Політика

  ▪   Аліна Пастухова

Скандал з архівами: держава зберігає чи втаємничує інформацію?

Законопроект «Про Національний архівний фонд та архівні установи», що дозвляє знищувати архівні документи та обмежувати доступ до них на 75 років, переполошив наукові та громадські кола. Науковці побоюються, що під виглядом “безнадійно застарілих” будуть знищуватися історично важливі свідчення

Громадськість стурбована імовірними перешкодами до суспільно значимої інформації. Тиждень обговорив перспективи ухвалення цього закону в другому читанні з народними депутатами Андрієм Шкілем та Тарасом Чорновлом.

Андрій Шкіль (БЮТ):

- Цей законопроект,  - у тому вигляді, в якому він є зараз, - порушує закон про доступ до публічної інформації і не відповідає європейській практиці. Демократичні стандарти дозволяють закривати тільки ті частини архіву, які містять небезпеку для тих людей, чиї прізвища розархівовуються. Закриті ті частини архіву, які стосуються проведення люстрації. Щодо будь-яких інших кроків держави, архів тільки забезпечує зберігання, а не втаємничення інформації.

Парламентська більшість має близько 275 голосів, тому схвалити цей законопроект у другому читанні і запровадити в українському законодавстві ще одну тоталітарну норму влада зможе без жодних проблем. Тут залишається лише застосовувати громадський тиск на неї. Ми будемо це робити, будемо активізовувати громадськість, щоб не допустити голосування за цей законопроект у другому читанні.

Тарас Чорновіл, («Реформи заради майбутнього»):

- Цей закон неоднозначний. Я не в захопленні від нього і вважаю, що до другого читання треба робити декілька правок. Але, на мою думку, до приховування інформації він стосунку немає. Йдеться не про закриття доступу до інформації. На сьогоднішній день в архівах теж існує списання документів, які низько вартісні, які дублюються, які не відповідають критеріям архівного збереження, чи знаходяться в такому страшному стані, що зберігатися не можуть.

Проблема в  тому, що сьогодні немає жодних критеріїв, за якими треба визначати, що саме підлягає знищенню. Тому виникають ситуації, як у справі Табачника, коли виринають неймовірно знамениті документи Йосипа Сліпого, які потім від імені Табачника комусь даруються. І ці документи не обов’язково вкрадені. Дуже часто вони просто списані за невідповідністю. І законопроект вводить певну структуру, яка має визначити, хто братиме на себе відповідальність за рішення: чи документ має зберігатись в архіві, чи списуватись. Має створюватися відповідна комісія, яка цим займатиметься. Крім того, документи до 1946 року, за цим законом не можуть бути списані, а мають зберігатися. А вже після 1946 року, то комісія має визначати їхню долю. Не анонімний працівник архіву, а саме комісія. Я вважаю, що це правильні норми.

З іншого боку, в нашій історіографії є певний період, який викликає розбіжності. І враховуючи, що архів зараз під контролем Комуністичної партії, щоб не виникло спокуси ліквідувати документи за період після 1946 і до середини 1950-х років, коли відбувались визвольні змагання, потрібно термін від якого комісія зможе визначати документи невартісними і вилучати, визначити не 1946-а, а 1955 роком. Після 1955 року, матеріалів, які б хотіли навмисно знищити, набагато менше. Я буду вносити таку поправку.