Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
1 серпня, 2011   ▪   Олесь Торговець   ▪   Версія для друку

«А Росія – лучше всєх»

Ідеями «Русского міра» користаються як виправданням для відродження Російської імперії. Але, схоже, вони переконують лише своїх авторів
Матеріал друкованого видання
№ 30 (195)
від 20 липня, 2011
«А Росія – лучше всєх»

У Російській імперії завжди були популярні ідеї її «обраності», «духовної вищості» й «могутності». В обмін на відчуття, що держава обстоює такі цінності, просуває їх назовні і здобуває нові території, росіяни погоджуються навіть пожертвувати добробутом і мож­ливістю захищати свої права, залишаючись масою «підданих» у деспотичній системі. Для виведення їх із «депресії», зумовленої розпадом СРСР та неспроможністю сучасної еліти вирішити внутрішні проблеми країни, нині в Росії визначено чергову експансіоністську мету – побудови «Русского міра», за основу якої взято ідею винятковості «російської цивілізації» та месіанської ролі росіян у житті навколишніх народів.

ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ

Релігійно-політична міфологема «Третього Риму» («Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти») була розвинута в «посланіях» ігумена Псковського монастиря Філофєя до московських князів Івана ІІІ та Васілія ІІІ й зажила особливої популярності на державному рівні від середини ХVІ століття, за царювання Івана Ґрозного. Оскільки ця ідеологія була супровідником московського експансіонізму, під час Смути початку ХVIІ століття й необхідності бодай відстояти власну незалежність вона відійшла на другий план, трансформувавшись у ксенофобське несприйняття зовнішніх впливів.

Від часів Пєтра І російська еліта намагалася вестернізуватися, брати участь у європейських справах. Однак у ХІХ столітті усвідомлення відсталості Росії, помножене на розуміння неможливості наздогнати Європу на шляху капіталістичного, буржуазно-демократичного розвитку, породило реакцію частини місцевої еліти – актуалізацію міфологем національної «обраності», «винятковості», «месіанськості» під назвою «слов’янофільства» чи «антизахідництва». Біля початків цього руху знову стояв церковник – архімандрит Ґаврііл (Васілій Воскрєсєнскій), який 1840 року опублікував у Казані свою «Російську філософію». Слов’янофіли виступали з обґрунтуванням «самобутнього шляху історичного розвитку Росії», принципово відмінного від європейського, проти засвоєння форм західного політичного життя. На противагу вестернізованому Петербургові їхнім осередком стала Москва. Ці діячі вважали, що Росія повинна керувати всіма слов’янськими народами, були прихильниками строгого державного й національного централізму, категорично виступали проти визнання права на самостійне існування не лише українського, а й польського народів. У внутрішньополітичному житті слов’янофільство показало себе в «усій красі» під час реакційного правління Алєксандра ІІІ. Тоді на практиці було апробовано відому формулу «Православие, самодержавие, народность», за якою мало функціонувати імперське суспільство.

Черговим виявом ідеї винятковості й месіанської ролі стало «євразійство», що поширилося серед російської еміграції в Західній Європі у 1920-х роках. Його прихильники розглядали колишню територію царської імперії та СРСР як «окрему цивілізацію» з особливими рисами, які відособлюють її від Європи й Азії. Гостро негативно виступали проти можливого створення на теренах колишньої імперії незалежних держав місцевих народів, зокрема й українського. Натомість пророкували їм злиття в єдину «євразійську спільність». Водночас адепти руху доводили, що культурно Росія ближча до Сходу, ніж до Заходу, наголошували, що цінності останнього гинуть, а на їх місце має прийти «нова культура з Азії», що поєднає ознаки обох континентів.

Тим часом керівництво СРСР за 70 років його існування випробувало цілу низку месіанських підходів, що спиралися на ідеї, близькі до «євразійських». Прагнення «світової революції» в першій половині ХХ століття мало виправдати експансію більшовицької держави та приєднання до неї нових земель. Коли в період після Другої світової війни перспектива територіального розширення Країни Рад зникла, наголос в офіційній пропаганді змістився на «невідворотність» поразки Заходу в змаганні з «прогресивнішим» СРСР. При цьому, цілком у дусі євразійства, його етноси мали витворити «нову історичну спільність – радянський народ». Утім, життя довело, хто насправді був «історично приреченим»: розпався, власне, Союз.

У 1990-х «неоєвразійство» як доктрина одержало нове життя в працях Алєксандра Дуґіна. Його ідеології притаманна гостра ворожість до цінностей західної, європейської цивілізації, примат державних структур і колективних цінностей над інтересами особи, гіпертрофоване прагнення до гегемонізму РФ, погано прихованого за уявним месіанством російського народу, держави та культури, яке нібито мало місце на просторах колишньої царської імперії/СРСР упродовж останніх кількох століть історії. Не називаючи прямо своєї ідеології «євразійством», ці тези заходилась утілювати в життя російська влада.

СВІТСЬКИЙ ПОЧАТОК

Хоч Закон «Про державну політику Російської Федерації щодо співвітчизників за кордоном» був ухвалений іще за прези­­дентства Єльцина, 24 травня 1999 року, справжнім ініціатором офіційного курсу на побудову «Русского міра» був Владімір Путін. Початком став його виступ на Конгресі співвітчизників 11–12 жовтня 2001-го. Потім він оголосив 2007-й роком російської мови й домігся його проведення в більшості пострадянських держав. Він-таки ініціював створення однойменного фонду «Русскій мір», який узявся до активної пропаганди цієї ідеї. У щорічному посланні Федеральним зборам 2007 року Путін дав власне бачення цього простору як території поширення російської мови: «Наша країна історично формувалася як союз багатьох народів і культур... російська... вона є живим простором багатомільйонного «Русского міра», який, звісно, значно ширший, аніж сама Росія». Цю ж ідею реалізує і його наступник – Дмітрій Мєдвєдєв. «Проведення ефективної діаспоральної політики», взаємодія зі співвітчизниками, підтримка та захист їхніх прав, особливо на пострадянському просторі, були визначені серед пріоритетів затвердженої ним 12 червня 2008 року Концепції зовнішньої політики.

У розумінні сучасних теоретиків «Русского міра» з Російської академії наук (там на цю тему не тільки ведуть дослідження, а й захищають дисертації – зовсім як колись із «марксизму-ленінізму») він є «глобальним культурно-цивілізаційним феноменом, що складається з Росії як материнської держави та російського зарубіжжя, об’єднує людей, які незалежно від національності почуваються росіянами, є носіями російської культури та російської мови, духовно пов’язані з Росією і не байдужі до її долі». Зарубіжний «соотєчєствєннік» – це «індивід, який має походження з раніше єдиної держави, який володіє російською мовою, ідентифікує себе з Росією і лояльно ставиться до неї».

У політичній площині апологети «Русского міра» обґрунтовують «природне право» російськомовних спільнот на пострадянському просторі претендувати як мінімум на статус одного з державотворчих компонентів, а як максимум – на політичне домінування.

Головним світським органом реалізації політики РФ у справі згуртування «Русского міра» було призначено Урядову комісію у справах співвітчизників за кордоном. Її завданнями на пострадянському просторі були зміцнення політичного потенціалу діаспори, врегулювання проблем «апатридів» (негромадян у країнах Балтії), «доведення правдивої інформації про історичні події до дітей співвітчизників», постачання російськомовної навчальної літератури з урахуванням місцевих

освітніх програм. Ключовими напрямами федеральних проектів стали, зокрема, «Російська мова», Програма підтримки співвітчизників на 2009–2011 роки, Державна програма надання сприяння добровільному переселенню в РФ. Щоправда, остання, через загальну неохоту «соотєчєствєнніків» повертатися на історичну батьківщину, провалилася. Замість запланованих 5–6 млн за перші два роки до Росії переїхало трохи більше ніж 7 тис. осіб.

ЦЕРКОВНЕ ПРОДОВЖЕННЯ

Після свого обрання Патріархом РПЦ ідеологему «Русского міра» (але з трохи іншим змістовим навантаженням) підхопив Кірілл (Ґундяєв). Для нього «Русскій мір» – це «спільний цивілізаційний простір», який базується на дещо модифікованій формулі «самодержавие, православие, народность»: 1) православ’я, 2) російська культура і особливо мова, 3) «спільна історична пам’ять і спільні погляди на суспільний розвиток». Головним завданням створення «Русского міра» він бачить цілком політичні, неоімперські цілі: забезпечити «роль потужного гравця на світовій арені» й законсервувати «спосіб життя, який цінували наші предки, орієнтуючись на який, вони створювали, зокрема, й велику Росію».

Заступник голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ ігумен Філіпп (Рябих) 17 червня 2010 року деталізував ідеї Кірілла, заявивши: «В умовах глобалізації можуть вистояти лише такі інституційні системи, які мають змогу зберегти свою ідентичність над національними кордонами». Оскільки Росія через свої «багатий духовно-культурний спадок, природні ресурси, політичну вагу та військовий потенціал» «не може бути частиною будь-якої з наявних цивілізаційних спільнот, у якій вона не є визнаним центром чи принаймні одним із найважливіших центрів», то їй пасує бути «одним із головних центрів лише в межах цивілізаційної спільноти, яку можна йменувати «Русскій мір». Логіка, як-то кажуть, залізна: не вдалося розігнатися на планетарне лідерство, то побудуємо власний світ, де будемо головними.

У випадку церковної інтерпретації «Русского міра» особливо складно із географічними межами. Патріарх Кірілл стверджує, що «незалежні держави, які існують на просторі історичної Русі й усвідомлюють свою спільну цивілізаційну належність, могли б продовжувати спільно зводити «Русскій мір» як свій спільний наднаціональний проект. Це означало б, що країна зараховує себе до «Русского міра», якщо в ній використовують російську мову як мову міжнаціонального спілкування, розвивається російська культура, а також зберігаються спільна історична пам’ять і єдині цінності суспільного будівництва». Згаданий вище Філіпп Рябих уточнює, що «Русскій мір» – це багатонаціональний світ, але в ньому особливу роль відіграє російський народ», який, виявляється, впродовж століть «приймав» (!) у один цивілізаційний простір інші народи, котрі «були ладні жити з ним у мирі та згоді».

Шедевром цієї логіки є зарахування до «православно-слов’янської» цивілізації представників неслов’янських та нехристиянських народів, що його на межі софістики обґрунтовують ієрархи РПЦ. Наприклад, Кірілл пояснює: «Нас іноді запитують: «А чому ви зараховуєте Молдову до Святої Русі, адже молдавани розмовляють іншою, не слов’янською мовою?» І я відповідаю, що Свята Русь – це поняття не етнічне, не політичне, не мовне, це духовне поняття. Коли ми молимося спільно з нашими братами й сестрами з Молдови, ми не відчуваємо жодної різниці – ми один народ... Ми молимося сьогодні про те, щоб політична орієнтація Молдови сприяла збереженню Святої Русі». Водночас ігумен Філіпп наполягає, що візит Кірілла до Казахстану продемонстрував: ця переважно мусульманська країна, виявляється, «важлива опора «Русского міра» в Азії», «продовжувач традицій російської цивілізації».

Концепцію «Русского міра» намагаються натягти практично на всі аспекти життя, прагнучи замінити нею ідеологію «пролетарського інтернаціоналізму». Та якщо остання принаймні пропонувала рецепт побудови нового, кращого суспільства, то «Русскій мір» надто неприкрито зводиться до підтримки сьогоднішньої Росії. Тож і перспектив успіху в нього куди менше: обіцянками здешевлення енергоносіїв (до того ж тимчасового) не компенсувати втрат від розриву із цивілізованим світом, якого вимагають від своїх послідовників прихильники всього російського.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено