Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика

Під вітром зі Сходу

Неспроможність олігархічного режиму протистояти системному тиску ззовні майже призвела до втрати суверенітету. Врятувала країну лише реакція суспільства
Матеріал друкованого видання
№ 29 (194)
від 14 липня, 2011
Під вітром зі Сходу
Фотогалерея: Новий, небезпечніший світ (зображень: 33)

Вже саме сходження до влади Владіміра Путіна було свідченням готовності йти до мети, не добираючи засобів (див. «Новий, небезпечніший світ»). У стратегічних документах РФ відверто проголошується мета відновлення статусу лідера в регіоні й визначаються доволі жорсткі методи – від контролю над транзитом і розподілом енергоносіїв до наступальної гуманітарної та інформаційної політики на зовнішніх фронтах. Україна передбачувано посіла в цих планах чільне місце. Тим більше що після терактів 11 вересня 2001 року в США Росія знайшла із західними державами спільний ґрунт – «боротьбу з тероризмом», на якому побудоване переконання багатьох європейських політиків у тому, що цінність РФ як союзника дає підстави заплющити очі на недотримання нею прав людини вдома та її імперське поводження із сусідами. Особливо якщо останні (й насамперед Україна) робили немало для утвердження негативних стереотипів щодо себе.

КУЧМА-2

В Україні на кінець 1990-х склалася олігархічно-люмпенська система у класичному вигляді. На середину 1999-го 46,9% громадян перебували за межею малозабезпеченості. На тлі фінансової кризи в Росії виникла загроза дефолту, причому не через абсолютну величину заборгованості, а внаслідок бездарної політики запозичень: на 2000 рік збіглися виплати за боргами на суму, зіставну з дохідною частиною державного бюджету. Натомість логікою дій істеблішменту було створення можливостей для збагачення «своїх», уникнення ними відповідальності й загальне зменшення конкурентності як бізнесу, так і політики. Стратегічно це призводило до ослаблення держави перед зовнішнім впливом. Але наприкінці 1990-х владна верхівка переймалася не цим питанням, а проблемою перевиборів свого президента – Кучми. Його рейтинг на той час не перевищував 6%.

Підтримка населення забезпечувалася адміністративним тиском, примушуванням до «правильного» голосування працівників бюджетних установ, а також цільовими подачками, проведеними через спеціальний фонд «Соціальний захист» (за ним, як вважалося, стояли Олександр Волков і «бюрократична» частина оточення Кучми).

Режим подбав і про силовий захист: загальна кількість працівників Міністерства внутрішніх справ становила 434 тис. осіб і перевищувала чисельність Збройних сил.

У 1998 році розпочався жорсткий пресинг на ЗМІ, передусім опозиційні. Для цього використовувалися як судові, так і силові методи – від багатомільйонних позовів до викрадення і вбивства журналістів.

У 2002-му з’явились, а з 2003-го стали повсякденням «темники» – винахід росіян: «орієнтування» для ЗМІ, які теми і як висвітлювати. Власне, на виборах 1999 року (меншою мірою на парламентських 1998-го) в Україні почали працювати московські технологи, появу яких пов’язують, зокрема, з Віктором Пінчуком, Віктором Медведчуком і Валерієм Хорошковським. Дехто з цих технологів працює в нашій країні до сьогодні. Щоправда, їхній коефіцієнт корисної дії виявився невисоким. У перемозі Кучми більшу роль відіграла неспроможність опонентів висунути йому реальну альтернативу, а відтак успіх сценарію «Кучма проти комуніста».

Однак у тріумфі було багато батьків. Працювало кілька паралельних штабів (пов’язаних із наближеними до Леоніда Даниловича олігархами), і кожен намагався присвоїти лаври собі. Вважається, що найбільше виграли від перемоги Кучми Віктор Пінчук і Віктор Медведчук із Григорієм Суркісом (так звана група СДПУ(о)), які – кожен по-своєму – змогли переконати гаранта у своїй унікальній ролі в досягненні результату. І якщо Пінчук переважно заходився конвертувати вдячність президента у бізнес-здобутки, то група СДПУ(о) націлилася на більше.

«ПОБАЧИТЕ НОВОГО ПРЕЗИДЕНТА»

Ця фраза з інавгураційної промови Леоніда Кучми 1999 року мала ознаменувати його перехід до рішучих дій.

У грудні 1999-го гарант справді пішов на неочікуваний крок. Прем’єром став голова Нацбанку Віктор Ющенко, а віце-прем’єром з паливно-енергетичного комплексу – Юлія Тимошенко. Такі призначення були властиві системі стримування противаг, яку Кучма застосовував для балансу сил в істеблішменті. Тільки-но посилювалась якась з олігархічних груп, надавалася підтримка їхнім конкурентам. Ющенко мав запобігти дефолту, домовившись про реструктуризацію боргів, бо йому довіряли на Заході, а Тимошенко, яка добре зналася на енергетиці, – навести лад у цій галузі, де рівень проплат залишався критично низьким, і, можливо, зупинити монополізацію сектору групою СДПУ(о). Уряд загалом впорався із завданням, крім того, почалося економічне зростання.

Те, що навіть порівняно незначні сприятливі зміни в правилах гри давали позитивні результати, засвідчує: головною проблемою України залишається неефективне керування, яке є похідним від олігархічної системи. Вочевидь, це розумів і Кучма, бо його дії після перемоги на виборах були спрямовані на оптимізацію управління. Таку, як він її розумів.

Найперше – тримати символ неефективності парламенту – його ліве керівництво – вже не мало сенсу. Замість того щоб шукати винного в постійних провалах, треба було усувати їхні причини. Для цього Верховна Рада мусила бути лояльною – мати «постійно діючу більшість», яка «несла би спільну відповідальність з урядом» (так формулювали завдання в ті часи на Банковій). Хоча формалізувати ці вимоги, «імплементувавши» результати референдуму 2000 року (про звуження повноважень парламенту), не вдалося, де-факто контроль над ВР було встановлено. Проведення операції приписують віце-спікеру Вікторові Медведчуку, що дедалі збільшував вплив на президента, який почасти також конвертувався в контроль над ключовими галузями: тогочасні ЗМІ засвідчують, що група СДПУ(о) саме в цей час активно долучилася до приватизації обленерго. Вплив на них давав змогу фактично диктувати умови і підприємствам – споживачам енергії, і державі. Доходило до сумних курйозів: у 2003-му Кіровоград- і Херсонобленерго (підконтрольні словацькому інвесторові, якого пов’язували із СДПУ(о) та російськими бізнесменами) просто… відмовилися гасити заборгованість перед енергоринком. Понад те, інструменти для таких вивертів опинялися в руках людей, які публічно хизувалися тим, що працюють заради «зближення» України з Росією.

ШВИДКІСТЬ І НАТИСК

На початку 2000-х у Росії остаточно консолідується режим Путіна. Кремль робить перші спроби поставити під контроль істеблішмент сусідніх країн задля реалізації свого проекту реінтеграції на пострадянському терені. Протягом 2000–2004 років українська влада і країна загалом зазнали низки блискавичних ударів зі Сходу, кожен із яких використовував слабкість і корумпованість нашого політикуму.

16 вересня 2000-го громадськість дізналася про зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, а 28 листопада була шокована змістом плівок Мельниченка, озвучених Олександром Морозом. Кучма практично відразу заявив про слід спецслужб, однак тоді не уточнив яких. Його оточення і російські ЗМІ активно почали приписувати операцію Заходу, ще й натякаючи на буцімто «вигідність» скандалу для прем’єра Ющенка. Однак Віктор Андрійович, який ніколи не хотів іти в політику, не був достатньо сильною фігурою, яка могла б скористатися зі скандалу. Він демонстрував лояльність до Леоніда Даниловича й навіть підписав 13 лютого 2001 року спільний із гарантом та Іваном Плющем лист із засудженням учасників акції «Україна без Кучми». Тож Захід не мав ані інтересу в такій операції, ані можливостей для її проведення. Натомість наслідок касетного скандалу – відсторонення керівництва України від спілкування зі світовими лідерами – цілком задовольняв Москву. Зрештою, нині Кучма відвертіший: він пов’язує Мельниченка саме з російськими спецслужбами.

Тим часом по співпраці України із Заходом було завдано іншого удару: з багатогодинних плівок Мельниченка турботливо виділено й доведено до уваги американських офіційних кіл і «розслідувальних» громадських організацій (на кшталт Center for Public Integrity) розмову про нібито можливість продажу Іраку систем виявлення літаків «Кольчуга». Лідери США і Британії були такі розлючені, що навіть відмовилися сидіти поруч із Кучмою на засіданні Ради євроатлантичного партнерства НАТО в листопаді 2002-го. Відносини дещо поліпшилися лише після відчайдушних кроків Леоніда Даниловича, зокрема пропозиції спрямувати до Іраку український контингент та ухвалення 2/3 депутатів 19 червня 2003 року Закону «Про основи національної безпеки», де вступ до ЄС і НАТО проголошувався метою України. До речі, Медведчук, який у червні 2002-го очолив Адміністрацію президента, зробив усе можливе, щоби згадка про Північноатлантичний альянс зникла з Воєнної доктрини України, а відтак залишилася лише декларативним наміром.

Зрештою, мільярдні борги України за газ давали підстави Росії активно використовувати енергетичну тему для спроб установити контроль над нашою газотранспортною системою шляхом створення консорціуму з управління нею. 19 червня 2001 року Кучма висловив готовність розпочати переговори стосовно приватизації української ГТС за участю всіх зацікавлених сторін – України, Росії, ЄС – на рівних умовах. 9 червня 2002-го було підписано Заяву про стратегічне співробітництво у газовій галузі. Зокрема, доручено урядам підготувати угоду стосовно створення консорціуму з управління і розвитку газотранспортної системи з подальшим залученням європейської сторони для модернізації української труби. Переговори і підписання технічних документів затягнулися до 2004 року, але так і не забезпечили результату.

Паралельно з цими перемовинами точилися «торговельні війни» – запровадження Росією обмежень на цілу низку товарних позицій з України: від труб великого діаметра до карамелі.

Натомість поряд з енергетичними Москва висувала й політекономічні інтеграційні проекти. У лютому 2003 року було запропоновано створити ЄЕП – Єдиний економічний простір Росії, України, Білорусі та Казахстану. Щоправда, Кучма сховав позицію нашої держави за формулюванням «в частині, що не суперечить Конституції України», що фактично позбавило проект сенсу. Відповідь за зрив стратегічно важливих ініціатив не забарилася – у вересні 2003-го росіяни влаштували «розвідку боєм», перевіряючи на швидкість і гостроту реакції нашу державу і світове співтовариство спробою штучно пересунути на свій бік кордон біля острова Тузла в Азовському морі.

Поки керівництво країни намагалося уникнути інтеграції на російських умовах, у надрах Адміністрації президента, яку на той момент очолював Віктор Медведчук, спільно з «радниками» з РФ заходилися переглядати конституційну модель. Оскільки Кучма відмовився йти на третій термін, йому могли запропонувати стати прем’єром із розширеними повноваженнями і здійснювати реальну владу. Однак проект цієї реформи мав подвійне дно. Так, було запропоновано явно нежиттєздатну систему взаємодії між керівними органами (зокрема, закладалися зони конфлікту між президентом та урядом). Це посилювало б управлінський хаос у країні й робило б її ще вразливішою до зовнішніх впливів. При цьому проштовхування конституційної реформи тривало впродовж усього передвиборчого 2003 року. Тож, коли вона провалилася у квітні 2004-го, оточення Кучми вже не мало маневру для «розкрутки» власного кандидата замість Віктора Януковича. Останній став прем’єром у листопаді 2002 року, найімовірніше, внаслідок поєднання кількох чинників. По-перше, Кучма міг посилити донецьку групу як чергову противагу групі СДПУ(о). По-друге, минуле прем’єра Януковича могло бути використане Кремлем для ще більшого тиску на Україну.

Хоча реформу не було проведено до президентських перегонів, вона таки відіграла свою роль у послабленні нашої держави. Уже під час Помаранчевої революції, перед переголосуванням другого туру виборів, її було нав’язано переможцям, що стало одним із факторів генерування конфліктів в українській владі у 2006–2010 роках, а відтак розчарування в помаранчевих і їхньої поразки.

Власне, Помаранчева революція виявилася єдиною можливістю зупинити натиск зі Сходу. Кремлівське керівництво виявилося не готовим до такого розвитку подій і було відверто розгублене; розвинені держави вперше за багато років очікували від України позитивних змін. На це сподівалося й українське суспільство. Однак їх практично не відбулося.

Про причини – у наступному випуску спецпроекту.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено