Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
6 грудня, 2010   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Мисливське гетто президента

Селяни перетворилися на заручників бажання гаранта і його оточення красиво й затишно відпочивати
Мисливське гетто президента

Місцеві жителі бояться зайти до лісу чи пропливти на човні річкою – охорона вкрай дратівливо ставиться до появи простолюдинів у мисливських угіддях Хазяїна і має крутий норов: може скалічити, а то й гірше. І це не в напівфеодальній країні третього світу. Мова йде про Дніпровсько-Тетерівський лісомисливський заповідник біля села Сухолуччя на Київщині, приватизований ще за попередньої влади Віктором Януковичем.  

Перший блокпост

Мотор позашляховика несамовито реве, наш провідник Анатолій везе нас до лісу, овіяного легендами. Водій стурбований: відкрився сезон полювання на крупну дичину, тож є ризик, що або високопосадові мисливці приймуть нас за кабанів чи оленів, або їхня охорона – за терористів.

Виїжджаємо на трасу Київ – Димер, що веде в бік заповідника. Очікуємо побачити даішників під кожним кущем, як це зазвичай буває, коли кортеж із президентом чи його близькими проноситься в напрямку резиденції «Межигір’я». Проте за всю дорогу зустрілася лише одна міліцейська машина й до того ж на стаціонарному посту біля виїзду з Києва. «Значить, Хазяїн ще з вечора заїхав», – гадає наш провідник.

Доїжджаємо до села Сичівка. Дорога розбита, яма на ямі, хати покосилися, посеред села – неоковирний сарай із написом: «Продукти». «Це – єдиний продуктовий магазин на всю околицю, – розповідає наш водій. – В селах, що в зоні заповідника, магазинів немає, тож мешканцям доводиться їздити за продуктами аж у Димер». Бачимо старезний навіс із написом «Зупинка», споруджений явно ще за часів розвинутого соціалізму. «Постійного сполучення навіть із цим селом немає, – пояснює Анатолій. – Не кажучи вже про села, розташовані в самому заповіднику. Там взагалі ніякого сталого транспортного зв’язку не існує, звісно ж, якщо не маєш машини. Лише раз на тиждень ходить автобус до Димера. Тут одні старі живуть – молодь вся роз’їхалася, бо роботи немає». Місцеві жителі потім розповіли, що на роботу в заповідник їх не беруть, тому доводиться їхати світ за очі, щоб якось заробити на харчі. Єгерів звозять з усієї країни, але змінюють щотри місяці, з міркувань безпеки.
Як за помахом чарівної палички за занехаяним селом одразу розпочинається рівна як стіл дорога. «Це Вєра Ульянченко (екс-губернатор Київщини) спеціально побудувала, щоб на полювання їздити зручніше бу­­ло», – зазначає провідник.

А ось і перший блокпост біля лісової смуги – тут вже територія заповіднику. Неподалік від нього стоять кілька цивільних машин, яким не пощастило потрапити всередину. Адже заїзд для звичайних людей сюди заборонений – потрібен спеціальний пропуск. Який, окрім працівників, мають лише мешканці п’яти сіл, що знаходяться в межах «зони», або їхні родичі. Пропусків таких менше тисячі. Хоча офіційно ця територія ані режимним об’єктом, ані приватною власністю не є.

Біля шлагбаума стоять двоє єгерів у камуфляжі, з-за їхніх спин визирає високий молодик, на вигляд типовий спецслужбіст – вдягнений у чорне, білий дріт за комірцем веде до вуха. Він прискіпливо нас роздивився, але до машини так і не підійшов. Огляд відбувся на диво швидко. Водій подав свій пропуск, єгер, майже не перевіряючи, його повернув. «А Сам сьогодні буде?» – запитав Анатолій. Єгер ствердно кивнув головою.

Резервація а-ля натюрель

Нарешті ми в заповіднику. Таке враження, дорога стає дедалі краще й краще. А ліс навкруги – замилуєшся: сосни як на підбір, густо висаджені берізки милують око справжнього поціновувача російських пейзажів а-ля натюрель. В очі кидається, що жодного підліску немає, все гілля, листя та інше лісове сміття дбайливо зібране в охайні купки. Між деревами просвічують галявинки неприродно зеленої трави, як на футбольному полі. Кожні 200–300 метрів розставлені спеціальні вишки для мисливців. Кілька разів бачили цікавий знак: олень у червоному трикутнику. «На догоду Януковичу сюди оленів нещодавно завезли, – пояснює Анатолій. – Тут, насправді, дичини дуже багато. Вовків, ясна річ, розвелося чимало – навіть в селі Богдани нещодавно людину загризли».

Всі заїзди до заповідного лісу дбайливо перегороджені свіжопофарбованими шлагбаумами або просто перекопані. Місцеві жителі, навіть не те що якісь «ліві» пасажири, як ми, бояться заходити сюди: подейкують, що не встигнеш і двох кроків лісом ступити, як з’явиться охорона та й боки намне. «Боліт навколо багато, втоплять десь – так ніхто й не дізнається», – перестеріг нас чолов’яга, в якого ми запитували дорогу.

«Тут все під відеонаглядом, все камерами контролюється, – розповідає наш провідник, ведучи машину. – Якщо ми зараз зупинимося чи підемо до лісу подзюрити, за п’ять хвилин тут буде охорона». Скидаємо швидкість, бачу з-за дерев чоловіка в камуфляжі; він пильно розглядав нашу автівку, щось говорячи в рацію. Ми забираємося геть.

Невдовзі в’їжджаємо до першого села в «зоні відчуження» – Овдієвої Ниви. Воно відгороджене від навколишнього світу мисливськими угіддями – просто так не заїдеш і не виїдеш. Взагалі таких сіл п’ять – назване вище, а також Рихта, Ритні, Богдани та Пилява. Колись всі вони були чималі, тепер – подвір’їв по 20, в яких доживають свій вік старці. На вулицях Овдієвої Ниви ні магазину, ні пошти, жодної живої душі, навіть собак немає, не кажучи вже про худобу.

Весь ліс довкола села загороджений ще більшою, ніж на трасі, кількістю шлагбаумів та всіляких огорож. Вдалині, на галявині, видніється патруль, на плечах несуть щось до болі знайоме, схоже на автомати Калашникова. Доїжджаємо до перехрестя – тут блокпост, єгері в камуфляжі, інспектори ДАІ і бійці «Беркуту». «Ховайте фотоапарат на заднє сидіння під ковдру, бо відібрати можуть», – попереджає Анатолій. Фотограф робить останні кадри крізь тоноване скло джипу і ховає камеру. Але пузатий міліціонер, котрий, напевне, тут за головного, посміхається нам, жестом показуючи своїм підлеглим відвернутися від машини. Проїздимо блокпост не зупиняючись. «Хлопці, здається, вони вже знають, хто ми!» – зазначає наш водій.

Увага всім постам

Минаємо ще декілька постів, нас мовчки пропускають, документи не перевіряють, лише загадково усміхаються. Наш провідник починає серйозно нервувати: «Стовідсотково, вже «пропасли», хто ми такі, і тепер просто чекають слушного моменту чи приводу, щоб затримати». Але все тихо, і ми в’їжджаємо до села Богдани.

Поміж напівзруйнованих хаток нахабно й демонстративно видніють фінського та швейцарського типів мисливські будиночки та шикарні палаццо новоявлених хазяїв життя. Прогулюємося з Олексієм – тут в нього доживає 90-річна мати, сам він навідується по вихідних із Києва. Він показує нам будиночок генерала СБУ з окремим причалом, трохи далі голова податкової адміністрації побудував чарівний фінський котедж. І продовжує: «А ось та незавершена будівля – це полковника УБОЗ, йому зараз трохи грошей забракло, але будьте певні – невдовзі знов закипить будівництво».

Краєвиди навкруги розкішні, поросле очеретом гирло річки Тетерів, що впадає в Київське море, просто ідеально підходить для вепрячих лежанок. Раніше з Богданів ходив катер у Київ, тут була велика пристань. Але за останні десять років, особливо після перетворення цих місць на приватні мисливські угіддя, все заросло. А після того як сюди почав навідуватися президент, не те що кораблі, а навіть місцевим на своїх човниках небезпечно виходити на воду – зупинять, дадуть кілька штурханів і плавзасіб відберуть назавжди. Один місцевий житель, що не захотів називати свого імені, розповів, як його катерок обстріляли з кулемета, коли він не одразу зупинився після грізного окрику охорони.

За весь час на вулицях ми зустріли лише кілька людей, причому більшість з них були працівники з будівництв VIP-дач, кількість яких безупинно зростає. Місцеві дідусі та бабусі, щойно вгледівши черговий джип з тонованим склом, швиденько ховаються по своїх старезних домівках.

На виїзді з Богданів нас таки зупиняють – звичайний інспектор ДАІ. Підкреслено ввічливо правоохоронець, навіть не спитавши в нас документів, просто сказав: «На цей бік будь ласка, не заходьте, там йде полювання. Щасливої дороги!» І відпустив. Щоправда, достатньо чітко було чутно, як в його рації, тільки-но він відійшов від нас, пролунало: «Увага всім постам, ВОНИ проїхали». Ага, значить, мабуть, почалося саме полювання. Питання лише в тому, на кого?

Повертатися вирішили не звичайною дорогою, а тією, якою їздить Сам. Краса навколо просто неймовірна – отже, чого-чого, а жаги до красивого життя у президента не бракує. Пильно прислухаємося до лісової тиші, яку по­­рушує тільки ревіння мотору нашої автівки, чекаємо на постріли. Раптом зникає зв’язок на наших мобільних телефонах. Назустріч на малій швидкості прямує темний мікроавтобус з якоюсь антеною на даху. «Глушилка»? На черговому роздоріжжі, звідки дорога йде вглиб лісу, до помешкання гаранта, стоїть великий чорний джип з мигалками. «Ось це вже Його охоронці, – впевнено каже Анатолій. – Значить, ми дуже бли­­зько до вождя».

Наближаємося до кінцевого пункту наших мандрів – села Сухолуччя, де на нас очікує останній рубіж – блокпост на виїзді з заповідника. Анатолій розповідає, що там завжди «шмонають» навіть гірше, ніж на в’їзді. Проте нам без питань відкривають ворота. Ми залишаємо мисливські угіддя президента, і в цей момент з’являється сигнал на мобільниках. Деякий час їдемо мовчки. Тишу прорізає дзвінок – це Анатолію телефонує товариш, який залишився в заповіднику. Каже, щойно в лісі почалася шалена стрілянина.


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено