Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
15 грудня, 2010   ▪   Олександр Ірванець   ▪   Версія для друку

Нашого цвіту – по саме-саме…

Або знову нотатки на тему «Та що ж ми за народ такий?»
Нашого цвіту – по саме-саме…

Приємно все ж належати до такого народу – співучого, працьовитого, гарного, мудрого. Приємно почуватися українцем, коли, наприклад, Руслану оголошують переможницею Євробачення, чи коли хтось із братів Кличків упевнено долає чергового супротивника, чи футбольна збірна доходить до чвертьфіналу на чемпіонаті світу. Гордість і радість тоді аж переповняють твоє скромне єство. Та на жаль подібні враження ти маєш не щодня. Останнім часом навіть не щороку.

Прикро чутися громадянином своєї країни – особливо, перебуваючи при цьому за кордоном, – коли ЗМІ повідомляють про затримання чергової мафіозної зграї з українськими паспортами, чи трапляється вже зовсім прикрий, смертельний інцидент, як то було дев’ять років тому восени, коли українська ракета збила літак, що прямував з Ізраїлю в Росію. Соромно бути українцем, коли президент твоєї держави повідомляє в столиці об’єднаної Європи, що голодомор не був осібною трагедією українського народу, а… - далі по тексту виступу, він має бути десь  запротокольований.

Та загалом українцем за кордоном здебільшого бути все ж цікаво: хтось взагалі нічого не чув про твою країну, хтось знає лише поверхові, банальні факти, кілька хітових прізвищ типу того самого Шевченка – не поета, звісно ж! Багато хто запитує: а ви справді такі самі, як росіяни? Ви там усі говорите російською, правда ж?

Особисто я говорю українською. Хоча й російську знаю на пристойному рівні: як не як, диплом Московського Літінституту. Та спостерігаючи, як хвацько опанував Андрій Шевченко італійську вже з перших місяців свого перебування на Апеннінах, як добре «шпрехають» німецькою обоє Кличків, як швергочуть англійською зовсім свіжі наші емігранти в Америці, уже не раз ловив себе на підсвідомій цитаті з Шевченка: «А своєї? Дасть бі, колись будем…»

Минулого літа трапилось кілька разів напівприватно й ненадовго виїхати за межі України, причому в різних напрямках. І в кожній з країн, котру довелося відвідувати, зауважувалось якесь нове, насторожене ставлення до України. Переміна, безперечно спричинена останніми змінами в керівництві країни, і в її новому політичному курсі. Близькі друзі – українці, або ж і німці, чи поляки, які щиро цікавляться нашою культурою й нашою країною, під час розмов демонстрували таку тиху, співчутливу, проте все ж чітку й недвозначну зневіру. Зневіру в Україні, і у всьому навколо неї.

«На Україні можна ставити хрест років на п’ятдесят!» - впевнено прорік варшав’янин Андрій, мій давній друг, філолог і підприємець.«Не втішайте себе нездійсненними мріями. Америка відвернулася від Європи, а насамперед – від Європи Східної.» - Кожне слово він неначе вбивав, говорив чітко й виразно, ніби теледиктор: «Не тільки Україна, але й Грузія, що зробила набагато більше кроків назустріч Європі, не буде ні в НАТО, ні в ЄС. Не буде тільки тому, що цього не хоче Росія».

На прощання Андрій ще й шмагонув мене таким гострим і різким зауваженням: «Подивись на поляків, на ірландців, на італійців! Коли вони роз’їжджаються десь по світу, то й там, у нових землях творять свої об’єднання, клуби, газети. А тут, у Польщі сьогодні до півмільйона заробітчан з України. І де вони? Їх не видно. Вони сидять тихо і мріють якнайшвидше зробитися поляками!»

Також у Польщі, лише східніше, у Любліні інший давній приятель, Григорій, розповів інакшу історію, що сталась рік чи два тому. Сам Григорій – історик, кандидат наук, викладач університету. І він, і його дружина Марія належать до української православної громади Польщі. Громадянами Польщі були їхні діди, і здається, навіть прадіди. Втім Гриць з Марією чудово розмовляють українською, і своїх донечок (віднедавна їх вже є аж три) теж навчають рідної мови. Пригода ж, розказана Грицем, стосується недавно прибулої до Польщі української родини. Років зо два тому в одну грудневу неділю після служби відбувалося біля церкви дитяче свято святого Миколая. «Мої дівчатка продекламували вірші українською, а дитина з тієї родини вийшла і прочитала віршика польською…» - з сумною усмішкою розказує Григорій. – «Хоча вони, ті новоприбулі емігранти, українську знають набагато краще за нас. Але більшість із них, прибувши до іншої країни, вважає необхідним позбутися своєї культури, прийняти чужу».

Це й справді так природно для українця – не говорити своєю мовою, соромитися її, намагатися чимшвидше забути.Адже мова ця – селянська, простацька, і ніхто з начальства нею насправді не розмовляє, хіба лише на камери телевізійні. (Викладений в Інтернеті нещодавній діалог президента з прем’єром  - «Я буду к тєбє обращаться по-украінскі…» і т.д., тільки зміцнює це переконання в простолюду). А в керівних кабінетах і надалі панує те всемогутнє у своїй неоковирності «язичіє», що його так багато і повно, (хоч словника укладай!), зафіксував на своїх плівках майор Мельниченко.

Після Польщі в мене була іще Хорватія – кілька прекрасних вересневих днів у Загребі й поза столицею. Хорватські українці сьогодні мають навіть декілька своїх об’єднань – одне з них, те, яким керує фізик, музикант і письменник Алекса Павлешин, і приймало мене в тій сонячній країні. Окрім Загреба мені ще показали село Липовляни – мультикультурне й багатонаціональне. У тому селі, за 100 км від Загреба проживають українці, а також угорці і хорвати. Перед початком творчої зустрічі випала хвилинка прогулятися селом у компанії Джуро Відмаровича. Пан Джуро – хорватський письменник, дипломат, який кілька років був послом Хорватії у Києві. Він добре вивчив українську мову, і навіть тепер, вже кілька років, як повернувшись на батьківщину, охоче і з насолодою нею користується.

«Коли я був амбасадором, і їздив Україною, то на сході й на півдні я під час офіційних зустрічей розмовляв по-українськи» - з посмішкою розповідає пан Відмарович. – «І відповідно місцеві чиновники теж мусили, згідно протоколу, говорити зі мною українською. Не скажу, що це було їм легко…»

Під час вечора в місцевому українському культурному осередку з піснями виступило аматорське дівоче тріо. Юні дівчата – дві білявки й темноволоса – акомпануючи собі на електронних клавішах, виконували українські пісні. Співали просто, але натхненно, без академізму, проте щиро і природно.

«Ота дівчина з темним волоссям – вона хорватка» - притишено повідомив мені Алекса Павлешин, слухаючи чергову пісню. – «Але бачиш, зацікавилась народною піснею, і виступає в складі українського тріо.» Дівчата ж тим часом виводили ніжними голосами: «Сорочечка біла, ой, біла-а-а!»

  

Увесь блиск і злиденність української ситуації були сконцентровані у цьому епізоді. Чому ми взагалі іще хоч комусь цікаві у цьому глобалізованому світі? Чому знаходяться люди – не українці, представники інших народів, які вивчають нашу мову, культуру, популяризують Україну в силу своїх скромних можливостей поміж своїх народів та земель, а в той самий час українці віддають своїх дітлахів до шкіл з поглибленим вивченням іноземних мов (насамперед - англійської), спілкуючись із ними вдома у кращому разі суржиком, а то й на майже чистому «общепонятному»? Чому ми взагалі ще є – цей народ стільки разів уже зникав з мапи континенту, точніше – не виникав на ній, не існував, лишався непоміченим? Пригадаймо – іще двадцять років тому в географічних атласах по той бік «сталевої завіси» не було ніякої України. В кращому разі того червоного монстра, що займав пів світу, називали «USSR», а здебільшого, особливо не панькаючись, писали просто «Russia». Отака собі «Russia», від Талліна і до Ташкента, від Ужгорода і по самий Нар’ян Мар.

Два десятиліття тому володарі світу зверхньо цідили в мікрофони на повному серйозі: «Україна не може відокремитись від Росії, бо це все-одно, якби Каліфорнія захотіла вийти зі складу США». Потім вони, звісно ж, вибачилися, та неприємний осад залишився, як у старому анекдоті. Двадцять років тому на зимовій Олімпіаді організатори не могли відшукати жовто-синього прапора, коли Оксана Баюл ступила на вищу сходинку п’єдесталу. То невже ж лише за два цих десятиліття народ наш вичерпав увесь свій ресурс? Пригадаймо – іще п’ять років тому на нас були спрямовані об’єктиви провідних телеканалів світу, і всі випуски новин починались прямими репортажами з Майдану Незалежності! Тоді нас було багато, нас було не подолати. Тоді творилася історія – безкровна, весела і радісна. А тепер? А сьогодні?

Кілька днів тому, вже на батьківщині, у Києві довелося взяти участь у мітингу під Верховною Радою. Мітинг був на захист мови, себто за зняття з реєстрації того осоружного і небезпечного законопроекту, про який вже багато писано й говорено. Було нас там на мітингу тисячі зо дві душ – кажу це впевнено, бо рахувати вмію, а під час короткого виступу свого мені вдалося видертись на підвищення й звідти окинути поглядом увесь наш чималенький натовп. Більшість – студенти, але були люди старші, і люди середнього віку. Галасували, співали, били в бубни, скандували гасла. Мітинг отримав певний розголос – щось про нього і на телебаченні згадали, і в інтернет-стрічках написали. Та трьома днями пізніше під парламентом пройшов інший, чисельніший мітинг – торговців уживаним одягом. Захисники секунд-хенду отримали набагато повніше і ширше висвітлення у ЗМІ. Навіть народні обранці звернули на нього увагу, і пообіцяли, хоча й нехотя, вжити якихось там заходів, аби й далі українці могли мати доступ до закордонного шмаття, поношеного, відіпраного й дезинфікованого. Бо це ж не мова, це одяг – річ важлива і насущна!

То що ж воно далі? Невже і справді за Шевченком – «Загинеш, згинеш, Україно, не стане сліду на землі»? І тільки в українському (хорватському!) селі три дівчини тужно заспівають: «Мені сорочку мати вишивала…» Чи щось таки утямить наш народ?


Матеріали за темою:

Теги
--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Французькі політики, котрі відразу після Помаранчевої революції позиціонували себе групою підтримки України, нині активно лобіюють інтереси Кремля.
    31 травня, Алла Лазарева
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено