Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 січня, 2012   ▪   Тиждень   ▪   Версія для друку

Як українці стають росіянами

За останні два десятиріччя кількість людей, які визнають себе українцями, та їхня частка серед населення Росії зменшилася більш ніж удвічі
Матеріал друкованого видання
№ 3 (220)
від 19 січня, 2012
Як українці стають росіянами

Тиждень вже писав про безпрецедентно швидкий процес асиміляції українців у Росії. За останні два десятиріччя кількість людей, які визнають себе українцями, та їхня частка серед населення Росії зменшилася більш ніж удвічі. Причому аналіз переписів населення 1989, 2002 та 2010 років свідчить про те, що найпершими від своєї національної ідентичності відмовляються ті, хто раніше відмовився від її засад, насамперед рідної мови. Наведений нижче лист москвича з українським корінням промовисто розкриває внутрішню мотивацію та особливості соціального контексту, які, власне, і забезпечують безпрецедентний за своєю інтенсивністю процес асиміляції українців у сучасній Росії. Це передусім вплив російського оточення: зневага до української мови, як до кумедного «коверканья» їхньої, зверхнє ставлення до інших народів колишньої Російської імперії, що змушує приховувати власне походження, примітивність уявлень про ознаки української ідентичності (сало, національний костюм тощо), що випливає з усталеного сприйняття українців як лише етнотериторіальної групи, представники якої в усьому іншому «ті самі росіяни». Тривале перебування у чужому мовнокультурному середовищі, брак доступу до україномовного продукту – все це також робить свою справу. Зрештою, є чимало суб’єктивного у відмові від української ідентичності, зокрема, небажання (або неспроможність) батьків навчати дітей рідної мови та поваги до свого народу.  

Читайте також: Демографічний донор: чисельність українців у Росії скоротилася від 2,9 млн до 1,9 млн осіб

ПОШУК ІДЕНТИЧНОСТІ

Денис Дунас, Москва

Моя мама переїхала з міста Пирятин, що в Полтавській області, до Москви, коли їй було 25 років. Батько перебрався туди із селища міського типу Чечельник, що на Вінниччині, у віці 27 років. Я виріс і народився в Білокам’яній і вважаю себе москвичем, росіянином.


Щоліта аж до першого курсу університету я проводив час в Україні. Свіжі фрукти та овочі, купання в річці, збір яблук, годування поросят і нутрій – цим не можна було здивувати моїх однокласників. Навіть історія про те, як я упав у туалет, – той, який на вулиці з викопаною ямою, – не мала такої популяр¬ності в Москві, як дещо інше – українська мова. За літні місяці мені вдавалося її непогано опанувати. Небагато що може розсмішити справжнього москвича так, як сказане українською речення чи хоча б слово.

Напередодні отримання паспорта громадянина РФ баба Ніна під час мого чергового приїзду до України запитала: «Яку національність я волію занести в документ: росіянин чи українець?» На що їй відповів: «Звісно ж, росіянин! Я ж виріс і живу в Москві». – «Батьки твої украiнці і сра... ти, а не москвич! Ти хохол!». У підсумку я отримав паспорт громадянина РФ, де не було графи «національність».

Якось цілий рік я був вегетаріанцем. Зірвався саме того дня, коли моя мама привезла з України кров’янку і сало. Поїдаючи їх, я переконував себе, що кров і жир – це ж не м’ясо, і як же не пощастило мусульманам, які ніколи не дізнаються, яке смачне українське сало з часником. Мені нелегко далось усвідомлення того, що ніякий я не вегетаріанець і що, можливо, навіть трохи хохол.  

Недавно моя українська подружка пояснила мені, що бувають хохли, а бувають українці. Що «хохол» позбавляє особистість права на гідність. Згоден, коли мене так називають, трохи образливо. Але тут, у Москві, «українець» звучить так само, як «молдаванин» чи «білорус», а для декого і як «таджик». Зате один відомий у Білокам’яній професор МДУ ніколи не втрачає нагоду назвати себе хохлом. З його вуст це звучить навіть гордо.

Я бачу, що для деяких народів, наприклад кавказьких, коріння справді дає про себе знати. Кілька разів мені доводилося спостерігати, як чеченці танцювали лезгинку навпроти Кремля. Зате я жодного разу не бачив українців, які танцювали б «люлі-люлі» під зірками башт. Мабуть, у бінарній опозиції «росіянин – кавказець» опозиції більше, ніж у дихотомії «росіянин – українець».

Я дуже люблю звучання західної української мови. Вважаю, що вона гарна і схожа на польську. Але ніколи не думав про те, щоб почати її вивчати. Опанувати б англійську. Мені не подобається та «сільська» українська, якою говорять родичі зі Східної України і мої батьки одне з одним. Схоже на якесь перекручування російської. До мене я їх прошу звертатися російською або ж літературною українською, як я називаю мову міста Львова.

Ніколи не задумувався й над тим, чи є в Москві українська діаспора. Але навіть якби й був якийсь клуб українських знайомств, кружок рукоділля чи вільний майстер-клас із приготування вареників, навряд чи туди пішов би. Я не звик вибирати інтереси або друзів за ознакою національності та походження. Особливо мене дратувало б, якби мене змусили туди піти або наклали моральне зобов’язання шанувати коріння.

У меню ліцензійних dvd-дисків є опція вибору української мови. Якось ми з матір’ю переглядали мультик про папугу українською, і мені це подобалося. Але в мами розболілася голова. Вона сказала, що їй доводиться напружуватися. «Ти ж українка», – зауважив я. – «То й що, мені тепер одягти національний костюм, заплести колосок і ходити в ньому по квартирі? Борщ із пампушками готую, і вистачить».

На мою думку, ніщо не формує людину більше, ніж соціальний контекст. Повторюся, я виріс і народився в Москві і вважаю себе москвичем, росіянином. Не знаю, чи правильно це і логічно, але знаю точно: це природно. Вимовити «я українець» не штучно не зможу.

Моя мама, коли скучає за Батьківщиною, каже: «Рiдна Украiна!» – і мріє разом із батьком зустріти там старість. Якщо я не назбираю грошей на будиночок у Швейцарії, то теж віддам перевагу Україні над Москвою. 

Читайте також: Непотрібна діаспора


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
  • Чому влада зволікає з легалізацією видобутку бурштину
    10 грудня, Денис Казанський
  • Чи зможе Франсуа Фійон подолати Марін Ле Пен?
    9 грудня, The Economist
  • На яких засадах утворилася і функціонує «Воля народу»
    9 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено