Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 червня, 2011   ▪   Андрій Дуда   ▪   Версія для друку

Ліки від фантомних болів

Неспроможність Росії стати реальним «полюсом» у світовій політиці і потужним регіональним лідером за останні 20 років – очевидний факт
Ліки від фантомних болів

Розпад сателітної системи СРСР (Організації Варшавського договору, Ради Економічної взаємодопомоги) і самого Радянського Союзу наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого сторіччя стали найреволюційнішими подіями міжнародної політики останніх 50 років. Слідом за Френсісом Фукуямою політологічне середовище 1990-х років почало активно обговорювати тему «кінця історії». Мовляв, з цього часу єдиному світовому порядку на базі «ліберальної демократії» немає альтернативи.

Нова геополітична реальність

Для Росії нова геополітична реальність початку 1990-х років означала насамперед пошук державної ідентичності. Росія – це не Україна чи Чехія, де державна ідентичність більшою мірою інтровертна. Зовнішній статус традиційно відіграє ключову роль у формуванні власної ідентичності росіян. Так, після розпаду сателітної системи СРСР Росія не була спроможна ні економічно, ні політично, ні за військовим потенціалом запропоновувати нову біполярну модель, посівши місце СРСР. Тому проект Росії як «оновленої супердержави» за останні 20 років майже не розглядався її політичними й управлінськими елітами. Такі ідеї циркулювали виключно в колах політичних маргіналів.

Російська геополітична ідея була сформульована ще за часів Єльцина. Її формула: світ має стати багатополярним, з потужними регіональними центрами сили, одним із яких є РФ. «Інтересам міжнародної стабільності та стійкого розвитку відповідала б геополітична перебудова світу на шляхах утвердження принципу багатополярності», – писав президент РФ у своєму посланні до Федеральних зборів 1999 року у розділі під промовистою назвою «Російський «полюс» в багатополярному світі».

Неспроможність Росії стати реальним «полюсом» у світовій політиці і потужним регіональним лідером за останні 20 років – очевидний факт. Характерним є основний меседж «мюнхенської істерики» Владіміра Путіна на конференції 2007 року – «для сучасного світу однополярна модель не лише неприйнятна, а й узагалі неможлива». Ця антиамериканська інвектива нинішнього російського прем’єра мала читатись так: США протидіє становленню Росії як потужного регіонального полюса.

Саме з легітимізацією «російської зони впливу» на євразійському просторі пов’язана планомірна боротьба російської політики з розширенням НАТО на Схід. У посланні президента РФ Федеральним зборам 1994 року це викладено у м’якій формі: «ми проти розширення НАТО без Росії». Ця теза у новій Воєнній доктрині Російської Федерації від 5 лютого 2010 року сформульована значно жорсткіше. Серед іншого, до основних зовнішніх воєнних небезпек Росії зараховано «намагання наділити силовий потенціал Організації Північноатлантичного договору (НАТО) глобальними функціями, що поширюються на порушення норм міжнародного права, наблизити воєнну інфраструктуру країн – членів НАТО до кордонів РФ, зокрема, за рахунок розширення блоку». У затвердженій на півтора року раніше (указ президента Росії від 12 липня 2008 року) Концепції зовнішньої політики Російської Федерації серед головних цілей зовнішньої політики Росії визначено «негативну позицію до планів прийому в члени НАТО України і Грузії, а також до наближення військової інфраструктури НАТО до російських кордонів».

Створення неоСРСР

Власне, в таку модель «багатополюсного» світу вписується основний проросійський проект пострадянського періоду – «створення неоСРСР», який проект фактично передбачає поновлення контролю Росії над країнами колишнього Радянського Союзу і створення на цьому просторі «проросійської зони впливу». Основним інструментом втілення проекту було створення росієцентричних регіональних організацій. До таких організацій, насамперед, варто зарахувати створену за ініціативою РФ на підставі Ташкентського договору 1992 року Організацію Договору про колективну безпеку. Ця організація мала стати військово-політичною основою реінтеграції країн пострадянського простору навколо Росії. Очевидно, з позиції більш ніж 19 років функціонування цієї організації можна однозначно говорити про те, що ОДКБ – неефективний і невдалий проект, Росія не змогла зробити з нього дієвий інструмент регіональної політики.

Іншим напрямом реалізації проекту «неоСРСР» є створення економічних організацій. У єльцинський період вітриною економічного проросійського проекту стала інтеграція Росії та Білорусі. Цей інтеграційний процес був галопуючим: 1996-й – утворення Співтовариства Росії та Білорусі, 1997-й – створення Союзу Росії та Білорусі, 1999-го відбувся символічний акт – створено Союзну державу Росії та Білорусі. Договір про створення Союзної держави Росії та Білорусі від 8 грудня 1999 року (дату вибрано невипадково – річниця розпаду Союзу) за інтеграційними критеріями моделював об’єднання у формі економічного і валютного союзу. Очевидно, що від початку це була утопія: населення Білорусі – менше 10 млн, реального економічного ефекту від інтеграції з непорівнянною за населенням і територією Росією тут за визначенням бути не могло. Тому з приходом «прагматика» Путіна до влади за 10 років «путінізму» Союзна держава де-юре перетворилася де-факто на дві ворогуючі сторони.   

Варто зауважити, що, провадячи протягом останніх 10–20 років жорстку політику щодо до Білорусі, України, Росія дуже чітко артикулює ще одну позицію власної державної ідентифікації: вона не готова обмежувати свій геополітичний статус як лідера слов’янського (чи східнослов’янського) світу, що свого часу пропонував Алєксандр Солженіцин у своєму проекті «Как нам обустроить Россию».

«Енергетична зброя»

Ще одним проросійським економічним проектом можна вважати Євразійське співтовариство (ЄврАзЕС), створене 2000 року. На десятиріччя функціонування організації члени ради ЄврАзЕС анонсували створення Митного союзу і Єдиного економічного простору у найближчі роки. Нині до складу Євразійського співтовариства входять лише Білорусь, Росія, Казахстан, Киргизія, Таджикистан. Економічні перспективи цього утворення, зважаючи на відмінність економік його членів, доводиться оцінювати доволі скептично.

Ведучи мову про проросійські регіональні організації, ми навмисно оминаємо увагою питання СНД, оскільки цю організацію важко назвати проросійським проектом, радше її створення було частиною процесу ліквідації СРСР. Принаймні ефективності вона не проявила.

Як показали останні роки, Росія не має проекту, яким вона може зацікавити країни регіону. Єдиний реальний фактор впливу – це енергоносії, якими вона володіє і монополістом з постачання яких є на пострадянському просторі. І Енергетична стратегія Росії до 2030 року це підтверджує. «Енергетичні ринки Європи і країн СНД залишаться основними ринками збуту продукції російського паливно-енергетичного комплексу на весь період дії стратегії».

Очевидно, і за часів Єльцина енергетичний фактор використовувався у побудові «лояльного до Росії» пострадянського регіону. Але тоді це фактор був стимулюючий – скажімо, низькою ціною стимулювали до проросійського курсу Білорусь. Сьогодні путінський режим нікого не стимулює, застосовується виключно диктат: диктат ціни, примушування до продажу Газпрому власних транспортних потужностей.

У контексті пошуку власної ідентичності у багатополюсному світі дуже цікавим є китайський вектор російської політики. Відомо, що за останні 20 років Росія задовольнила низку територіальних претензій Китаю, віддавши острови Даманський, Большой, Тарабаров, частину Великого Уссурійського острова, підписала низку документів з китайською стороною щодо допуску їх до розробки російських родовищ. Відповідно до Енергетичної стратегії Росії, до 2030 року буде переорієнтовано на східний напрям (зокрема, в Китай) експорт рідких вуглеводнів – з 6% до 25%, експорт газу – з 0% до 20%.

«Рускій мір» і «соотєчествєннікі»

Ще один проросійський геополітичний проект пов'язаний зі створенням режиму підконтрольності російськомовного простору. В останні роки його часто іменують «Рускім міром». Вже 11 серпня 1994 року було видано указ президента РФ, яким було визначено «основні напрями державної політики Російської Федерації стосовно співвітчизників, що проживають за кордоном». У 1999 році було ухвалено спеціальний закон, що встановлював форми підтримки «співвітчизників». Проте якісно іншого статусу набув проект «Руского міра» у згаданій нами Концепції зовнішньої політики РФ. Його складові стали «головними цілями зовнішньої політики» Росії, зокрема, це:

1) тверда протидія проявам «неофашизму», «агресивного націоналізму», спробам переписати історію і використовувати її в цілях нагнітання конфронтації та реваншизму в світовій політиці, піддати ревізії підсумки Другої світової війни;

2) сприяння вивченню і поширенню російської мови як інструменту міжнаціонального спілкування;

3) захист прав і «законних інтересів» російських громадян і «співвітчизників», що проживають за кордоном, розглядаючи багатомільйонну російську діаспору – Російський світ (Русский мир) – як партнера у розширенні й зміцненні простору російської мови та культури; 4) сприяння консолідації організацій «співвітчизників» з метою ефективнішого забезпечення ними своїх прав у країнах проживання, збереженню етнокультурної самобутності та зв'язків із історичною батьківщиною.

У контексті реалізації цього проекту треба сприймати доволі комічні спроби російської влади «цензурувати історію» Зокрема, відповідно до указу президента Російської Федерації від 15 травня 2009 р. № 549 «Про Комісію при президентові Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії», перед Комісією ставляться такі завдання: а) узагальнення й аналіз інформації про фальсифікацію історичних фактів та подій, спрямовану на зниження міжнародного престижу Російської Федерації, та підготовка відповідних доповідей президенту РФ; б) підготовка пропозицій Президентові щодо вживання заходів, спрямованих на протидію спробам фальсифікації історичних фактів і подій, що шкодять інтересам Росії тощо.

Цікаво, що проект «неоСРСР» і проект «Руского міра», попри територіальне поширення на пострадянський простір, між собою абсолютно не кореспондуються. Скажімо, в проект «Руского міра» не включаються ні кавказькі, ні азійські країни. Російська влада легко заплющує очі на повне витіснення російської мови, зміну історіософських концепцій і, навіть, дискримінацію росіян в Узбекистані, Казахстані, Вірменії, Азербайджані в обмін на політичну лояльність азійських і кавказьких режимів.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено