Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 січня, 2012   ▪   Алла Лазарева   ▪   Версія для друку

Правозахисник: Про адекватність вироку Тимошенко говорити неможливо

Координатор Вінницької правозахисної групи, правник Дмитро Гройсман в інтерв’ю Тижню аналізує проект звіту ПАРЄ про Україну та вроджені вади української Феміди, а також оцінює адекватність вироку Юлії Тимошенко
Правозахисник: Про адекватність вироку Тимошенко говорити неможливо

У. Т.: Доповідачі Парламентської асамблеї Ради Європи в проекті звіту щодо України наголошують на системному погіршенні ситуації з дотриманням прав людини. Чи збігаються їхні твердження з вашими спостереженнями?

– Так. Проте, на мою думку, системність регресу полягає у відсутності будь-якого прогресу. Катастрофи з правами людини в Україні з приходом нової влади не сталося, натомість вона просто триває. Звісно, є певні зміни в бік погіршення ситуації: наприклад, із правом на свободу мирних зібрань і протестів, становище в пенітенціарній системі. Але водночас є покращення, приміром, з доступом до публічної інформації. Але засадничі речі не змінилися. Для того щоб змінити таку динаміку, необхідно щонайменше запровадити систему прозорих реєстрів і кадастрів власності, ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс, запровадити систему «сильної конституційної скарги» для громадян України, реформувати міліцію, розділивши її на муніципальний і національний правоохоронні органи, ввести суди присяжних... Можливо, це дискусійне питання, але я «за», думаю, варто запровадити виборність суддів громадянами.

У. Т.: На вашу думку, в чому найбільша проблема українського судочинства: у залежності суддів, недосконалості законодавчої бази, автоматизмах щоденної практики судів та виправних установ чи в чомусь іншому?

– Всі перераховані проблеми судочинства є лише симптомами, проявами вродженої хвороби української юстиції, фундаментом яких є неформалізованість приватної власності в країні. Роздержавлення, що розпочалося в 1990-х роках, мало характер масового злодійства. Значущої власності позбавляли незаконно, часто з летальними наслідками. Нові «власники» не мали іншого вибору зберегти як майно, так і свободу, окрім як встановити контроль над державною владою та державною юстицією. До того ж керована юстиція – неабиякий інструмент подальшого збагачення, перерозподілу власності, рейдерства. Величезний масив власності в Україні оформлений на підставних осіб, не прописаний у відповідних реєстрах і кадастрах. Така ситуація створює постійний попит на ринку замовних судових рішень. А там, де є попит, завжди буде пропозиція.

При тому, що рівень довіри та поваги, наприклад, до судової системи в суспільстві вкрай низький, охочих працювати суддями та прокурорами менше не стає, вакансій у системі немає. Але погляньте уважно на списки кандидатів, які рекомендовані до призначення на посади суддів. Проаналізуйте їх. Ви побачите, що маже 90 % – це діти чи прямі родичі нинішніх суддів, прокурорів, міліцейських керівників та сбушників, або інших представників так званої еліти – народних обранців. Їм байдуже  до авторитету, вони чудово знають, що і як можна заробити на цих посадах. Зруйнувати ринок замовних судових рішень могли б дві речі: запровадження справжньої прозорості системи власності в державі та ввести справжній громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів.

У. Т.: Рада Європи протягом 17 років наполягає на реформуванні прокуратури в Україні. Чимало правників та експертів констатують нерівність між слідством і захистом. Чи є у вам пропозиції з приводу того, як можна дорівняти їх у правах? За допомогою якої реформи?

– Тут усе дуже легко, і я чув, що у проекті нового КПК все добре прописано. Логіка нескладна: робота слідчого не повинна мати для суду жодного принципового значення, а суддя, як у багатьох європейських країнах, мав би дістати право самостійно проводити слідчі дії разом з державним юристом (прокурором) та захисником – адвокатом. Їм усім потрібно забезпечити рівні права щодо пошуку доказів для суду, призначення експертиз тощо. Чому цього немає нині? Тому що слідство дуже неякісне, а величезна кількість кримінальних справ замовні. Відповідно, для того, щоби можна було «продавлювати» справи через суди, потрібно залишити розбалансовану систему, де у захисту штучно обмежені процесуальні можливості.

У. Т.: У проекті звіту Ради Європи є рекомендація повністю декриміналізувати статті 365 та 364 Кримінального кодексу України. Але, приміром, український правник Валентина Теличенко та деякі інші експерти вважають, що не варто цілком декриміналізовувати статтю 365, а лише вилучити частину 1 та 3 із  статті 365 про можливу кримінальну відповідальність за політичні рішення. Натомість частину 2, про використання зброї та насильницькі дії, залишити. Чи поділяєте ви таку позицію?

– Не важливо, в якій саме статті КК буде розміщено склад такого специфічного злочину, як «зловживання владою». Це питання законодавчої техніки і з правами людини аж ніяк не пов’язане. Натомість важливим є, щоби подібні дії, якщо ними завдано значної шкоди, визнавалися злочинами і відповідно каралися. Законодавцю не просто буде дати чітке визначення поняттю «політичне рішення».

Простої відповіді немає. Проте, я думаю, що найкраще рішення, без відсилання до справи Тимошенко, полягає в тому, що кримінальна відповідальність політиків за управлінські рішення, пов’язані з перевищенням повноважень, можлива лише у справді виняткових випадках. Встановлюватися така відповідальність мала би виключно через спеціальну процедуру, наприклад, відповідну процедурі імпічменту для президента, або через діяльність спеціальних слідчих комісій ВР у парламенті. Такі механізми потребуватимуть насамперед внесення змін до Конституції. Наразі ж варто відмовитися від кримінальної відповідальності політиків за політичні рішення, замінивши її відповідальністю політичною. В цьому я цілком підтримую позицію Міжнародної амністіі зі справи Тимошенко.

У. Т.: Продовжуючи тему, наскільки адекватним з правничого боку є вирок у справі Тимошенко?

– Про адекватність вироку Тимошенко говорити не випадає. Адекватність – це відповідність вироку події злочину, правильна оцінка наявності у діях особи складу злочину, законно проведене і належно перевірене у суді досудове слідство, справедливий судовий розгляд, у разі визнання особи винною вердикт, який відповідає суспільній небезпеці злочину та враховує особу злочинця. У справі Тимошенко, на мою думку, немає події злочину. Відповідно не може бути і його складу в діях колишнього прем’єр-міністра. Судовий розгляд був цинічно несправедливим, а усе дійство мало характер замовного політичного процесу. Тимошенко, можливо, не найкраще поводилася в суді, а її адвокати, на жаль, не вразили ані глибиною знань, ані фаховою вправністю. Проте, розуміючи, на яку ницість системи наразилася Юлія Володимирівна, я не стану її засуджувати як людину за суперечливу поведінку в суді. Вирок у цій справі несправедливий, а з погляду прав людини – не вартий навіть паперу, на якому його надрукували замовники судового рішення.

Тут вести мову можна хіба що про «кармічну» логіку. Перебуваючи при владі, Юлія Тимошенко нічого не зробила для того, щоби змінити систему судочинства. Вона знаходила можливості користатися з «дарунків» запопадливих суддів. Пригадайте рішення про заборону білбордів з критикою Тимошенко під час епідемії грипу! Катування та погане медичне обслуговування у тюрмах були такими і за часів Тимошенко, і до неї, за попередніх прем’єрів. Катували людей в міліції не менше, ніж нині. Тому як політик Тимошенко нині збирає плоди власної бездіяльностіі. Ось тому активно протестувати проти її несправедливого вироку люди можуть і будуть, зокрема, і за гроші.

У. Т.: Як часто в Україні позбавляли волі за статтями 364 та 365 до порушення кримінальної справи проти екс-премєра?

– Вважаю, що кримінальне покарання осіб, винних у справжніх зловживаннях, в Україні застосовують не так часто, як треба було б. Такі злочини бувають небезпечними, оскільки завдають шкоди не лише законним правам та інтересам постраждалих зокрема, а й авторитету держави загалом. Безкарність влади призводить до соціальної апатії, знищує у людей віру в справедливість. Проте для профілактики злочинності важливішим є не жорсткість покарання, а його невідворотність. Із цим взагалі вкрай погано. За моїми оцінками, до кримінальної відповідальності реально притягаються не більше 5–8% справжніх порушників. Але кращих показників досягти неможливо: безкарне збагачення чи просування кар’єрними сходами саме завдяки зловживанню владою чи перевищенню повноважень залишається провідним стимулом вітчизняної системи публічної адміністрації.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено