Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 серпня, 2011   ▪   Тиждень   ▪   Версія для друку

Невпевнена альтернатива

Хвороби зростання й вади особистостей в українській опозиції на кожному етапі перешкоджали ефективній зміні шляху розвитку країни
Матеріал друкованого видання
№ 33 (198)
від 12 серпня, 2011
Невпевнена альтернатива

Принциповий поділ українських політиків на два табори – комуністів і демократів – проіснував недовго. Уже впродовж перших років незалежності в обох чітко виявилися внутрішні межі, й замість двох кольорів постала ціла палітра політичних відтінків. Наявність різних течій в таборі влади забезпечила змагальність української політики і не дозволила режиму виродитись у диктатуру. Неоднорідність же опозиції перешкодила її консолідації та результативним спільним діям – як у перші роки, коли розгублена влада готова була йти на значні поступки, так і потім, коли відчинялося вікно можливостей для приходу до керма.

Завдання контреліти

За визначенням, успішна контреліта мала б виконати низку завдань, без яких перспективи отримати владу залишатимуться примарними, а в разі здобуття державних посад існуватиме ризик їх ганебно втратити, не скориставшися з історичного шансу:

• сформулювати змістовну і зрозумілу суспільству альтернативу курсові, що його проводить уряд. Вона, своєю чергою, має кілька складових. По-перше, це меседж, повідомлення – коротке містке поняття, що характеризує якість, за яку виступає політсила («Україна – «нормальна» європейська держава, де живуть як у ЄС»; «Україна – найкращий друг Росії і отримуватиме за це поблажки від Москви»; «В Україні комфортно жити»; «Україна вимагає говорити українською, перейматися своєю історією» тощо). Такий меседж може не бути чітко висловлений, але він конструюється, «виводиться» з документів, риторики, пропозицій та дій політсили, описує цінності, за які вона виступає. Для опозиції зрозумілість такого послання вкрай важлива, аби громадяни розуміли, проти чого саме в наявному порядку речей вона виступає і що забезпечить натомість. По-друге, мусять бути програмні документи, які описують і роблять пріоритетними головні завдання, рішення й механізми, спрямовані на втілення в життя цінностей політсили. По-третє, детальні плани реалізації поставлених завдань (аж до проектів рішень);

• мати кадровий потенціал, здатний як вести політичну боротьбу (брати участь у дебатах, переконувати громадян тощо), так і забезпечувати роботу з реалізації програми політсили; на всіх рівнях: від урядових структур до місцевих громад;

• мати розгорнуту місцеву мережу, здатну не лише виконувати базові функції «партійної бюрократії», а й залучати союзників, однодумців, мобілізовувати підтримку, завойовувати довіру;

• спиратися на доволі широкий базовий електорат, який поділяє цінності політсили і впевнений у тому, що вона зможе реалізувати свою програму: по-перше, прийти з нею до влади; по-друге, не змарнувати свого шансу, поставши біля керма.

В українських політичних сил, які визнавали себе опозиційними до влади, виникали проблеми практично з кожним із цих складників успіху, тож не дивно, що вони зазнавали поразки практично на всіх виборах, і провалили шанс змінити країну, коли врешті отримали владу 2005-го.

РОДОВІ ТРАВМИ ОПОЗИЦІЙНОСТІ

Оскільки Україна мусила одночасно й виборювати незалежність, і змінювати модель держави з радянської на демократичну, перед опозицією стояло подвійне завдання. Це збільшувало кількість викликів. Та, мабуть, найголовніше було розмежувати необхідність консолідації в ім’я державності й потребу тиску на істеблішмент і роботу із суспільством задля вибору ліпшої моделі реформ. Вочевидь, така схема мала б існувати принаймні на рівні меседжу й програмних постулатів, які можна було б перекладати мовою конкретних управлінських рішень із залученням відповідних фахівців (чимало з яких підтримували й ідею незалежності, й основні цілі створення вільної, демократичної держави та ринкової економіки).

На практиці вийшло так, що державницькі гасла не були підкріплені розумінням способу їх реалізації. Часто демократи за поглядами не відрізнялися від своїх опонентів, із недовірою ставилися до приватної власності, сприймали державу як джерело постійних подачок і марнували час у тривалих беззмістовних суперечках та взаємній боротьбі.

Тодішні діячі не змогли ані домогтися «перезавантаження» влади на виборах, ані змусити її до «покори через співпрацю». Зокрема, коли після перегонів 1991 року президент Леонід Кравчук був присутній на засіданні Ради Руху, його пропозицію до спів­праці відкинули; пізніше члени Кабміну Леоніда Кучми із середовища демократів також не змогли стати генераторами реформ.

Загубленість опозиції, постійний «пошук себе» не дозволили їй ані спертися на достатньо широкі суспільні верстви, виходячи зі спільного розуміння цінностей та цілей реформ, ані зберегти мережу на місцях, яка могла не просто створювати місцеві «клуби любителів Вітчизни», а працювати. Демократи перших років незалежності фактично відштовхнули громадян, і ті, розчаровані в балакунах, заходилися шукати натомість прагматиків, господарників та інших позапартійних. А в ці шати часто рядились якраз пристосуванці й представники «болота», які не впливали на владу, а приєднувалися до того чи іншого клану задля задоволення матеріальних або ж владних амбіцій. Тож, не домігшись виборів одразу на хвилі ейфорії 1991-го, тодішня демократична опозиція 1994-го сповна скуштувала плодів розчарування.

ДОГІДЛИВІ РЕВАНШИСТИ

Поразкою демократів (чи, за усталеним серед журналістів виразом, націонал-демокра­тів) скористалась інша опозиція – реваншистська (представлена насамперед Комуністичною та Соціалістичною партіями), яка на парламентських виборах діставала стабільно високу підтримку, аж поки деякі їхні гасла перейняли сильніші й більш системні партії.

Однак і реваншисти не спромоглися стати опозицією в окресленому вище значенні. Вони не пропонували життє­здатної, реальної альтернативи, адже радянська влада та її планова економіка довели своє банкрутство й не підлягали відновленню, а в «окремо взятій Україні» й поготів. Різні форми закликів до реінтеграції з Росією робили реваншистські політсили не представниками лівого спектру, захисниками трудящих, а радше частиною засобів впливу закордонної держави на Україну. Втім, більше, ніж на Росію, ті ж таки комуністи навчилися орієнтуватися на свою владу: вже у другій половині 1990-х у ЗМІ з’являлися численні публікації про «матеріальні винагороди» керівництва КПУ та членів його сімей за співпрацю з Банковою, яка полягала у «правильному» голосуванні, шельмуванні демократичної опозиції та наданні інших «спеціальних послуг». Така взаємодія з тіньової перетворилася на демонстративну, коли 2006-го КПУ й СПУ ввійшли в коаліцію з олігархічною Партією регіонів. За це соціалісти були покарані на дострокових виборах і перестали бути парламентською політсилою. Одначе комуністи 2010-го знову об’єдналися в коаліцію з регіоналами й, отже, офіційно поділили з ними відповідальність за антисоціальні кроки влади.

ШАНС НА ПРАГМАТИЗАЦІЮ

Парламентські вибори 1998 і 2002 років демонстрували помітні зміни у складі та якості опозиції, її взаємодії з владою і стосунках із суспільством. Місцеві вибори, які відбувалися одночасно з парламентськими, на ці процеси впливали мало: у місцевих мажоритарних округах здебільшого віддавали перевагу «міцним господарникам», які мали підтримку влади та бізнесу й «вирішували питання» для відповідних громад.

Перегони 1998-го засвідчили низку нових тенденцій в українському політичному процесі. У їх результаті було обрано політично дуже різнорідний парламент, не здатний до консолідації, з чого й користувалась адміністрація Кучми для виправдання відсутності реформ.

Демократична опозиція здобула дуже малий відсоток мандатів у парламенті, куди менший, аніж у попередньому складі Верховної Ради. Разом із мажоритарниками НРУ отримав лише десяту частину місць – 46. Причиною цього стало насамперед розпорошення національно-демократичних сил напередодні виборів. Так, партія «Реформи і порядок» здобула на перегонах 3,13% (за порогу в 4%), блок «Національний фронт», створений Конгресом українських націоналістів, – 2,71%.

Реваншистів почало меншати. Навіть з урахуванням мажоритарників Компартія, СПУ – СелПУ, ПСПУ разом одержали тільки 171 мандат. У новому парламенті з’являється найбільша за часів незалежності кількість нардепів, ідеологічна ідентифікація яких досить слабка. Кількість безпартійних у парламенті 1998 року становила 117 осіб, значна частина ідеологічно не визначених також перебувала у фракції партії влади – Народно-демократичній партії.

На виборах 1998-го вперше зафіксовано входження до парламенту представників «олігархічних» партій, тобто позбавлених відповідної соціальної бази та чіткої політико-ідеологічної програми; успіх таких політсил у перегонах пов’язаний із використанням інформаційних технологій, масовим підкупом електорату тощо. Прикладами їх стали СДПУ(о) (олігархічна група Суркіса – Медведчука), Партія зелених України, тоді фінансована, зокрема, бізнесменом Василем Хмельницьким. Понад те, на цих виборах парламентську фракцію отримала «олігархічна», або «внутрішньовладна» чи прагматична, опозиція – партія «Громада» опального Павла Лазаренка. Поява у парламенті останньої знаменувала важливий етап еволюції українського істеблішменту – можливість для «ображених» у внутрішньовидовій боротьбі олігархів різного рівня переходити в опозицію, додаючи їй крім націонал-демократичного та реваншистського ще й прагматичний компонент. Навіть після втечі Лазаренка цей складник розвивався, до того ж у кількох напрямках. Колишня соратниця цього політика Юлія Тимошенко сама стала одним із провідних прагматичних опозиціонерів. Пізніше, після формування уряду Віктора Ющенка, зростання його рейтингу й особливо відставки та переходу в категорію «ображених», ціла плеяда невдоволених станом речей бізнесменів та олігархів другого-третього ешелону почнуть співпрацювати як із ним, так і з Тимошенко, надаючи ресурси в обмін на прохід до парламенту й перспективи доступу до виконавчої влади в разі перемоги на президентських виборах. Понад те, декларовані погляди Ющенка, близькі націонал-демократам, сприяли їхньому об’єднанню навколо нього в аморфний блок. Дещо згодом частину цих діячів привабила й Тимошенко.

Такі процеси можна було б лише вітати: поєднання державницьких поглядів та досвіду у веденні реальної державної політики давало цим об’єднанням прагматиків і демократів змогу формувати перспективні програми й спиратися на верстви у суспільстві, які були б природними союзниками реформ. Зокрема, на середній клас, що народжувався, на малий і середній бізнес, а також на упосліджених в умовах олігархічної економіки вчителів, медиків, учених та інших природних лідерів думок і традиційно авторитетних у суспільстві людей, які, своєю чергою, допомагали б розширенню електоральної бази. Але трапилося навпаки: частково з огляду на особисті вади лідерів, частково через брак досвіду створення сучасних політичних партій, замість «здорової прагматизації» опозиції, виконання нею завдань для контреліти, говорити можна радше про перенесення на нові об’єднання проблем, характерних для демократичного табору.

НАДІЯ І ПОМИЛКИ

Це засвідчило голосування 31 березня 2002 року та події, що відбулися після нього. Результати тодішніх перегонів продемонстрували не лише катастрофічно низький рівень довіри до влади, а й безпрецедентно великий попит суспільства на нові політичні сили та лідерів, здатних стати реальною альтернативою скомпрометованому істеблішментові. Такими альтернативами під час волевиявлення 2002 року були іменні політичні сили, пов’язані з опальними діячами уряду Ющенка, – Блок «Наша Україна» та Блок Юлії Тимошенко. Певною мірою до цієї ніші почали дрейфувати й «помірковані реваншисти» – соціалісти. Ющенко, здобувши підтримку в Західній та Центральній Україні завдяки іміджеві «нового лідера державницьких сил», а серед ліберально настроєних виборців Сходу, Півдня і того ж Центру  завдяки успішності очолюваного ним уряду, став найпопулярнішим політиком.

Вибори 2002-го також продемонстрували цікаву метаморфозу політсили Юлії Тимошенко, яка з ідеологічно невиразного «олігархічного» суб’єкта почала перетворюватися на одного з виразників інтересів «демократичного» виборця. Новий ідеологічний курс дав позитивний результат: БЮТ в умовах пресингу з боку влади отримав понад 7% на виборах за партійними списками, здобувши в західних та центральних регіонах друге-третє місце.

Власне, вибори 2002 року показали можливість приходу до влади нової державницької еліти; сили, які претендували на таке звання, отримали безпрецедентний кредит довіри в Західній та Центральній Україні, а також продемонстрували резерви електорального росту в східних та південних областях. Утім, здобувши високий результат за партійними списками, опозиція програла процес формування керівництва парламенту. З одного боку, заповнення половини Верховної Ради на виборах за мажоритарними округами привело туди чимало залежних від влади осіб, яких було «загнано» у прокучмівську більшість. Та й у лавах самих опозиціонерів знайшлося достатньо «попутників», які під час принципових голосувань (як-то призначення на посаду голови ВР керівника адміністрації Кучми Володимира Литвина) стали на бік Банкової. Однак, із другого боку, ініціативу втратили й самі опозиціонери. За свідченнями представників оточення, у критично важливий час після виборів Ющенко не приділяв уваги формуванню більшості, а перебував на відпочинку; опозиціонери загалом спочивали на лаврах, фактично «здавши» шанс скористатися з розгубленості влади результатами перегонів.

Із призначенням головою ВР Литвина, а особливо із приведенням 12 червня 2002 року на посаду глави президентської адміністрації лідера СДПУ(о) Віктора Медведчука розпочався етап «загострення кучмізму» і збільшення його уразливості перед впливами з боку Росії.

Утім, за підсумком 2000–2003 років, українська опозиція здобула важливу іміджеву перемогу: їй вдалося переконати суспільство, що вона може претендувати на роль альтернативи владі. Оскільки до виконання окреслених вище завдань контреліти опозиціонери були готові у кращому разі частково, таке ставлення суспільства виявилося певним кредитом. На жаль, опозиціонери, прийшовши до влади, розпорядитися ним не зуміли.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено