Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 січня, 2012   ▪   Ростислав Павленко   ▪   Версія для друку

Потреба діяти: якість життя в Україні визначатиме критична маса людей, настроєних на зміни

Якщо суспільство залишиться байдужим до дій влади, а опозиція так само воюватиме з вітряками й поміж собою, нинішній стан може протривати ще кілька років
Матеріал друкованого видання
№ 1 (218)
від 1 січня, 2012
Потреба діяти: якість життя в Україні визначатиме критична маса людей, настроєних на зміни

Політичний 2011-й цілком можна вважати роком лузерів і лузерства. Влада розгубила рейтинги підтримки (більш ніж удвічі), не спромоглась на жодну системну реформу (запровадження нового пенсійного та податкового законодавства реформами не є – принаймні вони створюють стільки ж проблем, скільки й вирішують). На міжнародній арені було підтверджено життєву мудрість про те, що зовнішня політика є продовженням внутрішньої. Фобії та ірраціональні мотиви українського керівництва переважили всі прагматичні вигоди, відтак підписання угоди про асоціацію з ЄС зірвалось.

Водночас вітчизняна влада не досягла якогось стратегічного порозуміння, насамперед задля зниження ціни на газ, із російською стороною. Якраз навпаки. Вдалися до звичної гри: переговорів за зачиненими дверми, де секретом був не лише зміст, а й сам факт діалогу та коло учасників. А потім дивуються, чому традиційно сильні в таємній дипломатії росіяни ставлять, як у шахах, їм виделки: хоч який хід зроби – доведеться чимось жертвувати. Як не ГТС віддати, то в Митний союз вступити.

Читайте також: Карти, гроші, дві труби: газові переговори РФ з Україною елемент російської геополітичної гри

ЗАКОНОМІРНІСТЬ ПОРАЗОК

Утім, поразки української влади цілком закономірні. Чимало часу й енергії можновладці витрачають на підкилимну боротьбу. Більш як половина складу уряду – вихідці з одного регіону, земляки президента (й така пропорція формується в усій виконавчій вертикалі). Але навіть між ними відбувається поділ сфер впливів, посад і благ, до яких ті дають доступ. Президент недарма нещодавно зауважив журналістам, що не має часу насолоджуватися: справді, завести поміж своїми «ще більш своїх» (представників «сім’ї» та найближчого оточення) й не спровокувати (принаймні передчасно) відкритого конфлікту – завдання не з легких.

Профнепридатність можновладців породжує бажання позбавити їх повноважень. Однак для цього потрібна опозиція (насамперед парламентська – інституціоналізована, озброєна якими-не-якими важелями), що була б спроможна кинути владі змістовний виклик. Але за попередні роки нинішня опозиція деградувала. Формування списків за «внески» до партійної (а то й особистої) каси, безоглядне залучення спонсорів та лобістів із сумнівною репутацією, перерозподіл влади замість реформ – усе це не тільки підриває довіру людей до таких політсил, а й розкладає зсередини їхні власні структури. Не дарма 2010-го опозиція не спромоглася перешкодити ратифікації антидержавних Харківських угод, а 2011-го – відстояти свободу своїх лідерів. ЗМІ не раз цитували різних міліцейських чинів, які (нібито) стверджували: прийшло б тисяч сто протестувальників – ми ще й на ваш бік стали б. Але поки що це з розряду фантастики.

Наразі протестний потенціал суспільства вихлюпується переважно на кухнях або в соціальних інтернет-мережах. Але проблема не тільки в опозиції, яка не змогла мобілізувати, організувати й спрямувати. За банкрутства учорашніх політиків і у владі, і в опозиції надію можна було б покласти на громадянське суспільство – в усіх його виявах. Середній бізнес, попри тиск на нього, здатний фінансово підтримати «контркультуру». Інтелектуали могли б створити середовище, яке поширювало б «сенси й меседжі» про те, яка Україна нам потрібна і що робити для того, щоб вона стала реальністю. Суспільні активісти, здатні піднятися самі й мобілізувати сусідів, могли б створити «точки концентрації» протесту, закликаючи приєднуватися всіх небайдужих.

Та поки що цього не сталося. Політики живуть у своєму світі, а різні суспільні групи – кожна у власному. Відтак розрізнені протести 2011 року на соціальному ґрунті – навіть якщо доходить до захоплення адмінбудівель – не дають результату. Попри обіцянки влади здійснити виплати тим чи тим категоріям населення, останні можуть радше дочекатися порушення справ проти найактивніших мітингувальників.

Читайте також: Особливий період у мирний час: чому пенсійна реформа спровокувала протести

МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ ЗМІН

Утім, 2011 рік не був сповнений лише безнадії – він показав також, що склянка, за якою визначають ступінь оптимізму, таки напівповна, а не напівпорожня. А ще засвідчив, що в Україні достатньо людей, готових активно працювати над створенням нового життя – без сваволі влади, адміністративно-фіскальних тенет, політичних репресій і принизливої корупції. Колись, відразу після Помаранчевої революції, енергією таких громадян, їхнім умінням та бажанням працювати знехтували.

Хоча де-факто виборча кампанія в Україні вже стартувала – негайно після ухвалення відповідного закону – офіційно електоральний процес розпочинається 29 липня 2012 року. Голосування відбудеться 28 жовтня. Розвиток України найближчими роками залежатиме від того, що станеться впродовж цих трьох місяців і відразу після них: чи піде влада на масові фальсифікації (з огляду на нинішній рейтинг Партії регіонів та її сателітів – комуністів і «Сильної України» – швидше так), чи зможе опозиція їм протистояти і як до цього поставиться суспільство. Попри те що деякі питання технології проведення перегонів справді «підправлені» на вимогу представників опозиції, загалом виборчий закон залишає чимало можливостей для фальсифікацій. Це й повернення виборів у мажоритарних округах із їхньою залежністю від адміністративного та фінансового ресурсів. І переваги для влади у формуванні та діяльності комісій. І встановлення штучних обмежень для учасників (скасування блоків, підняття прохідного бар’єра до 5% тощо). Але найголовніше – націленість влади на проведення перегонів за тим чи тим сценарієм. Місцеві вибори 2010 року й довибори різних рівнів, які відбувалися упродовж 2011-го, не дають підстави вважати, що нинішня влада може змінити свої звички – «досягати результату в будь-який спосіб». Однак на тлі соціально-економічної кризи, розпачу громадян та організаційного оформлення протестних рухів, спроба «вкрасти» парламентські вибори може закінчитися масовими виступами й навіть зміною влади.

Зухвала поведінка нинішньої влади збільшує шанси на якісні зміни в країні наступного року. Ухвалюють бюджет, перерозподілений на користь каральних органів, можливостей «розпилювання» грошей за мажоритарними округами й водночас з урізанням соціальних пільг. Приймають виборчий закон, який може стати основою для фальсифікацій (до змови втягнуто парламентську опозицію – для легітимації виборів перед «європами»). Чиновники різних рівнів хизуються статками, малий і середній бізнес констатує збільшення корупційного тиску вдвічі.

Проте, як зазначав хтось із класиків, революційна ситуація – це ще не революція. Якщо суспільство залишиться байдужим до дій влади, а опозиція так само воюватиме з вітряками й поміж собою, нинішній стан може протривати ще кілька років. Але кожен такий рік – це зростання ризику системних утрат для країни. Можновладцям, які бояться послабити тиск на бізнес і зробити ставку на розвиток економіки (а не підміняти його державною підтримкою своїх підприємств), треба латати бюджетні дірки. Для вирішення тактичних завдань вони можуть «продати щось непотрібне» (на їхній погляд), як це було, зокрема, з базою в Севастополі. На черзі – ГТС? Щоб цього не сталося, можновладці повинні відчувати, що країна – це не тільки вони. А дати їм відчути це можуть лише активні громадяни, люди дії. У рік виборів для цього буде чимало шансів.

Читайте також: Наступного року Україна, якщо і рухатиметься до ЄС, то з повернутою в бік Росії головою


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як Польщі вдалось уникнути обсягів тіньової економіки, з якими зіткнулись Україна та інші колишні республіки СРСР
    11 грудня, Ольга Ворожбит
  • Нелегальний бізнес має у Франції досить спокійне життя
    11 грудня, Алла Лазарева
  • Ось уже два з половиною роки триває конфлікт на Донбасі, і весь цей час сотні тисяч людей живуть за межами своєї малої батьківщини, бо були змушені поїхати з Донецька.
    11 грудня, Станіслав Васін
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено