністративних одиницях її представники, можливо, будуть навіть у більшості, проте не варто забувати, що їхня справжня чисельність не тотожна частці етнолінгвістичних груп за даними переписів та соцопитувань і проявиться лише після розмежування «транзитної» частини суспільства, яка схильна орієнтуватися за ситуацією, і в даний час продовжує перебувати під впливом постколоніальної інерції та російського інформаційного простору.

У цьому сенсі будь-які сили, які відстоюють політичні інтереси даної нацменшини в Україні є, незалежно від формальних назв, по суті, російськими націоналістами, адже фокусуються переважно на питанні статусу своєї національної групи, а не на вирішенні її соціально-економічних чи суспільно-політичних поточних проблем. Водночас вони об’єктивно діють в інтересах сусідньої держави та політичної нації, що формується в ній, а отже, проти перспектив України.

Відтак політичні сили, й особливо нині опозиційні, мають чітко визначитися: чиї і, відповідно, які інтереси вони мають намір відстоювати – української політичної нації та держави чи російської національної меншини. Адже й ті, й інші політичні партії є природною і необхідною складовою політичного ландшафту держави за реалій, що існують у нас сьогодні. Що швидше відбудеться таке самовизначення українського політикуму, то краще буде для суспільства, оскільки синє стане синім, а зелене – зеленим. В іншому випадку ситуація і надалі розвиватиметься за сумнозвісним висловом «свій серед чужих, чужий серед своїх».

Читайте також: «Русскій мір» як технологія


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено