Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 червня, 2011   ▪   Олексій Сокирко   ▪   Версія для друку

Хребет нації

Запорукою виживання є не примітивне пристосуванство, а культивування національної гідності разом із дієвою опірністю
Матеріал друкованого видання
№ 24 (189)
від 16 червня, 2011
Хребет нації

Видатному німецькому соціологу й політологу Карлові Дойчу належить визначення нації як «загалу людей, котрих об’єднують спільна помилка щодо свого минулого і спільне неприйняття своїх сусідів». Як і в кожному інтелектуальному дотепі, маємо в цій дефініції дещицю гумору й водночас дрібку реальності.

БЕЗ НАДІЇ СПОДІВАТИСЯ

Як відомо, сучасні форми самоідентифікації, що народились у ХVIII столітті, утвердились у ХIХ-му й запанували у ХХ-му, спираються на дві засади: національний міф та практику іншування. В основі першого – насамперед історичні образи минувшини. Він, відповідно до моделі космогонічних чи легендарних міфів-епосів, обґрунтовує, звідки взялася та чи та нація, трактує її історію, сьогодення й майбутнє. Пояснюючи через минуле, звідки й куди вона прямує, національний міф значною мірою окреслює і риси її вдачі. В уявленні самого народу – переважно героїчні та шляхетні, успадковані від великих пращурів і загартовані в горнилі звитяг та поразок. Не секрет, що давність витоків кожної нації, славетні сторінки її минувшини є для неї предметом особливої гордості. Згідно із зауваженням видатного українського історика Омеляна Пріцака, «кожна людина прагне виглядати якомога молодшою, але свій нарід трактувати якомога старшим і давнішим».

Друга підвалина самоідентифікації – іншування, визначення рис власної національної вдачі через порівняння себе із сусідами й відмежування в такий спосіб свого «я». Найпростішою і найпоширенішою формулою тут є протиставлення «ми» – «вони». З неї випливають усі чесноти нації, котра порівнює, та ницість і другосортність тих, що є тлом для зіставлення. Близькі сусіди найчастіше бачаться злими, підступними й негідними, дальші (що менше з ними конфліктних точок дотику, то більш імовірно) можуть бути цілком порядні й добрі.

Практика іншування – ліплення зловорожих або позитивних образів націй-сусідів, а відтак і вироблення своєї власної ідентичності, досить молода. Вона існує від ХVI–ХVII століть, коли торговельні, політичні й культурні контакти між різними куточками Європи стали більш-менш інтенсивними й почали набувати масовості. Простіше кажучи, стабільні уявлення про національні вдачі та власний моральний портрет народу почали виникати тоді, коли люди навчилися створювати пристойні шляхи, засоби зв’язку й транспорту, активніше подорожували й дізнавалися про світ. У той-таки період з’явилися й були запущені в обіг науковими трактатами та путівниками для торгівців архетипи національних характерів: педантичних німців, емоційних іспанців, хтивих французів, манірних англійців, питущих росіян тощо. Образи сусідів первісно виводили з побутових відмінностей, на які згодом нашаровувалися релігійні (як-то протистояння католиків і протестантів у добу міжконфесійних війн ХVI–ХVII століть) або ж політичні (показовою тут є майже столітня ідеологічна дуель між росіянами та поляками із взаємними закидами щодо «несправжності» й «неповноцінності» їхніх монархів: тиранічних, східного типу – в одному випадку; несамодостатніх, виборних і залежних від шляхти – у другому).

У ХIХ столітті, коли національна самоідентифікація стала потужним політичним чинником, відмежування себе від інших стає не тільки частиною інтелектуальних дискусій, а й важливим елементом ідеологічної політики. Безумовно, державні нації Європи підготувалися до цього якнайкраще: в розпорядженні їхніх урядів, котрі вже від другої половини століття дбали про «правильне» самоусвідомлення власних народів і, за потреби, викривлене інших, були такі впливові засоби, як обов’язкова початкова освіта і преса. Ще одним потужним тиглем, у якому плавились і гартувались нові національні ідентичності, стали масові регулярні армії. Відчуття справедливості своїх цілей та цінностей, вищості власного народу було для військових запорукою перемог. Недарма термін «шовінізм», що означає ідеологію національної вищості, етимологічно виводять від прізвища міфічного солдата наполеонівської армії Ніколя Шовена, котрий начебто до кінця життя зберіг беззастережну вірність принципам бонапартизму.

Хоч як це сумно визнати, теперішні національні ідентичності формувалися значною мірою в ході масових пропагандистських та ідеологічних кампаній, що супроводжували війни за європейську першість: Східну 1853 – 1856-го, австро-пруссько-італійську 1866-го, франко-прусську 1870 – 1871 років. Агресивна політика Росії на Балканах і, зокрема, конфлікт із Туреччиною 1877 – 1878-го породили у Великій Британії новий тип радикального патріотизму – джингоїзм. У тамтешніх пабах співали пісеньку шотландців Макдермота й Ганта: «…допоки є британці, Константинополь ніколи не буде російським», – із підбадьорливим приспівом: «Чорт забирай!» (by Jingo). Через два десятиліття джингоїзм охопив американське суспільство, що готувалося до війни з Іспанією, наполягаючи на повазі до своїх прав та національних інтересів.

«ХОХЛИ» ТА УКРАЇНЦІ

Сталість уявлень про себе, самоповага й почуття гідності є тим геном опірності нації, що дає їй змогу не тільки існувати, а й досягати певного рівня самореалізації, поваги оточення. Щодо першого завдання, то в українців, як свідчить історія, все складалося більш-менш сприятливо: попри тяглу бездержавність, колоніальні експерименти й карколомні віражі етнічної політики тоталітарних режимів, їм вдалося не лише вижити, а й зберегти ідентичність. Дарма що останні 200 років культивування в масовій свідомості образів «щирого українця» та його ворогів було функцією не суспільства, а тих державних утворів (переважно належних іншим націям), у яких опинялися наші терени.

У Російській імперії українців довго переконували, що їхніми антагоністами є поляки: православно-слов’янська риторика насправді маскувала бажання царів знищити Польщу як геополітичного конкурента в Східній Європі. «Антилядська» пропаганда в часи Коліївщини запекло таврувала шляхтичів-католиків та орендарів-євреїв, а згодом лякала відновленням колишнього панування в епоху наполеонівських війн, закликаючи «малоросів» ставати до лав народного ополчення. Під час польського повстання 1830 року царський уряд видав дозвіл на формування з числа козаків Полтавської та Чернігівської губерній кінних полків, котрі планував кинути на боротьбу із загонами бунтівників у Правобережній Україні, використавши, як здавалося Петербургові, історичну неприязнь одного народу до іншого. До слова, після невиконаних обіцянок початку століття щодо податкових пільг, козацтво не дуже-то квапилося «вірою і правдою» воювати проти ляхів, відправивши в битви волоцюг, п’яничок і безземельних родичів. Імперія робила вигляд, ніби дбає про інтереси українців, а ті своєю чергою – немовби їй служать.

Інші уявні образи ворогів постали з числа народів Кавказу, з якими метрополія не могла дати собі ради впродовж майже всього XIX століття. Іще наприкінці XVIII-го, після переможних війн із турками й татарами, непотрібних на Півдні України запорожців було переселено на Північний Кавказ, щоб зброєю і плугом вони прокладали там дорогу «русскому міру». Прикметна деталь: козаки, які зголосилися на таке, називалися «Вірним військом», а ті, що пішли за Дунай служити турецькому султанові, зрозуміло, були оголошені «невірними». Мірилом «правильності» українця відтак поставало його служіння «православному цареві», байдуже проти й заради чого. Так, під час сумнозвісної оборони Севастополя 1854 – 1855 років польові російські друкарні масово випускали ламаною українською пропагандистський лубок, на якому старий солдат-«малорос» пояснював молодому рекрутові, за що «нехристі» (країни коаліції) напали на «православного царя» і як його боронити.

Зрозуміло, така ідентифікація українців була плодом не їхньої власної свідомості, а швидше накинутої, котру підтримували й живили тільки в інтересах імперії. Власне, й самі представники нації мали в ній свої ієрархії: вайлуватих, недоумкуватих, але хитрих і голосистих «хохлів», котрі під благотворним впливом «русского міра» поступово цивілізувалися, та зловорожих, підступних, напівспольщених і продажних «мазепинців». За спостереженням російського антрополога Льва Ґудкова, уже у XX столітті ця система перезавантажилася, вивівши національно свідомих українців за межі терпимості для офіційної пропаганди (бандерівці, петлюрівці, які підлягали знищенню).

БОРОТИСЯ ЧИ ТЕРПІТИ?

Теодор Рузвельт іще 1895 року в інтерв’ю The New York Times не посоромився просто заявити: «Якщо під джингоїзмом (український синонім – «ура-патріотизм». – Авт.) мати на увазі політику, згідно з якою американці відстоюватимуть дотримання своїх прав та інтересів іншими державами, то ми безумовно джингоїсти». Зрозуміло, що українські політики, та й то не всі (!), сприйняли такі настрої за ментальну цінність лише у XX столітті, яке не тільки дало нації безпрецедентні шанси на здобуття незалежності, а й укотре поставило питання про її елементарне виживання. Втім, наскільки засвоїла код самоідентифікації та почуття національної гідності звичайна людина? Очевидним є те, що впродовж тривалого часу українці самостійно так і не виробили стійкого ксенофобського комплексу проти жодного із сусідів. У попередні століття бездержавний народ був позбавлений можливості не тільки вголос заявляти про себе, а й робити ідеологеми національної ідентичності суспільним набутком: наші предки не мали ані підтримуваної державою освітньої системи, ані масової преси, ані інших інститутів, котрі навіть у найгірші часи поразки у війні із Пруссією забезпечували французам опірність і віру в майбутню перемогу та свою вищість над «бошами».

Однак виявів успішності опору українців моральному чи національно-державному поневоленню не бракувало. Мова не тільки про його збройні форми, як-то бойова діяльність УПА та націоналістичного підпілля 1942 – 1952 років. Куди показовіші були протестні акції українських громадських організацій у міжвоєнній Польщі, спрямовані проти пияцтва й алкоголізму, діяльність спортивних, музичних та освітніх товариств. Саме на ті верстви населення, що мали найбільш стабільну соціальну чи національну самоідентифікацію (селянство, інтелігенцію), і було націлено головні удари тоталітарних режимів. Знищення цих верств давало змогу вже цілком безперешкодно прищеплювати залишкам народу ідентичність, актуальну для метрополії. Ворогів ліпили з «ляхів», «фріців», не забуваючи, звісно, і про своїх – «бандер».

Укотре історія довела, що запорукою виживання нації є не примітивне пристосуванство, а культивування її власної гідності разом із дієвою опірністю. Цей становий хребет важливий для українців і тепер, аби їх не використовували супроти інших народів та самих себе.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено