Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
8 серпня, 2011   ▪   Олександр Михельсон   ▪   Версія для друку

Проплачені і дуже небезпечні

Нинішня влада не любить інакодумства так само, як і радянська. Але не може користуватись її методами, тож вдається до клоунади
Матеріал друкованого видання
№ 31 (196)
від 28 липня, 2011
Проплачені і дуже небезпечні

Історії властиво повторюватися, причому, як відомо, колишня трагедія нерідко повторюється як фарс.

Ще в СРСР 1920-1930-х років у моді були велелюдні збори робітників із вимогами жорстоко покарати призначених партією «шпигунів» та «ворогів народу». Таке єднання мас у революційному екстазі стало можливим лише після того, як було ліквідовано будь-яку можливість публічних виступів, не схвалених згори. Власне, це було головною умовою успіху зібрань, які не лише справляли враження на закордон, а й ламали старих більшовиків чи не швидше за тортури ЧК.

За Брєжнєва подібні організовані згори вияви «масової солідарності трудящих» сприймалися здебільшого як фарс. Проте фарсом не була боротьба радянської влади з інакодумством. З офіціозних мітингів можна було сміятися (не дуже гучно), але тим, хто намагався організувати громадян у будь-який не освячений владою спосіб, дуже швидко робилося геть не до сміху. Тож «громадська думка» лишалася безальтернативною, на чому і стояв до певного часу режим.

Попервах традиція совкової організації мас без змін перейшла і в незалежну Україну. Але вже 2004 року невдалі спроби штабу Віктора Януковича організовувати «марші трудових колективів» та інші вияви «солідарності трудящих» показали, що адміністративно-примусові методи відживають своє і в цій царині.

Натомість у неї владно втрутився ринок. Не те щоби публічні акції за гроші не проводились і раніше, але масовості набули – парадокс історії – після Майдану.

Характер масових політичних акцій у подальшому – наприклад, мітингів на захист представників близького оточення Януковича у 2005 році – уже ні в кого не залишав жодних сумнівів. Участь у публічних протестах (або, навпаки, акціях «на підтримку») все більшою мірою ставала роботою різного ступеня складності – залежно, насамперед, від погодних умов. В Інтернеті почали відкрито з’являтись оголошення про набір «добровольців» на розмахування тими чи іншими прапорами за певні суми на годину, день, тиждень.

Останньою на сьогодні великою акцією, яку є підстави називати громадською без лапок, став зимовий податковий Майдан. Доля його, нагадаємо, була не надто веселою: намети знесла міліція, а найзатятіших активістів потім, попри публічні обіцянки президента і прем’єра не чинити переслідувань, місяцями тримали під вартою за сумнівними звинуваченнями в іще сумнівніших правопорушеннях, за які в цивілізованих країнах максимум накладають штраф.

Таким чином, минуле до певної міри повторилося. На відміну від помаранчевої епохи, коли антивладні мітинги стали не лише прибутковим бізнесом, але й цілком безкарним проведенням часу, чинні президент та уряд чітко вказали, що альтернативних власній думці виступів не терпітимуть.

Якщо ж користатися кийками не з руки (треба зберегти обличчя перед Заходом), завжди можна застосувати іншу технологію. Скажімо, виставити проти пікету контрпікет, як під стінами Печерського суду, де в ці спекотні дні триває процес над Юлією Тимошенко.

Спілкування з пікетувальниками свідчить, що з обох боків справді є «ідейні» маніфестанти. Але також дає всі підстави стверджувати, що гроші виплачуються і тим, і тим. Десь більше, десь менше.

Інша річ, що тонкі тактики спрацьовують не завжди. 25 липня на шпальти газет потрапила пенсіонерка Тетяна Лісовик, яка пожалілась на людей, котрі винайняли її стояти «проти Тимошенко» в лавах представників «Загальновійськового союзу», очолюваного екс-депутатом від ПР Олегом Калашніковим. «Я проти Тимошенко», – заявила вона журналістам, але додала, що безкоштовно стояти на вулиці по кілька годин усе одно не стала б. За словами пенсіонерки, яка показала жетон на отримання грошей, платню – всього 15 грн за годину – їй затримували ще з 18 липня.

Ще раніше, 21 липня, на спеціально скликаній прес-конференції виступив учасник «громадянської» ініціативи під назвою «Тимошенко – до відповідальності!» Павло Целовальников. Йому та його колегам платили значно більше, ніж якимось там пенсіонеркам: 500 – 1000 грн на добу. Целовальников заявив, що оплату проводив штаб Партії регіонів на вул. Липській, а найвищим куратором «роботи» назвав віце-прем’єра Андрія Клюєва.

Непроста праця молодиків у чорних футболках з карикатурами на Тимошенко та її оточення полягала не лише в тому, щоб «світитися» перед телекамерами. Одного разу, наприклад, їх намагалися використати для того, щоб не дати журналістам та депутатам ВР потрапити на суд: впущені невідь-ким у залу ще до відкриття суду, «антитимошенківці» позаймали там більшість місць. Щоправда, опозиційні парламентарії панькатися зі «свідомим громадянами» не стали й витурили їх із приміщення.

За словами Целовальникова, у вільний час активісти повинні були також розмальовувати стіни будинків у центрі Києва графіті на кшталт «Кірєєв – герой!», що, до речі, є адміністративним правопорушенням. А минулого тижня його «колеги» начебто збиралися винайняти людей з нещодавно отриманими каліцтвами, щоб, спровокувавши бійку з депутатами від БЮТ, видати їх за «жертв» опозиціонерів.

Як заявив Целовальников, саме це нібито і змусило його вийти до журналістів. У свою чергу, ПР заявила, що про підготовку злочину треба повідомляти правоохоронні органи, а не ЗМІ (хоча, власне, чому?).

Вся ця історія із освоєнням якимись меткими людьми партійних коштів «під телекартинку» не вартувала б докладного опису, якби не надзвичайно показова позиція правоохоронних органів. Один момент згадано вже було: потрапляння невідомих осіб у залу суду ще до її відкриття. Відповіді на те, як це могло статися, немає досі.

Ще один приклад – те, що молодики в чорних футболках і до сьогодні вільно проходять у внутрішній двір суду, потрапити куди простому смертному зась. Як стало відомо Тижню, дехто з «борців із Тимошенко» користувався при цьому фальшивими журналістськими посвідченнями. Проблема в тому, що посвідчення ці сприйняти за справжні міг тільки напівсліпий: на них не було не лише підписів редакторів, а й печаток. Хоча й були копії логотипів відомих ЗМІ, як правило, не надто лояльних до влади, в тому числі «Українського тижня».

Тобто до правопорушень «антитимошенківців» додалося ще й порушення авторських та суміжних прав. Проте міліцію та охорону суду, котра надзвичайно прискіпливо ставиться до пропуску всередину преси та навіть депутатів, ці факти анітрохи не хвилюють.

З погляду форми це дозволяє говорити про те, що «публічний» супровід суду над Ти­мошенко з боку провладних сил є свого роду «фарсом фарсу» – погіршеним повтором комедії мітингів та акцій попередніх років, які, своєю чергою, були лише поганою копією технологій, прийнятих ще Радянським Союзом.

Відмінність із СРСР тут така, що за антивладні акції у нас не розстрілюють, та й навіть б’ють не завжди. Але ж і сталінські репресії починалися всього лише з шести місяців арешту за несанкціонований мітинг.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Foreign Policy досліджує, за що закрили російське диппредставництво у Сан-Франциско.The Guardian звертає увагу на небезпеку від російських військових кораблів для інтернет-кабелів між США та Європою
    18 грудня, Юрій Лапаєв
  • Як Росія перетворюється з основного ринку збуту українських товарів на головного суперника в агросекторі
    18 грудня, Олександр Крамар
  • Москва активно використовує право вето в Радбезі ООН. Що це говорить про її позиції на міжнародній арені
    18 грудня, Олександр Костриба
  • Як відбувається інтеграція України у сфері культури після Угоди про асоціацію з ЄС, які програми підтримують європейці на рівні грантів і як змінюються підходи нашої держави в управлінні культурою. Ці питання стали предметом дискусії на міжнародній конференції “Культурні відносини України та ЄС: перші досягнення”.
    18 грудня, Наталя Петринська
  • Із змінами літом 2014 року у моєму житті відбулася ще одна зміна, яку можна було б передбачити, але до якої теж треба було звикати. З мого життя зникла культурна складова, яка, як виявилося, була важливою частиною моєї довоєнної реальності. Хоча, чого дивуватися, – змін було безліч: зникла робота, поїхали з міста майже всі друзі, змінився режим мого життя, звички, щезли плани… Але зникнення культурної складової мого життя турбувало мене ще тривалий час, бо, як виявилося, звикнути до порожнечі у цій сфері життя було не так просто.
    18 грудня, Вікторія Малишева
  • Перша фаза переговорів про вихід Великої Британії з ЄС виявилася важкою. Але друга ще й не почалася
    17 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.