Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 серпня, 2011   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

Початок двохтисячних: криза режиму і проект «Кучма-3»

Побутує думка, що, мовляв, усе ж таки варіант «Кучма-3» був би ліпшим, аніж Янукович із будь-якими цифрами при ньому. Чи так це насправді?
Початок двохтисячних: криза режиму і проект «Кучма-3»

Утвердження кланово-олігархічного ладу, чим був ознаменований перехід України у нове тисячоліття, супроводжувалося складними та неоднозначними процесами у ключових сферах життя держави.

З одного боку, загострювалося протистояння в країні між різними «політичними холдингами» і групами державної бюрократії, які боролися за розширення сфер свого впливу, з іншого, значно покращувалося матеріальне становище середніх прошарків суспільства (припинилися багатомісячні затримки із виплатою зарплат і пенсій, на хвилі пожвавлення економіки зросли доходи значної кількості кваліфікованих працівників, єдиний податок стимулював швидкий розвиток малого і середнього бізнесу, спростилася процедура отримання банківських кредитів тощо).

Різновекторність експортного потенціалу України опосередковано, але цілком очевидно впливала на зовнішньополітичні орієнтації партійних «надбудов», що з’явилися на «хребтах» тих чи інших фінансово-промислових кланів, а помітне підвищення доходів населення мало наслідком пожвавлення активності як імпортерів, так і того капіталу, котрий мав справу із внутрішнім ринком.

Саме останній об’єктивно мав непогані шанси, звісно, за сприятливих умов перетворитися на основу національного капіталу, головною умовою розвитку якого є наявність у країні масового платоспроможного покупця і стабільного та прозорого законодавства. А водночас навколо газової «труби» та потужних потоків імпорту з Європи та Далекого Сходу, який ішов до України через Росію, формувався класичний компрадорський капітал, в той чи інший спосіб орієнтований на колишню союзну метрополію.

На все це наклалися фальсифікований референдум квітня 2000 року, вбивства Георгія Гонгадзе та Ігоря Александрова, акція «Україна без Кучми», арешт Юлії Тимошенко та відставка уряду Віктора Ющенка, акція «Повстань, Україно!», відверті утиски незалежних мас-медіа та лавиноподібне зростання популярності і впливу опозиційних інтернет-проектів.

Почалася консолідація великого і середнього капіталу задля боротьби із провідними олігархічними кланами; сам же президент Кучма вкрай набрид середньостатистичному українцеві, тим більше, що Леонід Данилович мав необережність кілька разів перед великими зібраннями люду та телекамерами наочно продемонструвати свою схильність до надмірного дегустування небезалкогольних напоїв...

Запланована криза: Віктор проти Віктора

Отож, із різних причин «новий президент» (яким сам себе назвав було Леонід Данилович, удруге вступивши на посаду) так і не відбувся, зміцнити свою владу до рівня конституційно закріпленого авторитаризму він не спромігся. Водночас кланово-олігархічна верхівка конче прагнула під виглядом «великої приватизації» завершити розподіл державного майна у своєму колі, майже за безцінь (як-от сталося з першою приватизацією Криворіжсталі структурами Ріната Ахметова та Віктора Пінчука). Але для цього правила гри не мали були змінюватися, система мала перебувати у достатньо стабільному стані.

Але ким замінити Леоніда Кучму на посаді президента, щоб убезпечити себе від пертурбацій? Уже на початку 2000-х найбільш далекоглядним членам владної команди стало зрозуміло, що в тодішній Україні не вдасться так просто втілити сценарій «спадкоємець», який щойно успішно був випробуваний у Росії шляхом передачі вищої державної влади від Єльцина до Путіна.

Надто високим став градус кипіння суспільних пристрастей за останні роки правління Кучми. І хоча останній вимушено (і здебільшого вміло) маневрував, використовуючи на деяких високих посадах професіоналів-патріотів, щоб порятувати ту чи іншу сферу державного життя від остаточного занепаду, але тим самим режим лише дещо притлумлював це кипіння.

Тож верхівкою певних кланів та державної бюрократії був розроблений і став реалізовуватися сценарій «Кучма-3». Певен, що досі його деталі відомі лише кільком особам (ймовірно, що не все знає і сам Леонід Данилович). Тому доводиться реконструювати проектовані у 2003–2004 роках у таємних штабах за участю російських й українських політтехнологів сценарії розвитку подій так, як роблять це палеонтологи: одна – дві викопні кістки та знання загальних законів біології та специфіки досліджуваного періоду – і перед нами вельми вірогідна реконструкція того чи іншого динозавра.

Ясна річ, слід пам’ятати, що йдеться про гіпотетичну реконструкцію, але водночас і про те, що гіпотеза є однією з провідних форм розвитку наукового знання, зокрема, й у царині суспільно-політичних процесів.

У такому контексті одним із вагомих мотивів висунення у 2004 році Віктора Януковича кандидатом у президенти було прагнення «поставити на вуха» приблизно половину України, позаяк мав він надто специфічну біографію, щоби не те що якийсь там «український буржуазний націоналіст», а просто людина зі здоровим глуздом і без упереджень взяла й підтримала його. Водночас електорат у Януковича був, і немалий.

Основу цього електорату становили ті, хто голосував за нього не на основі ідеології (яка там ідеологія...), а із вдячності за підвищення пенсії (якого насправді не було у 2004-му, йшлося про тимчасові виплати перед виборами), з нелюбові до «западенців» (хоча Віктор Ющенко за походженням зовсім не належить до цієї категорії громадян, але сам факт його україномовності дратував і дратує певну категорію виборців) і, головне, через типові трайбалістські настанови («свій у дошку, донецький, а Донбас порожняк не жене!»).

А Віктор Ющенко будь-що мав не сподобатися так само ледь не половині України – тій, яка свідомо чи підсвідомо орієнтувалася на совєтські взірці політики, культури і повсякденного життя. При цьому «трайбалістська» складова в орієнтаціях електорату Ющенка становила зовсім не так багато, як намагаються це стверджувати деякі політики та аналітики: адже він «східняк»" – отже, тут електорат Західної України вибирав не за регіональною ознакою, а за відповідністю певному типу розуміння загальнонаціональних інтересів (не знаю, як нині, а на початку 2000-х на Донеччині можна було нерідко почути: «Ну, я поїхав на Україну»; фраза, апріорі немислима для львів’янина чи чернівчанина).

При цьому низка великих електоральних груп робила вибір не так на користь Ющенка, як на користь демократії. Позаяк сакраментальна фраза Януковича, що нас, мовляв, тепер уже не видавиш із влади, була сприйнята саме так, як і належало: хочеш, щоб наступні вибори, чи то парламентські, чи то президентські, були бодай відносно демократичними і владні персоналії залежали від тебе – не допусти до влади команду під гаслом «тому що». Голосуй за Ющенка, попри очевидні слабкі сторони як особисто кандидата, так і його оточення, бо інакше програєш своє майбутнє, – це добре розуміли як національно-демократично, так і ліберально налаштовані громадяни...

Несподівана поразка велемудрих проектантів

«Солодка парочка» двох Вікторів ідеально підходила для втілення задуму авторів проекту «Кучма-3»: спровокувати, щоб стінка пішла на стінку, щоб Україна розкололася, щоб обидва кандидати дискредитували себе якомога більше, – і тоді весь у білому з кущів (чи то пак із заміської резиденції) вийде Леонід Данилович (із заздалегідь підготовленим рішенням Конституційного суду – вважати другий президентський термін Кучми першим) і стане рятівником держави, об’єднає так-сяк країну, притлумить пристрасті, візьме до себе у команду лояльних представників обох сторін (Схід і Захід разом, аякже!), призначить прем’єром когось із наближених до нього «кризових менеджерів» – і ще п’ятирічку збережеться статус-кво, завершуватиметься приватизація у промисловості, буде переділена земля тощо. А там і справжній спадкоємець підросте, якому за умов «регульованої демократії» можна буде передати владу, отримавши натомість усі належні гарантії.

Хоча, звичайно, Леонід Кучма за такого перебігу подій став би ще більш тісно прив’язаним до кремлівсько-луб’янської колісниці – адже треба було би якось розрахуватися за ті послуги, які надавала Москва під час втілення в життя цього сценарію (згадаймо лишень шалено-брутальну й нарочито примітивну тодішню кампанію проти всього справді українського і на підтримку всього «братерського» на російському телебаченні – кампанію, яка у нормальних людей викликала виключно відразу, а у «совків» – симпатію, а отже, сприяла розколу України). Тому «регульована демократія по-українськи» неминуче мала би головні важелі свого керування зовсім не у Києві, ба навіть не в Україні.

Проте, як добре відомо, сталося не так. На київський Майдан Незалежності вийшло приблизно вдесятеро більше людей, ніж припускали і самі вожді «Нашої України», і претенденти на роль залаштункових ляльководів з команди проекту «Кучма-3». Широкомасштабний спалах громадянської активності став несподіванкою для всіх головних діючих осіб.

Як зазначив один із молодих опозиційних активістів того часу Олексій Толкачов, «подейкують, що сцену на Майдані 22 листопада навіть ставити не хотіли. І лише завдяки наполяганням Володимира Філенка та інших польових командирів керівництво штабу погодилось «про всяк випадок» її розгорнути». Так був позначений символічний центр майбутніх подій, далі із учасників попередніх масових акцій самовизначилися кілька «польових командирів», а масова агітація з боку радикальних молодіжних організацій, спрямована проти кучмізму як такого, восени 2004 року досягла свого апогею. І ситуація в країні докорінно змінилася.

Її ледь не в момент змінили не політики – її змінили вільні громадяни, що належали до різних суспільних верств і жили різним життям, але у листопаді – грудні 2004 року їхні інтереси стали спільними. І не випадково Віктор Пінчук, завітавши після першого тижня протестів до наметового містечка на Майдані, походив-походив, а потім зателефонував з мобілки тестеві: «Папа, все пропало!» Що ж, Пінчук – це не якийсь там проФФесор, а принаймні справжній кандидат технічних наук, а це вже певний ґрунт для розуміння ситуації на кілька кроків уперед. Зокрема, і щодо втілення проекту «Кучма-3».

Адже хоч би як самому Леонідові Даниловичу набридла на той час президентська булава, та він би через деякі риси характеру знову взявся за неї за певних кризових обставин, у які країну буквально заштовхували «кризові менеджери» за допомогою російських і вітчизняних політтехнологів. Але, як це нерідко трапляється із надто вже хитромудрими раціональними побудовами, творці «Кучми-3» переграли самих себе...

Ну, а далі була ейфорія перемоги, далі Майдан довірив країну новій команді політиків, – та одержав те, що ми маємо сьогодні.

Можливо, хтось ностальгійно зітхне, мовляв, усе ж таки варіант «Кучма-3» був би ліпшим, аніж Янукович із будь-якими цифрами при ньому. Чи так це насправді? Як на мене, що синій чорт, що зелений – усе одно чорти. А головний висновок з історії цього задуму певних олігархічних груп – не можна складати рук ані тоді, коли перемога української спільноти видається зовсім нереальною, ані тоді, коли ця неймовірна перемога вже здобута. Бо ж знайдеться чимало охочих її приватизувати й перетворити на щось нежиттєздатне, ба, навіть – з об’єктивного погляду – антиукраїнське...

А тимчасом іще торік міністр юстиції наголосив: Янукович після скасування політреформи має право втретє балотуватися на президентську посаду...


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
  • Спека! Шалена спека! На сонці за +40 °С, і це дуже відчутно. Розмови про відпочинок і море лунають повсюди: «Їдете? Куди? Як?».
    23 липня, Яна Вікторова
  • Система державної підтримки в Росії демонструє дива неефективності. Україна ще має шанс уникнути таких помилок
    23 липня, Катерина Барабаш
  • За понад як 20 років незалежності українці, попри задекларовану в Конституції соборність, все більше замикались по регіональним квартирам. Галичани дивилися на захід, жителі Донбасу на схід, кияни – на Туреччину, Єгипет і Тайланд. Радикально скоротилися внутрішні перельоти, повмирали малі аеропорти. Трансукраїнські потяги долали українські простори за десятки годин, а стан доріг ніяк не сприяв і автомобільному сполученню.
    22 липня, Вадим Войтик
  • Недбальство сепаратистів може спричинити масове отруєння ґрунтових вод і річки Кодема.
    22 липня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено