Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 лютого, 2012   ▪   Версія для друку

Архетипи з минулого: «гуманітарна політика» в Україні повернулась у радянсько-російське річище

З усіх декларованих «реформ» за два роки нинішній владі по-справжньому вдалося реалізувати лише одну
Матеріал друкованого видання
№ 7 (224)
від 23 лютого, 2012
Архетипи з минулого: «гуманітарна політика» в Україні повернулась у радянсько-російське річище

Фундамент концепції «гуманітарної політики» нинішня влада від початку будувала на критиці «помаранчевого націоналізму», однак цього явно бракувало для стійкості конструкції, тож новітнім ідеологам довелося висмикувати по цеглині переважно з усталених міфів минулого. Ліплення гуманітарного франкенштейна з уламків радянського пафосу, окремих ідей «русского міра» й шароварно-гротескної візії України відбувається хоч і доволі незграбно, але досить інтенсивно. Через це виникає враження цілеспрямованого наступу на нашу ідентичність, адже головних ударів зазнають такі сфери культури, як мова, історія, коммемораційна та меморіалізаційна політика, освіта тощо.

Читайте також: Три кампанії «нової гуманітарної стратегії»

Теми Голодомору й УПА були ключовими для конструювання національної ідентичності в помаранчевий період, тож перші зміни торкнулися саме цих сфер. Публічна відмова Віктора Януковича у Брюсселі від визнання Голодомору 1932–1933 років актом геноциду українського народу, позбавлення звання Героя України Степана Бандери й Романа Шухевича, відновлення практики проведення гучних військових парадів на День Перемоги й навіть мовчазна згода влади на спорудження пам’ятника Сталіну в Запоріжжі – неповний перелік новацій, що засвідчили кардинальні зміни в політиці пам’яті.

У сфері вживання української – «новий курс» теж помітний неозброєним оком: русифікація на рівні окремих регіонів, місцеві ради яких ухвалюють відповідні рішення, помітне звуження простору державної мови навіть у такій відносно усталеній стосовно мовного питання галузі, як освіта, тощо. Відчувши новий «тренд», помітно змінився й медіапростір – про це свідчить скорочення накладів україномовної продукції, домінування російської в телерадіоефірах та контент вітчизняного ТБ, сформований здебільшого з російського або радянського (переважно пропагандистського) продукту.  

ПОЛІТИКА ІСТОРИЧНОЇ АМНЕЗІЇ

Усі відомства та інституції, які активно опікувалися проблемами висвітлення минувшини у 2006–2010 роках, зазнали кардинальних кадрових змін, а подекуди й структурних перетворень. Приміром, Український інститут національної пам’яті (УІНП), який за всіх недоліків і прорахунків у його діяльності поступово ставав головною інституцією у формуванні відповідної політики в країні, не було ліквідовано лише під тиском громадськості. Та водночас влада використала старий принцип: хочеш щось знищити – очоль! 9 грудня 2010-го Віктор Янукович видав указ про реорганізацію Українського інституту національної пам’яті як центрального органу виконавчої влади в науково-дослідну установу при КМУ, що суттєво звузило його повноваження. Таким чином, УІНП було перетворено на п’яте колесо воза держуправління. Експерти охрестили указ «завершенням ліквідації державної політики національної пам’яті в Україні». До того ж ця інстанція морально не здатна займатись історичною пам’яттю, адже від 19 липня 2010 року (за рішенням КМУ) нею керує член-кореспондент НАНУ Валерій Солдатенко (на фото), донедавна один з ідеологів Компартії України, який брав безпосередню участь у розробленні її нової програми.

Створено абсурдну ситуацію, коли представник політичної сили, попередниця якої у XX столітті накоїла жахливих злочинів, очолив інститут, безпосереднім завданням якого є викриття антилюдських діянь комуністичного минулого. Водночас головою Державної архівної служби України від січня 2009-го залишається знову-таки комуністка Ольга Гінзбург, відома своїм висловлюванням про те, що повернення історичної пам’яті «може нашкодити нащадкам».

АРХІВИ ПОКИНУТИХ СЕКРЕТІВ

У 2008–2009 роках до проведення політики пам’яті було активно залучено Галузевий державний архів СБУ, який почав процес розсекречення документів радянських органів безпеки щодо тематики Голодомору, сталінських репресій, діяльності ОУН та УПА. Архів став значною мірою відкритим, було створено електронну базу даних документів, підготовлено десятки наукових видань, збірок документів і виставок. Та водночас не вдалося довести до кінця процес виведення сховищ, які мають винятково історичну цінність, із відання спецслужби.

Наразі публічну роботу архіву згорнуто, оприлюднення джерел відбувається вкрай вибірково, обмежено доступ до частини розсекречених у попередній період документів радянських каральних органів, питання про передання історичної частини документальної спадщини КДБ до державних архівів не обговорюється. Натомість у червні 2011-го Віктор Янукович своїм указом ліквідував Департамент архівного забезпечення у складі СБУ, реорганізувавши його в архівну установу при спецслужбі.

12 січня цього року Верховна Рада в першому читанні прийняла зміни до Закону «Про Національний архівний фонд та архівні установи», що передбачає можливість знищення тих документів зі сховищ, які втратили культурну цінність, є дублетними та невиправно пошкодженими і не надаються до відновлення. Нововведення також дозволяють обмеження доступу до документів у разі наявності в них «конфіденційної інформації» на 75 років від часу їх створення. На думку експертів, архівні установи довільно тлумачать поняття «конфіденційна інформація», невиправдано розширюючи його зміст. Відтак архівний закон із такими нормами дасть владі зручний інструмент для закриття доступу до джерел радянського періоду.

Читайте також: Совок проти совка

На прес-конференції щодо змін до архівного законодавства, ініційованих Державною архівною службою України, її очільниця Ольга Гінзбург на запитання експертів щодо імплементації європейських стандартів відкритості заявила: «Ми настільки відкрилися, що якби моя воля була, то я половину б закрила». Напередодні цієї заяви Віктор Янукович розширив керівні повноваження «головної архівістки України», зробивши її державним експертом з питань таємниць. Відтепер до компетенції Ольги Гінзбург (на фото) входить право здійснювати процедуру віднесення інформації до державної таємниці, зміни її ступеня та розсекречення.

В останні два роки, за даними експертного опитування Центру досліджень визвольного руху(ЦДВР), 86,2% дослідників в Україні стикались із перешкодами в доступі до архівних документів.

ІСТОРІЯ МАЛОРОСІЇ ДЛЯ МОЛОДІ

Останнім часом у центрі уваги громадськості опинилися кілька історій зі шкільними та вишівськими підручниками. Альтернативний до «помаранчевої моделі історії» посібник для вищих навчальних закладів академіка Петра Толочка «Очерки истории Украины», який буцімто писали п’ять років і не могли видати в помаранчевий період через брак коштів, високо оцінили всі «антиоранжисти» – від членів КПУ до російських націоналістів. Приміром, газета «Комуніст» у своїй рецензії похвалила його як «повернення до істини» й назвала один із розділів книжки «відновленням історичної правди про Велику Вітчизняну війну».

Натомість українська дослідниця Олена Русина, яка проаналізувала лише «литовський» відрізок з усього масиву того видання, звинуватила авторів у компіляції з підручника історії Української РСР, політичній заангажованості та упередженості. Історик Кирило Галушко звертав увагу на різножанровість текстів у підручнику, що позбавлені внутрішньої логіки та єдиної концепції, а також окреслив недолугі спроби обґрунтувати існування давньоруської спільноти та українсько-російської єдності впродовж усієї історії України. Історики іронізували, що за такого перебігу подій через рік-півтора слід очікувати від академіка Петра Толочка на «Историю Малороссии».

Шкільні підручники також зазнали певних змін відповідно до нової політичної кон’юктури та історичних уподобань нинішньої влади. Приміром, із книжки для п’ятого класу Віктора Мисана було вилучено згадку про героїв Крут, Українських січових стрільців, антинімецьку боротьбу УПА. Без відома автора усунули згадку про Помаранчеву революцію та вибори 2004 і 2010 років. Назагал авторові запропонували внести правки, що мали сформувати у школярів «неагресивний образ Росії».

Від вересня минулого року 11-класники вивчають історію України за новими посібниками. Спочатку конкурс Міносвіти виграли книжки трьох авторів – професорів Олени Пометун, Олексія Струкевича і Станіслава Кульчицького, однак працю останнього під приводом «браку коштів» раптово зняли з держзамовлення. У новому підручнику «Велика Вітчизняна війна» знов «заступила» Другу світову, а ОУН і УПА стали умовно присутніми темами. Зник також термін «Помаранчева революція» (бо, як каже пані Пометун, такої не було) й до мінімуму скорочено опис цих подій.

Читайте також: Чи є життя після Табачника?

У жовтні 2010-го міністр освіти Дмитро Табачник повідомив про створення робочої групи з підготовки спільного українсько-російського підручника для вчителів історії, про що було домовлено під час його зустрічі з московським колегою. Один із керівників групи директор інституту всесвітньої історії РАН Алєксандр Чубарьян повідомив, що між сторонами вже існує домовленість: науковців-«екстремістів» (вочевидь, тих, хто має точку зору, альтернативну проросійській) до написання книжки не залучати. Останнім часом у ЗМІ з’явилась інформація про наміри Міносвіти інтегрувати шкільні курси історії України та всесвітньої історії в один, тим самим розчинивши вітчизняний тематичний матеріал у загальному. 20 лютого Дмитро Табачник спростував цю «абсолютну брехню», однак зазначив, що відповідний проект розробляє «група вчених Національної академії педагогічних наук» і після опрацювання його подадуть на розгляд у міністерство. Очільник відомства також додав, що чиновники розглядають можливість скорочення годин, відведених на українську мову, літературу та історію в 5–11 класах, на користь начебто поглибленого вивчення іноземних мов (до них зараховують і російську) та інформатики. Вочевидь, міністерство узяло курс на ліквідацію національних основ української освіти.

УЗАКОНЕНИЙ МАРАЗМ І ПОШИРЕННЯ РАДЯНСЬКОГО АГІТПРОПУ

Законодавчі ініціативи Верховної Ради в галузі політики пам’яті за останні два роки важко оцінити інакше, як недолугі, некомпетентні, а подекуди й свідомо провокативні. Скандальною подією 2011-го стало святкування 9 травня у Львові, яке перейшло в сутичку. Напередодні український парламент за ініціативою комуністів та Партії регіонів ухвалив закон, який передбачав офіційне використання червоного знамена поруч із державним під час проведення святкових урочистостей. Це викликало бурхливу реакцію в суспільстві. Експерти оцінили Закон «Про прапор перемоги» як пряме запозичення з російського законодавства. Міські ради Івано-Франківська та Львова заборонили вивішувати в цих містах полотнища з радянською символікою на 9 травня. Натомість зі східних регіонів до Львова поїхали «ветерани» з метою «розгорнути червоне знамено». Все це вперше за роки незалежності України призвело до прямого фізичного насильства із застосуванням травматичної зброї.

Через парламент нова влада цілеспрямовано намагається протягнути в українське суспільство старі сталінські моделі пам’яті війни, які нині відроджуються в Росії. Красномовним прикладом тут є і постанова до 65-річчя Нюрнберзького трибуналу, яку за ініціативою регіоналів, комуністів і Блоку Литвина Верховна Рада прийняла у квітні 2011-го. У ній слідом за російською Думою ВР виступила проти порівняння сталінського СРСР із Третім рейхом. Вітчизняний парламент заявив, що вважає аморальними спроби покласти на Радянський Союз однакову з нацистською Німеччиною відповідальність за розв’язання Другої світової війни. Йшлося насамперед про те, щоб виставити винуватцями початку світового конфлікту країни Заходу, реабілітувати пакт Ріббентропа – Молотова й відбілити самого Джугашвілі. У постанові було також засуджено спроби «виправдання колабораціоністів».

Водночас окрім таврування «чужих героїв» регіонали намагаються реабілітувати й популяризувати «своїх». У жовтні 2011-го ВР прийняла проект постанови, що його ініціював голова фракції ПР Олександр Єфремов, про святкування цьогоріч на державному рівні 70-ліття від дня створення (28 вересня 1942-го) підпільної молодіжної організації «Молода гвардія». Здається, в цьому випадку річ не лише в дитячій ностальгії та радянському менталітеті регіоналів. У переліку заходів, які заплановано провести, крім традиційних ремонтів музеїв і пам’ятників привертає увагу перевидання роману Алєксандра Фадєєва, історична основа якого вже давно визнана сфальсифікованою, а сам твір написаним під диктовку Сталіна. Лише за часів Путіна з метою виховання патріотизму цей типовий взірець соціалістичного реалізму почали перевидавати в Росії, а наразі планують це зробити й в Україні.

Читайте також: Мертвим не боляче?

Згідно із законодавчими змінами до ст. 2 Закону «Про увічнення перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років», внесених Верховною Радою у грудні 2011-го, на цьогорічне 9 травня влада потішить громадян безкоштовними показами художніх та документальних фільмів про війну в кінотеатрах і культурних закладах державної та комунальної власності. Таким чином, Україна за бюджетні гроші транслюватиме на телебаченні й широкому екрані продукцію російського агітпропу з масованою культивацією серії міфів про Велику Вітчизняну війну та подальшою їх консервацією в суспільстві.

Дитяча ностальгія українського істеблішменту за тоталітарним минулим вилилась у серії реінкарнацій у вітчизняному медіа-просторі. Окрім високопрокатних у сталінсько-брєжнєвські часи стрічок «Велика земля», «Тімур і його команда», «Зустріч на Ельбі», «П’ятий океан», «Велике життя», «Два бійці», «Адмірал Нахімов» тощо український глядач мав змогу подивитись історичні ток-шоу на тему «Великої Вітчизняної війни» за участю політтехнологів і так званих істориків від влади.

НАУКА НЕНАВИСТІ Й КУЛЬТ ВОЖДЯ

Конфронтація ідентичностей, підживлювана владою, проглядається і в практиці меморіалізації. Приміром, відвертою демонстрацією несприйняття на сході країни політики помаранчевих щодо реабілітації націоналістичних героїв стало встановлення пам’ятників «жертвам УПА», під якими маються на увазі цивільні та співробітники НКВС – східняки, які загинули під час встановлення радянської влади в західному регіоні.

14 вересня 2007-го на центральній площі Сімферополя відкрили перший такий пам’ятник, присвячений «жертвам радянського народу, що впали від рук посібників фашистів» ОУН і УПА – «Постріл у спину». Наразі тенденція до мультиплікації цієї ідеї зберігається. Такі меморіали, зокрема, стали з’являтися у селах Сумщини. Пам’ятник радянським громадянам – жертвам УПА відбудували у травні 2010 року в Луганську. Цей артефакт має відверто провокативний і конфронтаційний характер. У Донецьку антиупівську тему розвинули, встановивши пам’ятник «убитому бандерівцями» генералові Ніколаю Ватутіну.

Ще радикальнішою антитезою українській пам’яті стали спроби в низці східних областей відродити культ радянського тирана Іосіфа Сталіна. 5 травня 2010 року в Запоріжжі на території місцевого обкому КПУ за абсолютної бездіяльності влади було встановлено його погруддя. 28 грудня 2010-го невідомі спиляли голову вождя, а в новорічну ніч підірвали постамент. Згодом під час прокурорської перевірки, скульптура виявилась «оздобленням будівлі» офісу, а не пам’ятником. Влада провела арешти серед членів місцевого осередку ВО «Тризуб», засудивши у грудні 2011-го дев’ятьох осіб до двох-трьох років позбавлення волі. 7 листопада 2011-го комуністи реставрували скандальний бюст, незважаючи на протести місцевої громади.

Читайте також: Совок повертається

ДЕУКРАЇНІЗАЦІЯ ОСВІТИ

Здійснений представниками громадськості моніторинг дає підстави говорити про свідому політику, спрямовану на звуження сфер використання української в освіті. За даними огляду «Становище української мови в Україні в 2011 році», у південних та східних областях збільшилася кількість першокласників, які навчаються російською. Так, на Херсонщині минулого навчального року частка таких школярів серед первачків була на 1,9% більшою, ніж серед учнів загалом. На Луганщині відсоток першокласників, які навчались українською, щодо решти дітей зменшився на 4,7%.

Це один із наслідків процесів, які розпочалися 2010-го: закриття україномовних загальноосвітніх закладів та масове зарахування шкіл з українською мовою навчання в розряд двомовних (з російськими класами). Зокрема, рішенням міськради Одеси 124 ЗОШ міста було переведено в режим офіційної двомовності. Тобто поступовий перехід шкільної освіти на українську мову навчання, який триває вже 20 років, у багатьох областях фактично перервано. Окрім цензурування викладу історії України з програми та тестів ЗНО вилучено твори про Голодомор, зокрема «Жовтий князь» Василя Барки. Відомо про розробку Міністерством освіти нових навчальних планів для 5–9-х класів, якими передбачається зменшення годин на вивчення української мови та літератури.

ПУБЛІЧНА СФЕРА: ЗАЧИСТКА ВІД УКРАЇНСЬКОГО

Помітно посилюється домінування російської мови в публічній сфері України. За даними руху «Простір свободи», за останні два роки зменшився тираж книжок і брошур, даних українською. Якщо 2009-го такої продукції вийшло 27 527 одиниць на 1 тис. осіб, то на 20 жовтня 2011-го – 15 094 одиниць. Водночас сумарний наклад україномовних газет знизився з 32% 2010-го до 30% 2011-го, а російськомовних – зріс відповідно з 63% до 66%. Домінує російська і в телеефірі. За даними проведеного «Простором свободи» моніторингу найрейтиговіших телеканалів, лише у 22,2% ефіру лунала українська. 31% та 46,8% часу транслювалися відповідно двомовні та російськомовні програми. Те саме стосується радіостанцій. Моніторинг шести найрейтинговіших із них засвідчив: мовлення українською займає лише 28,1% ефіру, а частка наших пісень становить мізерні 4,6%. Також наприкінці минулого року було ухвалено закон, який скасував квоту на вітчизняну музику в ефірі телерадіостанцій і зменшив квоту на аудіовізуальний продукт національного виробництва із 50% до 25%.

Читайте також: Анатомія пропаганди

ТV-ДЕБІЛІЗАЦІЯ КРАЇНИ

За різними оцінками, за останні два роки на українському телебаченні розважальний контент збільшився удвічі-утричі й настільки само зменшилася кількість інтелектуальних програм. Основний контент у прайм-тайм – низькопробні телесеріали російського виробництва. Фактично набирає обертів моделювання такої собі паралельної реальності, вже випробуване та присутнє на російських каналах. За даними моніторингу теленовин, здійсненого «ТелеКритикою» та Інститутом масової інформації, у телеефірі розширюється коло тем, які висвітлюються однобічно або взагалі ігноруються, як-от наступ на бізнес та свободу слова, діяльність влади і силових структур, зниження рівня життя, акції протесту та судові заборони на їх проведення, падіння рейтингу нинішніх можновладців, переслідування опозиції. Зокрема, у листопаді 2011 року лідером за кількістю матеріалів суспільно-політичної тематики з ознаками замовності (цензури) був «Перший Національний» – 166 випадків. «Перший Національний», «Новий канал» та «Інтер» найчастіше не помічають важливих тем – відповідно 468, 467, 466 випадків у листопаді 2011-го. А лідерами із замовчувань наступу влади на свободу слова тоді були «Інтер» та ICTV, які проігнорували по 27 таких епізодів.

Більшості каналів притаманна незбалансованість у висвітленні перебігу судових процесів над лідерами опозиції, діяльності опозиційних партій. Одним з останніх прикладів замовчування стало ігнорування найбільшими з них демаршу ветеранів-«афганців», які повернулися спинами до президента під час покладання квітів з нагоди річниці виведення військ із Афганістану.

Читайте також: Дзеркало для історика


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    4 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено