Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 серпня, 2011   ▪   Тиждень   ▪   Версія для друку

Революція і реставрація

Опозиція початку 2000-х виявилася неспроможною виконати завдання суспільства і подолати олігархічно-люмпенську систему. Надія залишається на появу нової контр-еліти
Матеріал друкованого видання
№ 31 (196)
від 28 липня, 2011
Революція і реставрація
Фотогалерея: Зліт і занепад надії (зображень: 34)

Адам Міхнік, вболіваючи за долю Польщі після приходу там у 1995-му до влади лівих (по-суті, колишніх комуністів), назвав їх повернення оксамитовою реставрацією. Втім, за попередні п’ять років у Польщі (та інших країнах Вишеградської четвірки) вже відбулися зміни, які робили рух назад неможливим. Натомість в Україні 2010-го нова влада заходилася «реставрувати» комфортний для себе «совок» по-серйозному – від нових законів до ставлення до журналістів, від «прихватизації» до визискування бізнесу, від загравання з Кремлем, який поставив собі за мету з допомогою «регіоналів» взяти під контроль Україну, до спроб побудувати сяку-таку «багатовекторність» для обмеження апетитів Кремля у питаннях, які зачіпають особисті (бізнесові) інтереси можновладців. Такий поворот подій був практично непрогнозованим на початку аналізованого тут періоду, однак став абсолютно логічним наслідком марнування шансу тими, від кого мільйони громадян чекали створення в Україні, нарешті, цивілізованої держави.

«КОМУ БАГАТО ДАНО, З ТОГО БАГАТО СПИТАЄТЬСЯ»

У січні 2005-го здавалося, що Україні таки вдалося, словами одного білоруського опозиціонера, «сісти у вагон поїзда, який їде в Європу». Громадяни вперше в історії нашої держави почали оптимістично оцінювати майбутнє. За даними досліджень (тут і далі – якщо не вказано інше – дані досліджень Інституту соціології НАНУ), у липні 2004 року бачили свою соціальну перспективу в Україні 17%, не бачили – 70%. У лютому 2005-го визнавали її вже вдвічі більше – 36%, не визнавали – 45%.

Президент Віктор Ющенко отримав небачений кредит довіри: у квітні 2005 року 49% опитаних заявляли про повну підтримку його дій, ще 24% – про підтримку окремих дій; отже, загалом прихильно до нього чи його діяльності ставилися 73% – абсолютний рекорд незалежної України. Високою була і суспільна підтримка його команди: у квітні дії Юлії Тимошенко схвалювали 47% опитаних, ще близько чверті підтримували окремі дії. Голосування у Верховній Раді відображають «переляк», який охопив колишню прокучмівську більшість у ній: практично всі вони збирали понад 300 голосів. Перші півроку влади були ідеальним часом практично для будь-яких змін. Деякі з них таки запроваджено. Наприклад, підвищено допомогу при народженні дитини; уведено в дію законодавство про Єдину тарифну сітку, що дало змогу підвищувати зарплати залежно від посади, кваліфікації тощо. Недекларативна акція «Контрабанда-стоп» дозволила збільшити надходження від митного тарифу. Було прийнято ще кілька корисних для держави рішень.

Проте вже навесні починає набувати публічності конфлікт між Ющенком і Тимошенко, який сторони називатимуть «ідеологічним, а не персональним», але який у підсумку призвів до поразки усього помаранчевого політичного напрямку (опозиції зразка початку 2000-х).

КОНФЛІКТ, ЩО ПОЗБАВИВ КРАЇНУ НАДІЇ

Конфлікт виявився багатогранним і став віддзеркаленням практично всіх проблем, які дозволяють зробити невтішний висновок: українська еліта початку 2000-х не була здатна відповідати запитам і сподіванням суспільства.

По-перше, свою роль відіграв закладений (з подачі Віктора Медведчука, тодішнього голови Адміністрації Кучми) у редакцію Конституції від 2004 року конфлікт повноважень між президентом і прем’єром. Ця редакція Основного Закону набула чинності з 1 січня 2006-го і сприяла поглибленню політичного протистояння. Адже, якщо прем’єр мав власні політичні амбіції (а Тимошенко їх мала, як і Янукович, інший прем’єр, якого призначав і з яким ділив владу Ющенко), Конституція дозволяла зосередити в його руках важелі впливу на економіку і де-факто очолити виконавчу владу.

По-друге, власну роль відіграли команди, а точніше кажучи, оточення чи почет обох політиків. Бізнес-конфікти середовищ, корупційні схеми, які не тільки не зникли, а й поглиблювалися, давали поживний ґрунт для взаємних звинувачень. Набуття протистояннями публічності демонстрували всьому суспільству, що новообрані політики живуть далеко не за тими законами, які обіцяли суспільству.

Власне, сама організація політичних сил обох лідерів не давала змоги сподіватися на «інституційну мудрість» – керування бодай міркуваннями політичної доцільності, якщо не потребою виконати обіцянки. Перетягування на свій бік олігархів, включення до команд сумнівних особистостей, безумовна ієрархічність, сприйняття партій виключно як механізмів власного ствердження – спадщина кучмізму, яку помаранчеві не змогли змінити. А відтак оточення, часто зі своєкорисливих міркувань, грало на протистоянні Ющенка і Тимошенко, здобуваючи преференції. Аналогічно з періодом початку 1990-х особи, які були готові долучити свою енергію, зусилля, знання для допомоги виконанню обіцянок Майдану, часто були не почуті і не затребувані: оточенню лідерів нічого було їм запропонувати. Наприклад, можна згадати «звернення до закордонних українців», яких нібито мали запросити працювати до Секретаріату президента Ющенка, але більшості з них навіть не відповіли на листи з анкетами. У цьому ж переліку і прожекти БЮТ на кшталт ініціативи «Ідеальної країни», до якої почали виявляти інтерес і фахівці, і середній клас, і активісти на місцях і яка відмерла непотрібною, коли Тимошенко показали чергову яскраву популістську іграшку: виплата заборгованості вкладникам «Ощадбанку» (так звана Юліна тисяча), контрактна армія і скасування призову вже сьогодні тощо.

По-третє, це готовність обох сторін шукати порозуміння з ідеологічними суперниками для подолання «заклятого партнера». Історія «компромісів/зрад заради комфорту» сягає попередніх часів, як-от «чаювання» Тимошенко з Кучмою перед остаточним політичним знищенням Лазаренка чи голосування частини ющенківської «Нашої України» за програму прем’єра Януковича. Не кажучи вже про «лист трьох» – президента Кучми, прем’єра Ющенка, спікера Плюща – щодо учасників акції «України без Кучми». А після Помаранчевої революції загравання її лідерів з опонентами виявилися сходинками драбини, якою Партія регіонів і її очільник видерлися назад до влади. Тут і Меморандум та Універсал, запропоновані Ющенком Януковичу в надії скувати його словом (яке той з легкістю порушив), тут і голосування Тимошенко разом із ПР за звуження повноважень президента і підготовка спільно з командою Януковича змін до Конституції, які розподілили би владу між ПР і БЮТ. Усе це лише посилювало Партію регіонів і робило обидві помаранчеві сили слабшими.

По-четверте, коли впродовж перших місяців 2005-го було вичерпано яскраві задумки часів виборчої кампанії і від піар-кроків треба було переходити до кропіткої праці зі зміни економічної і політичної системи, власне робота дала збій. Уряд став на шлях популізму, спрямовуючи кошти на статті витрат, які можна було вигідно демонструвати виборцям (від соціальних виплат до відшкодування вкладникам «Ощадбанку»); президент захоплювався проектами, тривалість виконання і вартість яких породжували запитання як у політиків, так і в журналістів та громадян (на кшталт «Лікарні майбутнього», «Мистецького арсеналу» тощо) .

Утім, самі українці насамперед вимагали від влади дати раду соціальним і правовим проблемам. За даними Всеукраїнської соціологічної служби (жовтень 2005 року), 50,2% опитаних чекало від нових очільників передусім зупинення зростання цін, 28,8% – посилення боротьби з корупцією, 25,3% – підвищення рівня життя.

Найпевнішим способом гарантувати зростання добробуту і подолання корупції можна було, лише зламавши олігархічну модель відносин суспільство-влада і запровадивши замість неї європейську, засновану на підтримці ініціативи, інвестицій і розвитку людини. Навіть невеликі кроки в цьому напрямку – як за часів уряду Ющенка у 2000 році (наведення ладу в енергетиці, скасування преференцій для великого бізнесу), так і в перші місяці 2005-го (спрощення адмінпроцедур, скасування невиправданих податкових пільг) – дали для країни помітні позитивні результати. Це означає, що в разі подолання олігархічних обмежень Україна здатна на швидкий розвиток.

Цікаво, що напередодні створення демократичних коаліцій БЮТ і НУ затверджували цілком конкретний і реалістичний перелік рішень для руху до цивілізованої держави, які мали приймати Верховна Рада і Кабмін (при тому щодо багатьох питань існували готові проекти відповідних документів), але на їх реалізацію бракувало «політичної волі». А простіше відповідальності керівників і здатності партійних активістів бути послідовними і виконувати взяті зобов’язання незалежно від відносин між «дворами» лідерів.

Зрештою, було втрачено зв’язок політиків із народом. НУ і БЮТ мали існувати не як механізми підтримки лідерів, а середовища взаємодії з суспільством. Не сталося.

Реакція суспільства не забарилась. Якщо у квітні 2005 року вважали, що нова влада краща за попередню, більше ніж половина (52%) громадян країни, вже в серпні таких було лише 37%; визнавали, що вона гірша, – 9% у квітні, 21% – у серпні 2005 року. Далі ситуація лише ускладнювалася.

СХІД І ЗАХІД – РАЗОМ

Говорячи про другу половину 2000-х і початок 2010-х, неможливо оминути іншої теми, яка вперто мусується різними джерелами, – так звану проблему розколу на Схід і Захід. «Розкол» став одним зі стереотипів сприйняття України, хоча має радше політичне, а не суспільне походження. Значні відмінності між регіонами існують у багатьох європейських народів, зокрема іспанського, італійського, меншою мірою німецького чи польського. Однак вправна державна політика, насамперед щодо сприяння конкурентоспроможності всіх регіонів і їх взаємній інтеграції, дозволяє загалом вирішувати цю проблему.

Тим паче що для громадян України «питання, які розділяють» – мови, історії тощо – не є серед пріоритетних проблем. Згідно з дослідженням, проведеним у квітні–травні 2004 року фондом «Демократичні ініціативи» і КМІС, серед суспільних проблем абсолютну більшість громадян найдужче турбує матеріальне становище життя людей (86%); велике занепокоєння викликає також рівень злочинності (49%), стан природного середовища (36%) і мораль (22%). Мовні та геополітичні питання, за даними цього дослідження, бентежать населення значно менше: відносини між заходом і сходом країни – 7%, умови користування російською мовою – 7%. Відповідно до дослідження, проведеного у вересні–жовтні 2005 року Всеукраїнською соціологічною службою, надання російській мові статусу офіційної турбувало 10% опитаних, це 15-й пріоритет із 19 названих альтернатив.

Однак «питання, що розділяють», були актуалізовані штучно. У вересні 2004 року кандидат у президенти Янукович (імовірно, з подачі російських технологів зі свого штабу) заявив про намір надати російській мові статус другої державної, запровадити подвійне громадянство з РФ та почав педлювати інші теми, які мали би підвищити його рейтинг за рахунок залучення на свій бік проросійського електорату. Таким чином було порушено багаторічний мораторій на використання цих питань у політиці. Партія регіонів не зупинялася у застосуванні таких аргументів аж до повернення до влади у 2010-му. У 2006-му, коли після парламентських і місцевих виборів ПР отримала більшість у місцевих радах сходу і півдня, розпочався «парад регіональних мов» – оголошення радами російської офіційною на своїх територіях. Ці рішення опротестовувалися прокуратурою, однак повсякчасне звернення до цих питань відволікало і ради, і громади від вирішення справді нагальних місцевих проблем.

Характерно, що «розгойдування човна» припинилося практично відразу після приходу ПР до влади в країні. Щодо статусу російської мови лунає більше заяв, аніж робиться кроків, а провокативні дії проросійських організацій припиняються правоохоронними органами.

До речі, перевірки практикою не витримує і ще один міф, який сприяв «біло-блакитній реставрації»: про нібито провал у стосунках з Росією. За даними російського Держкомстату, товарообіг між Україною і Росією зріс із $20 млрд у 2005 році до понад $35 млрд у 2008-му. При цьому експорт українських товарів до РФ практично подвоївся: з майже $7,5 млрд у 2005-му до понад $15,7 млрд у передкризовому 2008-му. Подальше падіння, яким козиряли регіонали, пов’язане не з «руйнуванням традиційних зв’язків», а насамперед із кризою 2008–2009 років, яка вразила і Україну, і Росію.

РЕСТАВРАЦІЯ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ

Здобувши перемогу на виборах-2010, команда регіоналів поставила собі за мету консолідувати владу і взяти країну під контроль. Перші півроку правління були присвячені власне цьому: формування коаліції, забезпечення слухняності Конституційного Суду, повернення редакції Основного Закону 1996 року, яка віддавала в руки президента контроль за виконавчою владою, відкриття кримінальних справ проти політичних опонентів, відпрацювання на місцевих виборах механізмів, які можуть бути застосовані для гарантування лояльної до президента більшості в парламенті. Прикметно, що план реформ (і то на рівні гасел, а не готових документів) нинішня влада змогла пред’явити лише після кількох місяців перебування біля керма – у червні 2010-го. На практиці ж під гаслом реформ здебільшого вирішуються меркантильні інтереси груп при владі. Зокрема, так звана адміністративна реформа «розсадила» представників цих груп по різних посадах, кодифікація податкових законів зробила малий бізнес біднішим, а великий ще багатшим.

Утім, несправедливо буде вважати останні 5 років змарнованими для суспільства. Нинішні можновладці зіштовхнулася – певно, неочікувано для себе – із низкою труднощів, які могли бути немислимі в разі їхної перемоги відразу в 2004-му. По-перше, суспільство, уже свідоме своєї сили, може самоорганізовуватися для опору (про що свідчать податковий Майдан, студентські протести тощо). Такі акції наразі розрізнені, не вельми чисельні, але показують небезпечну для влади тенденцію: так, як у Росії чи Білорусі, не вийде. По-друге, здійснювати реформи доведеться, але не просто нав’язувати їх суспільству, а пояснювати логіку дій. Поки з цим влада має проблеми – і кожен протиснутий під переможні реляції провладних говорунів «реформний» закон, що погіршує становище тієї чи іншої групи в суспільстві, – це «мінус» до рейтингу в контексті майбутньої парламентської кампанії. Зрештою, по-третє, Російська Федерація виявилася значно менш дружньою з регіонами при владі, ніж в опозиції. Захист біло-блакитними власних інтересів на зовнішніх фронтах не дозволив Кремлю сповна реалізувати свої інтеграційні задуми на пострадянському просторі.

Багато в чому визначальним буде 2012-й – рік парламентських виборів і реакції суспільства на прогнозовану чергову спробу регіоналів створити більшість під себе. Як показали перші півтора роки Партії регіонів при владі, закликати її до змін марно, схоже, вона діятиме у звичний для себе спосіб. А от суспільство цілком може підготуватися до нового політичного сезону і змусити владу до реформ, які необхідні країні.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено