Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
28 квітня, 2012   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Запитання без відповіді: на чому ґрунтується політичне сходження Віталія Кличка?

Політик демонструє готовність говорити про те, що має сподобатися більшості. Та про стратегічне бачення розвитку країни казати поки що зарано
Матеріал друкованого видання
№ 17 (234)
від 26 квітня, 2012
Запитання без відповіді: на чому ґрунтується політичне сходження Віталія Кличка?

Досвід Віталія Кличка є успішною історією конвертації здобутого у спорті суспільного авторитету в політичний капітал. Причому перехідною ланкою стала активна громадська діяльність найрезультативнішого в історії України боксера. Від 2000 року він став представником програми ЮНЕСКО «Освіта для дітей у злиднях». 2003-го разом із братом Володимиром заснував благодійну організацію «Фонд братів Кличків». У цей період часто з’являвся на заходах за участю тогочасного мера Києва Олександра Омельченка. Активно підтримав Помаранчеву революцію, зокрема, 12 грудня 2004 року свою перемогу в поєдинку присвятив боротьбі за демократію в Україні й підняв помаранчевий прапор. А уже від 2005-го розпочав власну активну політичну діяльність як лідер блоку «Пора-ПРП». Щоправда, тоді переможними для Кличка стали тільки вибори в Київраду 2006 року. Змагаючись за крісло мера, він поступився Леонідові Черновецькому, а на парламентських перегонах його блок не подолав тривідсоткового бар’єра. Навесні 2008-го, під час позачергового народного волевиявлення, політична сила Кличка подвоїла свою присутність у Київраді, однак вибори міського голови він знову програв, цього разу поступившись не лише Черновецькому, а й Турчинову.

Читайте також Віталій Кличко: «Опозиція має об’єднуватися вже в парламенті»

Після приходу до влади Віктора Януковича у квітні 2010 року було сформовано партію «Український демократичний альянс за реформи Віталія Кличка (УДАР)», підтримка якої в суспільстві за останні два роки потроїлась, і симпатії тих, хто має взяти участь у голосуванні, стосовно її очільника наблизилися до солідної позначки 10%. Насамперед тому, що в українській політиці є перманентний попит на нові обличчя й нову якість політичної сили. Цим свого часу скористались і Арсеній Яценюк, і Сергій Тігіпко, однак вони досить швидко втратили спочатку динаміку зростання, а потім і абсолютний рівень підтримки, коли змушені були давати відповіді на непрості питання, а також зникав ефект новизни. Віталій Кличко може розраховувати на особливо активні симпатії середнього класу, а також молоді; їм він бачиться прикладом успішної «людини, що зробила себе сама».

Основна перевага «УДАРу» – у відсутності скомпрометованого владного «досвіду», корупційного шлейфу в її лідера та його оточення. Фракція Блоку Кличка в Київраді, навпаки, досить часто світилася на темі протидії дерибану комунальної власності, організованому «молодою командою» Леоніда Черновецького. Хоч значна частина проведених і у 2006, і у 2008 роках депутатів блоку стали «тушками». Втім, сам Кличко переконує, що зробив висновки й надалі діятиме обережніше. Навесні 2010-го у ЗМІ з’являлася інформація про його переговори з ПР щодо можливого зближення та обрання мером столиці, призначення секретарем чи навіть головою КМДА. Однак сам він спростував ці закиди. Віталій Кличко справді досить сильно європеїзований, аби мати прихильність до пострадянської авторитарної моделі білорусько-російського зразка, яку продовжує розбудовувати нинішня українська влада. Компрометувати себе співпрацею з режимом, який у світі дедалі більше ідентифікують із політичними репресіями, для Кличка навряд чи прийнятно.

Читайте також Кличко і опозиція: бій з тінню

РОЗМИТА ІДЕНТИЧНІСТЬ

Тим часом з ідеологічного боку Віталія Кличка та очолювану ним політичну силу все ще важко ідентифікувати. Ймовірно, розрахунок робиться на те, що кожна електоральна група так легше зможе потрактувати його як свого.

Попри декларування правоцентризму, рівняння на німецьку ХДС та прагнення вступити до ЄНП, документи «УДАРу» визначають його як соціал-ліберальну партію, головними завданнями якої, згідно зі статутом, є участь у розбудові соціальної держави та впровадження принципу соціальної справедливості. Зрозуміло, що, наприклад, у німецькому політичному ландшафті такий курс більше відповідав би СДПН, аніж ХДС.

Кличко російськомовний, але вивчає українську і вже досить добре нею володіє. Він розуміє, що державна мова важлива як ознака національної ідентичності, однак не усвідомлює того, що вона має бути не просто ритуальним атрибутом для публічного вжитку в окремих царинах, як-от держуправління, політика чи освіта, а основою для реальної, нехай і поступової, консолідації нації. Програма ж партії «УДАР» фактично передбачає задоволення «й наших, і ваших». Адже, акцентуючи на захисті прав інших мов, не визначає чіткого переліку справді загрожених серед них, а відтак фактично передбачає захист і домінуючої в інформаційному просторі, масовій культурі та бізнесі російської, використання якої в цих сферах традиційно обмежує застосування української.

З огляду на власну біографію та родинну історію, Кличко схиляється перед ветеранами «Великої Вітчизняної війни», але уникає оцінок діяльності УПА. Це для нього чужий дискурс. Імовірно, він має недостатньо знань про Національно-визвольну боротьбу українців та водночас не може не розуміти, що міфологізована радянською пропагандою історія Другої світової війни також далека від істини. Лідер «УДАРу» переконаний, що всі контроверсійні моменти в історичній та релігійній сферах життя можна ігнорувати як провокаційні, а натомість консолідувати українців, окрім спільного прагнення до Європи (яку кожен бачить по-своєму), здатні спільні проекти, зокрема, спортивні успіхи, частиною яких у новітній історії країни і є брати Клички. Відтак він сподівається стати компромісною фігурою для виборців різних регіонів.

Проте насправді в українських постколоніальних реаліях важко уявити, як процес зміцнення національної ідентичності може відбуватися на основі «історичної, ціннісної та мовної різноманітності» регіонів і народів, як це пропонує програма партії «УДАР». Адже на частині територій країни усе ще домінують історичне бачення, ціннісні уявлення та мовні традиції «спільної держави» й ототожнення себе не з Україною, а з «русскім міром» та підтримкою реставраційної політики керівництва сусіда на пострадянських теренах.

Читайте також: Куди хочуть завести Україну «соотечественники»?

БЕЗПЕКА ЧИ БЕЗПЕЧНІСТЬ

Розмитою є програма партії «УДАР» і в питаннях геополітичного та цивілізаційного вибору, національної безпеки й зовнішньополітичних прерогатив. Зафіксоване нею засудження готовності нинішньої влади «переглядати стратегічні цілі й пріоритети в залежності від кон’юнктурних обставин і волі іноземних держав у таких важливих питаннях, як колективна безпека та базування іноземних військових підрозділів на своїй території», не дістає логічного продовження у вигляді чіткої альтернативи.

Фактично програма є таким собі римейком сумнозвісної «багатовекторності», яку пропонують замінити «багатопартнерством» на принципі «ефективних багатосторонніх відносин». При цьому в один ряд ставлять різні за своєю сутністю і значенням для України організації, як-от ООН, РЄ, ЄС, НАТО та ОБСЄ. За основу геополітичної стратегії беруть «не вимушеність вибору між двома альтернативами», а «використання усього різноманіття інструментів співробітництва одночасно». Фактично йдеться про балансування між різними центрами впливу, до того ж як рівнозначні трактуються ЄС, Росія та США. Причому за РФ визнано невиправдано високий статус: усіх трьох чітко протиставлено «регіональним лідерам» як глобальних; відносини з Москвою потрактовані як «життєво важливі для України». Водночас відсутня чітка позиція щодо перебування на нашій території ЧФ РФ, а програма обмежується багатозначним наміром «врегулювання умов та регламентації перебування» російської бази в Криму.

Утім, як наслідок, замість чіткого європейського та євроатлантичного вибору, на озброєння взято концепцію співробітництва у межах «Великої Європи», що нібито «зніматиме численні гострі проблеми зовнішньополітичної орієнтації України або робитиме їх менш актуальними». Натомість є фактично спробою вписатися в геополітичну стратегію Владіміра Путіна (до речі, висловлену ним у спеціальній програмній статті останньої виборчої кампанії), що передбачає деконструкцію євроатлантичного простору та його заміну на «Європу від Лісабона до Владивостока», в якій Москва розраховує на домінуючу роль. А у випадку України це зводитиметься фактично до повернення концепції «в Європу разом із Росією».

Навіть декларована як стратегічна мета «євроінтеграція» фактично обмежується характерною для російських «єдиноросів» та вітчизняних «регіоналів» пріоритетністю «європейських стандартів», а за чи без формального членства в ЄС – справа другорядна. Із цього при­­воду програма констатує: «…європейський вектор… задаючи напрямок внутрішніх трансформацій, забезпечує цілісність державної політики – в напрямку досягнення європейських стандартів суспільного, політичного та економічного життя... створюватиме необхідне дипломатичне підґрунтя європейським реформам в самій Україні». Водночас осяжною межею інтеграції з ЄС у програмі визначено всього лише ратифікація Угоди про асоціацію та ЗВТ.

Читайте також: Відкритий запит, пропозиції – нуль


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
  • Я дуже люблю свій Бахмут: він теплий та привітний, чистий, сучасний та по-провінційному компактний. У ньому дуже багато квітів і дитячих майданчиків, а влітку повітря стає тягучим, наче липовий мед… Але це дивне місто. Ніби приречене балансувати між тим і цим: у міжчассі, у просторі, між новим і старим, своїм і чужим.
    2 грудня, Єлизавета Гончарова
  • Тіньова економіка об’єднує неймовірно велику кількість і різноманітність видів діяльності
    2 грудня, Любомир Шавалюк
  • Наскільки дієва м’яка сила Росії в Естонії
    1 грудня, Ерккі Баховскі
  • Місто наче ріка, у воду якої не можна зайти двічі. Місто живе, змінюється, вдягається у стилі різних епох, гарнішає або спотворюється через хаотичну забудову. Щось із нового одягу личить місту, а щось – ні. Дедалі частіше чую, що Київ уже не той, що він утратив свій характер… Хай там як, до міста дитинства – до свого міста – завжди є шлях через хвіртку в серці.
    1 грудня, Катерина Новікова
  • Якими є амбіції та можливості новоствореної партії Рабіновича — Мураєва
    1 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено