Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 травня, 2012   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Успадкована дискримінація: носії української мови продовжують зазнавати утисків у власній державі

Саме носії української мови продовжували зазнавати різних форм мовної дискримінації у сформованому у імперські часи лінгвістичному середовищі, а прищеплені в кількох поколіннях комплекси, як це не парадоксально виглядає, робили їх самих учасниками відповідного процесу
Успадкована дискримінація: носії української мови продовжують зазнавати утисків у власній державі

Проблема русифікації та дискримінації української мови успадкована із колоніального минулого. Понад три століття цілеспрямованого нав’язування комплексу меншовартості "малоросів" порівняно із "великоросами" так чи інакше оберталося довкола мови, оскільки відмовившись від своєї рідної і прийнявши панівну в імперії українці могли розраховувати на повноцінну реалізацію своїх соціально-політичних амбіцій, просочування у середовище "вищих класів" із соціальних низів, із якими впродовж віків ототожнювалося україномовне селянство.

В Радянському Союзі із його ідейно обґрунтованою вищістю пролетарського міста над дрібнобуржуазним, а після насильницької колективізації і Голодомору 1932-1933 років – люмпенізованим, селом відповідні стереотипи були зцементовані. Відтоді у результаті розвитку процесів урбанізації (зростання населення міст) та субурбанізації (розповзання міст на навколишні сільські території) відбувався процес втрати українцями рідної мови на користь панівної у міському середовищі.

Постколоніальна інерція

Русифікація відбувається досі. За два десятиліття незалежного існування України процесу дерусифікації, необхідного для консолідації національної ідентичності та подолання колоніальної спадщини, так і не відбулося. А процес втрати української мови продовжується під впливом відсутності ефективної державної мовної політики, постімперської інерції та пасивності значної частини усе ще україномовного населення. За даними останнього перепису населення проведеного 2001 року при 78% українців, частка людей, що вважали рідною мовою українську складала лише 67,5%, російську – 29,6%. Серед росіян назвали рідною українську лише 3,9%, тоді як русифікованих українців виявилося 14,8%.

Причому після здобуття Україною незалежності процес русифікації українців так і не було зупинено, а лише пригальмовано: за час між переписами 1989 та 2001 років зростання частки українців на 5,1% супроводжувалося збільшення частки тих, хто вважав рідною мовою українську лише на 2,8%, натомість з російською ситуація була протилежною – кількість росіян зменшилася на 4,8%, а тих, хто вважав рідною російську, скоротилася всього на 3,2%. Результатом відсутності ефективної державної мовної політики впродовж 1990-2000-х років стало те, що за даними досліджень Центру Разумкова українську мову у 2002 році навіть "знали" все ще менше громадян (91%), аніж російську (94,1%).

Під час Помаранчевої революції 2004-2005 років з'явилися сподівання на те, що нове керівництво нарешті зрушить з мертвої точки ситуацію з українською мовою як базовою ознакою ідентичності та основою для консолідації нації. Проте, нажаль, підсумком діяльності Віктора Ющенка стала швидше дискредитація, аніж реальне просування цієї справи. Навряд чи в ситуації коли тиха робота підмінялася гучними деклараціями можна було очікувати іншого. Отямившись після поразки, регіонали взяли мовну тему на озброєння як одну з провідних у своїх виборчих кампаніях, і отримали у цій справі потужну підтримку з боку як поширених в Україні російських так і низки формально “українських” ЗМІ.

Тим часом реальна ситуація з українською мовою залишалася критичною. За даними моніторингу суспільно-політичної ситуації Інституту соціальної та політичної психології АПН України, проведеного напередодні повернення у контролю над урядом до Віктора Януковича і його гуманітарного блоку — до Дмитра Табачника, у серпні 2006 25,5% на Заході та 19,1% у Центрі вважали, що становище української мови перебуває у такому ж занедбаному стані, як і за радянських часів: загалом по країні вважали, що саме українська мова потребує державного захисту 44,7% опитаних, тоді як щодо російської аналогічної думки дотримувалися майже вдвічі менше громадян – 25,3%.

Російська мова є фактично єдиною державною, адже має значно більше ознак державної мови порівняно із українською. Внаслідок колоніального спадку вона все ще домінує в основних економічних та культурних центрах країни за винятком Львова (хоча й там непропорційно представлена з огляду на те, що росіяни становлять менше 5% мешканців). Зберігається цілковите домінування російської в бізнес-середовищі та ЗМІ країни, нею публікується більшість друкованої продукції за винятком хіба що шкільних підручників. Російською продовжують спілкуватися більшість державних службовців вищого та середнього рангу (принаймні в сімейно-побутовому спілкуванні), всупереч законодавству (і з урахуванням вказаних вище лазівок в ньому) російська продовжує домінувати серед бюрократичного апарату (принаймні в режимі “не на люди/відеокамеру”). Де-факто зберігається непропорційно широке представництво російської мови в системі освіти (особливо якщо йдеться про негуманітарні предмети в системі середньої освіти, негуманітарні професійні та вищі навчальні заклади, а також значну частину гуманітарних ВУЗів у південно-східних регіонах України). Якщо лекції можуть читатися українською, то семінарські заняття і консультації часто відбуваються російською.

Продовжує функціонувати навіть радянське мовне законодавство, зокрема закон про мови 1989 року, яким російська мова визначається, як мова міжнаціонального спілкування. А мова міжнаціонального спілкування – це і є фактично державна мова. За такого стану справ шансів на перетворення на дійсно повно функціональну декларативно державної мови і так вкрай мало. У решті в цьому переконує наприклад досвід Індії, де уже більше 60-ти років офіційно державною мовою є хінді, проте англійська за якою було збережено офіційний статус у полінгвістичній країні, продовжує виконувати роль державної і зараз. Проте якщо у випадку англійської, яка водночас є основною мовою міжнародного спілкування, це може бути хоч чимось бути виправдано, то з російською, яка таких переваг надати не може — нічим.

За відповідних обставин, збереження за російською, яка по факту є домінуючою в українському інформаційному просторі, привілейованого становища в Україні під приводом захисту прав російськомовного населення бути означати її поступове перетворення на єдину державну мову за формально-ритуального статусу української. Відтак дуже скоро постане питання про доцільність існування двох держав заснованих на російській мовній ідентичності. Адже прихильникам ідеї про російськомовних українських патріотів, або другорядної ролі мови у визначенні національної ідентичності, не варто забувати, що концепція "Русского міра" базується визначальною мірою саме на ареалі поширення російської мови. Навіть релігійні апологети, на кшталт московського патріарха Кирила не приховують, що межі цього "міра" вони пов'язують не з ареалом православ’я чи східного слов’янства, а саме із постколоніальними теренами, де потужні позиції має російська мова як засіб спілкування.

Загрози білінгвізму

Попри зовнішню привабливість та популярність в певних колах міфу про “двомовність, як національне багатство” України дані довготривалих соціологічних моніторингів засвідчують, що не витримують випробовування часом. Адже впродовж останніх двох десятиліть в країні відбувався невпинний процес гомогенізації двомовних середовищ. Причому в українських реаліях за відсутності ефективної державної мовної політики категорія двомовних ставала проміжною ланкою на шляху не до українізації, а навпаки – русифікації. У загальнонаціональному масштабі за даними Інституту соціології НАН України частка громадян, які в домашньому спілкуванні послуговувалися українською мовою за період із 1992 по 2011 рік зросла з 36,8% до 42,8%; а тих, хто користується російською,– від 29% до 38,6%. Це відбулося насамперед за рахунок громадян, які раніше твердили, що вживали в родині обидві мови,– їхня частка за відповідний час скоротилася від 32% до 17,1%.

У розрізі макрорегіонів (дані того ж Інституту, але за 1992-2010 рік) на користь української мови, що було б логічно в українській державі, відповідна гомогенізація відбулася лише у Західній Україні, де більш ніж трикратне скорочення частки двомовних (із 19 до 6%) відбулося повністю за рахунок зростання україномовних. Тоді як в інших регіонах тривавав небезпечний для консолідації української ідентичності та інтеграції політичної нації процес русифікації: в Центрі із 5% колись двомовних лише 1% перейшли на українську, а 4 – на російську; на Півдні – із 10% білінгвів 1% став україномовним, а 9% - російськомовними. У результаті за період з 1992 по 2010 рік частка тих, хто в сімейному спілкуванні використовував лише російську на Півдні зросла із 43 до 54%.

Натомість очевидним джерелом формування білінгвів були саме україномовні громадяни. Із даних опитування проведеного компанією «Соціс» у квітні 2002 року (результати якого корелюють із підсумками проведеного за кілька місяців до того всеукраїнського перепису) чітко видно, що група людей, що використовують в сімейному спілкуванні обидві мови виділяється переважно із тих, хто називає рідною мовою українську.

Наприклад, в середньому по Україні українську рідною назвали 65%, а російську – 34%, при цьому в сім'ї лише російською спілкувалися ті ж самі 34%, а от виключно українською лише 44%, а решта 21% - обома залежно від обставин. Аналогічна ситуація і в Сумах: за 24% мешканців, які вважали рідною російську, в сім'ї нею спілкувалися 25%, а з 75% тих, хто вважав рідною українську лише 29% спілкувалися нею в сім'ї, а 46% - обома. В Харкові із 28%, які назвали українську рідною, спілкувалися саме нею в сім'ї лише 4%, а обома "залежно від обставин" – 19%. У Херсоні із 59% мешканців, які назвали рідною українську тільки 4% розмовляли нею в сім'ї, а 43% - обома. У сусідньому Миколаєві ці показники складали відповідно 60, 10 та 40% відповідно. У Донецьку українську назвали рідною 10% мешканців (при 39% етнічних українців), при цьому виключно українською спілкувалися менше 1%, 87% - використовували виключно російську, а 12% - обидві мови "залежно від обставин". За даними Центру Разумкова в Києві вдома російською у 2005 році розмовляли 39,9%, українською – 18,1%, тоді як тією або іншою залежно від обставин – 41,2% (в т.ч. приблизно в однаковій мірі – 23,6%, переважно російською – 12,3%, переважно українською – 5,3%). Як свідчить порівняння із структурою населення столиці за рідною мовою до останньої групи належать переважно україномовні, що у більшій чи меншій мірі зазнали русифікації.

Причому серед молоді та людей середнього віку скорочення частки білінгвів з кількаразовою перевагою відбулося на користь російської мови. Так за даними Інституту соціології НАН України серед людей середнього віку частка україномовних зросла із 36 до 39%, то російськомовних – із 29 до 37%, серед молоді – з 33 до 36% та 34 до 39% відповідно. Тобто серед молоді до 30 років частка виключно російськомовних є не лише вищою, аніж повністю україномовних, але й швидше зростає. Визначальний вплив на мовні уподобання молоді мають масова культура та ЗМІ, які значно перевищують вплив таких факторів впливу як мова освіти/державних установ. Тим часом за даними моніторингу проведеного Рухом добровольців «Простір свободи» у будень з 18 до 22 години і у вихідний з 12 до 16 години (кінець жовтня 2011 року) лише 22,2% телеефіру 8 найбільш рейтингових каналів та 4,6% пісень 6 найрейтинговіших станцій були українською. Частка фільмів дубльованих українською мовою в легальному кінопрокаті у січні-жовтні 2011 року зменшилася порівняно із 2009 роком із 60 до 47,8%. Частка тираж російськомовних газет у 1995-2005 роках зріс із 47% до 64%, і після нетривалого та незначного скорочення у 2005-2010 році до 63,3%, у 2011 році відіграв падіння досягнувши 66,5%. При цьому тираж україномовної преси з 1995 року до 2011 року скоротився з 47% до 30,1%.

Результати дослідження мотивації уникнення активного вживання української мови проведеного моніторингу суспільно-політичної ситуації Інституту соціальної та політичної психології АПН України та НІСД засвідчили, чотири групи чинників: 1) небажання бути “білою вороною”, незнання української мови та її непрестижність; 2) "психоідеологічна впертість" – ідеологічні уподобання, небажання поступатися тиску, страх перед зміною власної особистості; 3) “зневажливе ставлення”, непривабливість української мови; 4) ставлення до спілкування українською мовою як неважливого, відсутність україномовного середовища, потреби спілкуватися українською (“всі розуміють російську”). Така ієрархія факторів уникнення вживання української мови простежується в основному по Україні загалом та в Центральному регіоні.У студентів Південного, Східного та Західного регіонів на першому місці перебуває фактор “психоідеологічної впертості”. Російськомовні студенти, особливо російськомовних регіонів виявилися більш безкомпромісними у питанні переходу на українську мову при звертанні нею, аніж україномовна молодь, 90,6% якої при звертанні російською переходить на спілкування нею.

Таким чином, при декларованому толерантному ставленні до української мови, російськомовні готові більш агресивно захищати своє право розмовляти російською мовою, тоді як толерантність україномовних громадян (особливо в центральному регіоні) супроводжується готовністю поступатися своїми позиціями у виборі мови спілкування, насамперед, з міркувань "непрестижності, непривабливості української мови та відсутності потреби спілкуватися українською". Саме носії української мови продовжували зазнавати різних форм мовної дискримінації у сформованому у імперські часи лінгвістичному середовищі, а сформовані в кількох поколіннях комплекси, як це не парадоксально виглядає, робили їх самих учасниками відповідного процесу.


Матеріали за темою:

1
Де-факто запровадження російської як другої державної— 32.46%
 
2
Соціальний вибух, новий Майдан— 13.91%
 
3
Розкол країни— 31.06%
 
4
Підняття престижу української як "опозиційної" мови— 4.31%
 
5
Зростання популярності ПР— 2.92%
 
6
Все залишиться, як є— 15.34%
 
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено