Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 вересня, 2011   ▪   Іван Галайченко   ▪   Версія для друку

Вихід із безвиході

Якщо змінити газові угоди не вдасться, потрібно скористатися можливостями, які вони дають у стратегічній перспективі
Матеріал друкованого видання
№ 39 (204)
від 22 вересня, 2011
Вихід із безвиході

Із політиків західного світу про це першим згадав, здається, Кеннеді: китайці позначають поняття «криза» двома ієрогліфами. Один – «небезпека», а інший – «можливість». Цей символізм далі використовувало чимало промовців (в Україні його не раз згадував колишній президент Леонід Кучма), і від частого застосування східна мудрість почала сприйматися як трюїзм. Але в багатьох ситуаціях згадка про неї спонукає шукати вихід зі, здавалося б, безвиході. Саме така ситуація виникла в Україні внаслідок запровадження угод про постачання російського газу від 2009 року.

Читайте також: Війна і міф

ЗАГРОЗИ

Про негативний бік цих угод сказано чимало. Передусім ідеться про гроші. Те, що викликає найбільше нарікань у нинішньої влади та її спонсорів, а відтак найчастіше цитується у ЗМІ, – звісно, ціна. Причому не лише її цифрове значення, а й формула, яка його виводить. Хоча на момент підписання і в наступні роки ціна в середньому відповідала «європейській», уже 2011-го формула зробить її вищою за європейські аналоги. Справа і в застосованих коефіцієнтах, і в доборі базових енергоносіїв, з яких вона виводиться. Наприклад, одним із компонентів чомусь є газойль (продукт первинної переробки нафти), який часто використовується в країнах ЄС і є дорожчим, ніж більш звичний для українського ринку мазут.

Крім того, угодами встановлювалася низька ціна на транзит російського газу до Європи. Її зростання також було обмежене, тож транзит територією України залишається одним із найдешевших у Європі.

До того ж, запроваджується принцип «бери або плати» – незалежно від потреб економіки Україна щороку має оплачувати понад 30 млрд м3 газу. Це, зокрема, стоїть на заваді зменшенню споживання російського блакитного палива: як нещодавно наголосило керівництво Газпрому, Україна може взагалі не замовляти його, але оплатити зобов’язана.

До того ж угода передбачає нерівноцінне застосування санкцій. Якщо щось не влаштовує українську сторону, вона може йти на переговори з російською, а після місяця безрезультатних перемовин звертатися до суду. Однак якщо Україна затримує виплати за контрактом (зокрема, й за газ, який їй не потрібен), то санкції передбачені самою угодою. РФ може зажадати передоплати газу і застосувати пеню в кількакратному розмірі.

КОРЕНІ

Зараз важко сказати, чим керувалися сторони, підписуючи угоди. Можна припустити, що Тимошенко мала свої політичні розрахунки і/або сподівалася на перегляд угоди «на марші». Так, у середині того самого 2009 року вона домовилась із Владіміром Путіним про незастосування до України санкцій за недобір газу, який виявився непотрібним вітчизняній економіці. Водночас, вочевидь, свої резони були в російської сторони. Окрім вигідних умов самої угоди цілком можливим було використання різних «зачіпок» у біографії колишнього українського прем’єра та інших політиків, які спонукали би виконувати домовленості. Можна лише здогадуватися, наприклад, про роль під час підписання угоди Андрія Портнова – тоді близького соратника Тимошенко, а нині радника Віктора Януковича, якого пов’язують із несподіваним рішенням про арешт екс-прем’єрки. А його багато джерел називали близьким до Віктора Медведчука, який має свої зв’язки в найвищому російському істеблішменті.

Зрештою, тут відповіді справді, міг би дати лише російський прем’єр Путін. Але оскільки заклики допитати його як свідка в газовій справі зі зрозумілих причин так і залишаться закликами, то можемо говорити лише про результатом угод 2009 року, хоч би якими були причини їх підписання. І за своїми наслідками ці домовленості можуть виявитися для влади Януковича тим, чим стала «політреформа» для Ющенка і Тимошенко: «троянським конем», запущеним попереднім керівництвом, який суттєво порушив плани і сподівання нового. Але якщо «політреформа» надала інституційної основи міжособистісному конфлікту і боротьбі за владу між помаранчевими лідерами, то газові угоди ставлять під загрозу звичну для українських олігархів формулу збагачення: отримання надприбутків з використанням дешевих ресурсів.

Читайте також: Диявол у «дрібницях»

АЛЬТЕРНАТИВИ

Утім, враховуючи особливості української політики, неважко припустити, якими могли би бути альтернативи. Практично кожна угода щодо постачання газу за порівняно низькими цінами мала певну непрозору, щоб не сказати корупційну, складову, зав’язану на інтересах чиновників по обидва боки кордону. І кожна нова виявлялася вигіднішою російській стороні; зростали й апетити залучених посередників. Якби умови постачання блакитного палива і надалі підлягали щорічному узгодженню, цілком імовірно, що українська влада стояла би перед набагато сильнішими спокусами торгівлі національними інтересами. Адже йшлося би про утримання вигідної для їхнього бізнесу низької ціни, а для цього будь-які засоби згодяться. Для одержання «знижки» в $100, яка, по суті, не змінювала ситуації, торік пішли на продовження часу перебування ЧФ РФ на території України на непристойно довгий термін. А якою була би ціна збереження вигідних умов?

Зрештою, російська сторона пропонує «меню»: Митний союз, інтеграція нафтогазових компаній та інші ініціативи щодо передачі економічного суверенітету «наднаціональним» органам, де рішення приймає РФ. Навряд чи пропозиції були б кардинально іншими в разі відсутності довготермінової газової угоди. Навпаки, подібно до 2005 і почасти 2008 років погрози різко підвищити ціну (і перейти від вигідних нинішніх до нових умов, що невідомо чим загрожують) використовувалися б як важіль для отримання потрібного. Нині ж найгірше, по суті, вже сталося: ціна газу вже підвищена, головний козир уже зіграв.

Ціну, звісно, можна спробувати знизити. Але для цього потрібні аргументи. Їх українська влада поки що не знайшла. Якщо вона зважиться на принциповий крок, вартість газу, не виключено, стане предметом міжнародного арбітражу. Однак у кожному разі такі питання можуть розглядатися роками; поки що ж українській владі й близькому до неї бізнесу доведеться жити з тими умовами постачання блакитного палива, які є. 

МОЖЛИВОСТІ 

Інакше кажучи, маємо те, що намагалися відкласти на потім усі уряди України: ціни на енергоносії перестали бути пільговими. Захід пережив такий шок у 1970-х, країни колишнього соцтабору – на початку 1990-х. Це неодмінно повинно було статися і в Україні – і сталося. Нинішня влада може вважати несправедливим, що з наслідками доводиться розбиратися саме їй, адже вона позиціонувалася як дружня до Росії сила. Але давно відомо, що в міжнародних відносинах немає друзів, а є інтереси.

Тож, якщо спроби змінити умови або не мають гарантованого шансу на успіх (як-от міжнародний арбітраж), або потребують неспівмірних жертв (на кшталт згоди на інтеграційні претензії Кремля, які означатимуть втрату суверенітету), залишається знайти можливості для вигоди в тих умовах, які є.

Попри всі зазначені вади, угоди 2009 року мають кілька принципових переваг. По-перше, і це головне, – довготривалі умови. До 2019-го правила гри відомі й вигідні російській стороні, а отже, спроб їх раптово переглянути (як знову-таки 2005-го) найближчим часом очікувати не доводиться. По-друге, у зв’язку з цим прогнозованою є й ціна на газ, що полегшує планування (хоча робить необхідним призвичаєння до її високого рівня). Для того, хто здатен планувати свої кроки і справді бажає змінити щось у країні на краще, це мінімальні умови, які створюють поштовх до змін і дають змогу розуміти ситуацію на кілька кроків наперед.

Лише в таких умовах з’являється реальний економічний інтерес у пошуках альтернативних джерел постачання газу, розвитку власного видобутку (як «традиційного» природного газу, так і «нетрадиційних» носіїв: сланцевого газу, шахтного метану тощо) чи переходу на альтернативні джерела енергії. Не кажучи вже про реальні заходи з енергозбереження та енергоефективності.

Така модернізація, а також проекти з розробки альтернативних джерел чи постачання газу з інших країн потребують інвестицій. Але раніше виведених за кордон, за різними оцінками, десятків мільярдів доларів на них цілком вистачить. Власники українських підприємств планували вдосконалення виробництва приблизно на 2015–2020 роки, коли їхні фонди вичерпають останні резерви, закладені переважно ще в радянський час. Вочевидь, ці строки доведеться переглянути.

Читайте також: Тінь забутого посередника


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено