Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 серпня, 2011   ▪   Тиждень   ▪   Версія для друку

Спільний старт, а фініш?

Як пострадянські республіки долають результати інертної "сили тяжіння" колишньої метрополії
Матеріал друкованого видання
№ 33 (198)
від 12 серпня, 2011
Спільний старт, а фініш?

Сьогодні мало хто пам’ятає, що серед радянських республік, які перші й абсолютно чітко заявили про свої наміри вийти із СРСР, поряд із трьома країнами Балтії були Молдова, Грузія та Вірменія. Уже 1990 року, коли там перемогли національно зорієнтовані сили, ці республіки почали поволі відмежовуватися від решти Радянського Союзу. Вони відмовилися від проведення на своїх територіях березневого референдуму 1991 року, а деякі організували власні плебісцити з приводу підтримки громадянами повної незалежності, а відтак відмовилися і від участі у сумнозвісному новоогарьовському процесі щодо «оновленого» Союзу, який навесні–влітку 1991 року Кремль вів із дев’ятьма республіками СРСР включно з Україною.

ЗУПИНКА НА МАРШІ

Проте якщо Литва, Латвія та Естонія уже давно стали членами НАТО та ЄС, випередивши навіть низку центральноєвропейських держав колишнього соцтабору, то доля трьох інших країн виявилася куди складнішою і багато в чому спільною. Особливо це помітно у випадку Молдови та Грузії, у яких форсований рух від Москви на початку 1990-х років було зірвано за допомогою підтриманих Кремлем сепаратистських режимів у Придністров’ї та Гагаузії у випадку Молдови та Абхазії і Південній Осетії у Грузії. Та й поверненням Вірменії на орбіту геополітичного впливу Білокам’яної також слід завдячувати насамперед її конфліктові з Азербайджаном за Арцах (Карабах) та «турецькою загрозою».

Відтак подібні на початку шляхи Грузії, Вірменії та Молдови і країн Балтії у подальшому надовго розійшлися. Адже спроби Кремля розхитати ситуацію в Латвії та Естонії, використовуючи замість придністровських чи абхазьких сепаратистів завезене туди після їх окупації російськомовне населення, завершилися безрезультатно. Уникнути «внутрішнього завоювання» державам Балтії вдалося за допомогою превентивних заходів, в основі яких лежала апеляція до часів незалежного існування 1918–1940 років, на що не могла розраховувати жодна інша пострадянська республіка. Злочинний спосіб ліквідації незалежності Латвії та Естонії у 1940-му і подальше штучне заселення їх територій російськомовним населенням під час радянської окупації дали Талліну та Ризі цілком обґрунтовані підстави відмовити цьому ментально чужорідному компонентові в автоматичному наданні громадянства, а відтак унеможливили його використання Кремлем у ролі п’ятої колони під час виборів та референдумів.

КАДРИ ВИРІШУЮТЬ УСЕ?

Очевидними були і якість політичної еліти та пріоритети суспільства у її селекції. Адже у балтійських державах навіть місцеві націонал-комуністи провадили цілеспрямовану політику на вихід із орбіти впливу колишньої метрополії, європейську та євроатлантичну інтеграцію і необхідні для цього динамічні перетворення. Наприкінці 1990-х у Латвії та Литві, які відставали на цьому шляху від Естонії, громадяни замінили їх представниками північноамериканських діаспор. Так, на зимових виборах 1998 року президентом Литви став Валдас Адамкус, який 18-річним юнаком у 1944-му вступив до національного підпілля («Союз за свободу Литви»), а в 1949–1997 роках проживав в міграції в США, де працював на різних адміністративних посадах у центральних та західних штатах. Влітку 1999-го президентом Латвії, у складі населення якої за останнім радянським переписом 1989 року, латишів залишалося менше ніж 52%, стала 61-річна Вайре Віке-Фрайберґа, яку батьки вивезли з батьківщини у восьмирічному віці і яка усе своє доросле життя (із 16 років) прожила у Канаді. Обрання вихідців із доокупаційної еліти, які до того ж більшу частину життя прожили на Заході, на посади глав держав стало тим фактором у завершенні процесу інтеграції Литви та Латвії до НАТО та ЄС, який важко переоцінити.

Тим часом у Молдові, Грузії та Вірменії, навпаки, відбувся реванш консервативних сил, лідери яких загальмували (або й заблокували) реформи та розвернули проросійський у зовнішній та консервативно-авторитарний курс у внутрішній політиці. Так, у Молдові замість першого президента Мірчі Снєґура, налаштованого на форсовану дерусифікацію країни, вихід зі сфери впливу Кремля та інтеграцію до ЄС і НАТО, наприкінці 1996 року до влади прийшов колишній другий секретар компартії Таджикистану Петру Лучинскі, який, маючи позицію «і нашим, і вашим» та імітуючи продовження реформ лише «з-під палиці» зовнішніх кредиторів, підготував ґрунт для комуністичного режиму на чолі з останнім керівником МВС МРСР Владіміром Вороніним. У Грузії 1992 року до влади повернувся багаторічний глава компартії та КДБ ще радянської республіки Едуард Шеварднадзе. Схожа тенденція спостерігалася й у Вірменії, де на зміну першому президенту, лідеру правозахисного руху доби перебудови Левону Тер-Петросяну, який проводив демократичні реформи і прозахідний політичний та економічний курс, до влади у 1998-му прийшов авторитарний лідер карабаських вірмен Роберт Кочарян. В основу власної політики він поклав жорстку позицію у відносинах з Азербайджаном, для чого повністю переорієнтував країну на путінську Росію.

Результатом економічної та політичної переорієнтації Вірменії на Росію стало і прогресуюче погіршення ситуації в країні. Лише за 2007 – 2010 роки із лідера серед держав Закавказзя за індексом розвитку людського потенціалу вона скотилася на останню позицію серед них (76-ту порівняно із 67-ю Азербайджану та 73-ю у Грузії). Використовуючи Вірменію, як власний плацдарм на Кавказі і Середньому Сході, Росія водночас неприховано ігнорує її інтереси. Зокрема взяла активну участь у реалізації проекту побудови залізниці з Ірану в Азербайджан в межах міжнародного транспортного коридору «Північ-Південь», який у Єревані сприймають як спробу перетворити їхню державу на глухий кут Південного Кавказу, оскільки відтепер зв'язок Ірану з Росією проходитиме в обхід території Вірменії. Тож навіть нинішній вірменський режим змушений був шукати шляхів диверсифікації контактів. У 2007 році було збудовано першу лінію ірано-вірменського газопроводу, потужність якого до 2019-го має досягнути 2,3 млрд м3. Проте його реалізація наштовхується на активну протидію з боку Газпрому, який побоюється втрати вірменського ринку газу. Розпочалася нормалізація відносин країни із Туреччиною на основі укладеної наприкінці 2009 року угоди.

ПРИРОДА БЕРЕ СВОЄ

У Грузії період «тупцяння на місці» був набагато коротшим порівняно з Молдовою чи Вірменією, адже уже з початку 2004 року внаслідок «революції троянд» країна розпочала проводити динамічні реформи та вийшла зі сфери впливу Кремля, а після військової інтервенції РФ у серпні 2008-го, остаточно полишила тягар СНД, який уже тривалий час є не більше, аніж окресленням на пострадянському просторі групи країн-аутсайдерів, що так і не спромоглися реалізувати задекларовані після розпаду СРСР трансформації. Складніше, проте все ж відбувається, цей процес і в Молдові, де перевага демократичних сил, яку вони здобули і підтвердили на позачергових виборах, упродовж останніх двох років є все ж недостатньою для проведення повномасштабних реформ грузинського зразка та пришвидшення інтеграції до ЄС і НАТО. Крім того, на відміну від Грузії у Кишенева, схоже, все ще плекають ілюзії ніби врахування геополітичних інтересів Кремля може посприяти реінтеграції до складу Молдови самопроголошеного Придністров'я.

Важливою передумовою виходу з-під впливу Москви країн Балтії стала зміна зовнішньоекономічних пріоритетів. Так уже у 2001 році частка Росії в експорті Естонії, Латвії та Литви скоротилася до 13,4%, 12,1% та 16,5% відповідно, а в імпорті до 11,1%, 11,8% та 21,2%. Натомість на країни Європи припадало більше половини їх зовнішньої торгівлі.

Аналогічним шляхом, хоч і з певним запізненням, пройшли і Грузія та Молдова. Частка Росії у загальному обсязі грузинського експорту у 2000-2010 роках скоротилась у 7 разів, в обсязі імпорту – у 2,5 рази. У Молдові частка експорту до РФ зменшилась у 2,5 рази, частка РФ у імпорті не змінилась. Навіть у Вірменії майже половина експорту спрямовується до ЄС (до Росії – приблизно 15%), частка імпорту з РФ залишається практично незмінною. 

Дедалі більша частина політичної та бізнес-еліти і свідомі громадяни цих країн розуміють, що регресивно-консерваційна модель торгово-економічної інтеграції довкола Митного союзу ЄЕП є згубною для таких динамічних економік як грузинська, вірменська чи молдовська; ці країни уже давно стали членами СОТ і мають значно більше перспектив економічної співпраці та інтеграції з ЄС, аніж із Росією.

Залишаються актуальними також перспективи співпраці у рамках ГУАМ (чи ГУАМ+, включаючи Вірменію). Однак реалізація цих перспектив залежить від України, яка є природним лідером об’єднання і має брати на себе відповідальність за стратегічні ініціативи в регіоні.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено