Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
12 серпня, 2011   ▪   Тиждень   ▪   Версія для друку

Вліво - вправо

Чому неокомуністи в країнах Центральної Європи не загальмували реформ
Матеріал друкованого видання
№ 33 (198)
від 12 серпня, 2011
Вліво - вправо

В останні роки існування соцтабору популярність ідей демократизації та переходу до ринку поміж широких верств населення була зумовлена, зокрема,  ідеалізацією західного, вищого стандарту життя. Не заглиблюючись у його природу, громадяни цих країн сприймали лише зовнішні ознаки і наївно вважали можливим швидке та механічне перенесення усього «приємного» на загалом комфортну для них соціалістичну основу з її відомим принципом «з усіх по можливості, усім за потребою». Тож коли цього, що й не дивно, не сталося, а нові суспільні відносини покликали до життя необхідність боротьби за виживання в жорстких конкурентних реаліях, яка зачепила кожного, значну частину суспільства охопила ностальгія, якою скористалися колишні комуністи. Спекулюючи на розчаруванні громадян відсутністю швидкого успіху на шляху змін, вони розраховували взяти реванш і підлаштувати процеси капіталізації та приватизації колись усуспільненого національного багатства під інтереси попередньої партійної, державної та господарської номенклатури.

Прагнучи зберегти контроль над своїми країнами в нових умовах, колишні «партократи» тяжіли до моделі постсоціалістичної олігархії. Адже для цієї ситеми так само як і за совка, формальні владні інституції та принцип поділу влади  були лише декорацією. Однак, попри подібність природи «нових лівих» у Центральній Європі та правителів часів пострадянського олігархату, результати їхньої діяльності виявилися різними.

Зокрема, якісно відмінними були результати синхронного десятирічного правління в Україні та Польщі президентів Кучми і Кваснєвського.

Тимчасове, проте різке погіршення рівня життя поляків, як і в Україні, призвело до зростання популярності колишніх комуністів. Завершився цей процес після того, як у лютому 1995-го новим главою уряду став Юзеф Олекса (наприкінці року, коли було оприлюднено документи про його співпрацю з КДБ на початку 1980-х, був змушений піти у відставку), а на листопадових виборах президента переміг Алєксандр Кваснєвський (з 1984-го по 1989-й очолював Міністерство у справах молоді та спорту комуністичної Польщі). Останній, як і Кучма в Україні, декларував намір продовжувати демократичну трансформацію держави, але «з урахуванням соціальних реалій». Проте на відміну від України, де неокомуністичний реванш завершився типовим утвердженням олігархічної моделі управління колишньої партійно-господарської номенклатури, у Польщі після скандалу з Юзефом Олексою було проведено масштабну люстрацію, яка хоч і не усунула, однак обмежила можливості для розвитку ситуації за аналогічним сценарієм. У квітні 1997 року сейм ухвалив новий закон, за яким усі претенденти на високі державні посади були зобов’язані повідомити про факти співпраці зі спецслужбами комуністичної доби. До речі, тільки після цього, майже на рік пізніше від України, було ухвалено Конституцію Польщі, за якою вона стала парламентсько-президентською республікою, що вже за півроку відіграло важливу роль у продовженні пригальмованих неокомуністами реформ.

Як і в Україні, неспроможність лівих вирішити соціально-економічні проблеми призвела у другій половині 1990-х до чергового зростання авторитету правоцентристських сил. Ті, своєю чергою, після двох нищівних поразок на виборах 1993 і 1995 років зуміли консолідуватися в потужний виборчий блок із 35 організацій «Акція виборча «Солідарність» і на парламентських перегонах у вересні 1997-го здобули найбільшу кількість голосів (34%), тоді як правляча соціал-демократія отримала трохи більше ніж 11%. Такого успіху досягли й наші правоцентристи на виборах 2002-го, і приблизно той самий результат був у провладної «За ЄдУ». Втім, наслідки виявилися зовсім іншими. В умовах парламентсько-президентської республіки у Польщі уряд формували переможці виборів. А в реаліях авторитарної президентської республіки в Україні, обтяжених великою кількістю  «незалежних» депутатів-мажоритарників, які не мали жодної політичної відповідальності й успішно керувалися методом батога та пряника з Банкової, було створено слухняну адміністрації Кучми більшість, а згодом – уряд на чолі з Януковичем.

Відтак якщо в Польщі новий правоцентристський уряд Єжи Бузека провів другу хвилю радикальних реформ, керував якими знову Лєшек Бальцерович, то в нашій державі відбувся фальстарт правоцентристів в уряді Ющенка (1999–2001), який був обмежений у діях, оскільки не мав своєї більшості в парламенті, а потім був позбавлений крісла. Зростання загрози з боку правоцентристів після їхнього успіху на парламентських перегонах 2002 року лише поглибило реакційний за своєю суттю курс нового уряду та сформованої під нього адміністративними методами парламентської більшості на консервування пострадянської моделі, яка була вибудувана в 1990-х.

Тим часом у Польщі Кабінет Бузека – Бальцеровича дав імпульс проведенню адміністративної, пенсійної, освітньої та медичної реформ, на які він знову ж таки мав аж чотири роки (вражаюча, як для новітньої історії України, цифра!). Було завершено процес інтеграції Польщі до НАТО (1999-й) та виведено країну на фінішну пряму щодо приєднання до ЄС (з 2004-го). При цьому правоцентристи себе знову фактично «спалили», адже реформи виявилися для значної частини суспільства болісними, відповідальність за що покладалася на уряд, а позитивні зрушення, зокрема й поступ у питанні вступу до ЄС, пов’язувалися з лівими, яких очолював президент Кваснєвський. Тож у вересні 2001 року на виборах до парламенту «Акція виборча «Солідарність» навіть не змогла подолати прохідний бар’єр, а неокомуністи отримали аж 41% голосів.

Схоже розвивалася ситуація в Угорщині та Чехії, де неокомуністи не мали ані можливості (що найважливіше), ані бажання змінювати напрямок руху. Наприклад, набравши на перегонах 1994 року в Угорщині 54% голосів, місцеві соціалісти, які обіцяли під час виборчої кампанії гальмування реформ та посилення соціального захисту, без потреби створили коаліційний уряд із ліберальною Спілкою вільних демократів (отримала 18%), який з 1995-го почав скасовувати в країні усі соціальні пільги і дотації. Деякі оглядачі навіть пов’язують проведення найбільш радикальних реформ саме з діяльністю цього уряду.

Аналогічною була ситуація і в Чехії, де за підсумками дострокових парламентських виборів у червні 1998 року до влади також прийшли колишні комуністи. Щоправда, тут СДПЧ здобула лише 32,3% голосів і сформувала уряд меншості, а відтак була змушена рахуватися з правоцентристами в парламенті.

Відсутність в центральноєвропейських державах гальмівних наслідків неокомуністичного реваншу, які мали місце в Україні часів Кучми, можна пояснити двома факторами. По-перше, завдяки глибоким перетворенням 1990–1993 років було пройдено певну точку неповернення й сформовано соціальну (малий бізнес і середній клас загалом) та економічну (відновлення економічного зростання на якісно новій основі, «імпорт» європейської культури ведення бізнесу через широке залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації) основу. По-друге, у згаданих країнах завдяки дії налагоджених демократичних механізмів будь-який «реванш» не міг бути ані абсолютним, ані довготривалим. Яскравими прикладами цього стали «розрубана» чотирирічним періодом реформаторської діяльності правоцентристського уряду Бузека – Бальцеровича доба Кваснєвського, «співправління» чеських соціал-демократів із партією ідеолога тамтешніх реформ Вацлава Клауса та коаліційний уряд угорських соціалістів із місцевими лібералами. Усі ці чинники змушували й самих лівих еволюціонувати в напрямку європейського лівоцентризму.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чому і як між собою пов’язані питання існування й легалізації приватних музейних колекцій та міжнародна репутація України
    28 серпня, Ганна Трегуб
  • Присутність американських солдатів на чужій землі стає дедалі контроверсійнішою
    28 серпня, The Economist
  • Заповітне право на свободу пересування по ЄС не таке надійне, як здається
    28 серпня, The Economist
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено