Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 червня, 2011   ▪   Тиждень   ▪   Версія для друку

Затримка на старті

У перші роки незалежності було зроблено необхідні кроки для утворення України як самостійної держави, однак так і не вирішено основоположних питань її розвитку
Матеріал друкованого видання
№ 24 (189)
від 16 червня, 2011
Затримка на старті
Фотогалерея: Затримка на старті: Без стратегії (зображень: 12)

Теоретики, і практики посткомуністичних перетворень одностайні в тому, що успіх потребує наявності кількох ключових компонентів:

– чіткого плану реформ, які мали би проводитися не заради «процесу реформування», а для вивільнення економічної ініціативи громадян та доступу їх до ресурсів і механізмів вільного ринку. Для того щоби запрацював ринок, потрібно законодавчо створити йому умови, до того ж виходячи з конкретної ситуації в країні та зважаючи на її порівняльні переваги та недоліки.

– формування такої структури влади, яка давала б змогу ефективно ухвалювати і втілювати в життя необхідні рішення, зокрема такі, що матимуть (короткостроковий) негативний ефект. При цьому влада мусила залишатися відповідальною перед виборцями (не допустити диктатури) і легітимною (мати довіру й підтримку громадян).

– існування в суспільстві верств, які б схвалювали реформи, вигравали від них і ставали союзниками у здійсненні подальших перетворень. Такі групи мали бути достатньо численними, щоб забезпечувати підтримку на виборах і постійно розширюватися, демонструючи успіх реформ (кінцевою метою яких є виграш суспільства від встановлення нової економічної та політичної системи).

– визначення країною свого місця і ролі в регіоні та на міжнародній арені загалом: зіставлення бажаних цілей із наявними ресурсами, пошук союзників, орієнтування зовнішньої політики й «зовнішньої економіки» на посилення своїх переваг та отримання ресурсів для розвитку пріоритетних секторів у середині країни.

Часто доводиться чути, що Україна опинилася у складніших умовах порівняно із сусідами, адже паралельно із завданнями реформування вона мусила вирішувати питання створення нової держави. Однак за наявності бачення того, якими мають бути реформи, ця особливість виявилася не вадою, а перевагою. Формування нової держави означало більший ступінь свободи у виборі того, якою їй бути. Відтак перед українськими елітами постала можливість побудови такої країни, яка могла найкраще скористатися зі своїх переваг і мінімізувати вплив недоліків, вживаючи заходів для їх компенсації. Але на практиці з’ясувалося, що можновладці не використали ефективно жодного з «компонентів успіху».

РОМАНТИЗМ, САБОТАЖ, ПРИСТОСУВАНСТВО

На перший погляд, програм і бачень не бракувало. Так, ще 3 липня 1991-го Верховна Рада (тоді УРСР) схвалила урядову «Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану». Вона, своєю чергою, ґрунтувалася на попередніх програмах та ідеях. Упродовж 1991 року було прийнято 35 законів, зокрема про власність, про оренду, про підприємництво, про підприємства, про банки і банківську діяльність, про господарські товариства та інші, які мали ключове значення в житті країни й заклали правову основу переходу до ринкової економіки. Однак ці рішення, безумовно, необхідні для створення підвалин економічного життя нової держави, мали суттєву ваду. Логіка їх ухвалення передбачала не так докорінне реформування економічного ладу, як виокремлення УРСР з економічної системи СРСР (що не відповідала українським інтересам і потребам). Понад те, ініціатори реформ (і у владі, і в опозиції) багато в чому підпали під «романтизм», який видавався духом того часу. Звідси й завищені очікування, сподівання на те, що багатства України самі собою дадуть змогу швидко й безболісно перейти до економіки нового типу. Зрештою, на всіх рівнях прийняття рішень бракувало знань про те, як насправді функціонують сучасні ринкові економіки. Як зазвичай, поруч із «романтиками» було чимало «людей болота», що не виявляли особливого ентузіазму щодо пропонованих змін і воліли зберегти звичний спосіб життя й управління країною. Окрім них траплялися й відверті пристосуванці, які в нових умовах угледіли можливості безконтрольного збагачення.

Бракувало тих, хто був би готовий сформулювати програму дій і взяти відповідальність за її виконання, а не пояснювати причини провалу.

ЧЕРВОНИЙ ДИРЕКТОРАТ

Структура економіки України визначила порівнянну силу однієї з груп істеблішменту, яка відіграла провідну роль у процесах 1991–1994 років, – «червоного директорату». «Виробництво засобів виробництва» сягало 65%, а товарів народного споживання – тільки 35% сукупного обсягу. Натомість у реальних цінах ця пропорція була 87 до 13, хоча навіть у Польщі, структура виробництва якої теж вважалася деформованою, співвідношення становило 35 до 65. Використання основного капіталу характеризувалося низьким рівнем технологій, високою енергоємністю продукції та ресурсозатратністю виробництва.

Відтак найпотужнішими гравцями виявилися керівники підприємств «групи А» – так звані червоні директори й подібні до них за суттю поведінки голови колгоспів/радгоспів. Нагадаємо, що ще в останні роки існування СРСР розширення самостійності підприємств (особливо великих) здебільшого звелося до можливості їхніх очільників вільно розпоряджатися фондами. А оскільки розпад традиційних зв’язків у межах Союзу породив проблему збуту продукції, вирішити яку за рахунок західних ринків було нереально (і через брак досвіду зовнішньоекономічної діяльності, і через часто неконкурентну якість або специфічне призначення товарів), шлях до швидкого збагачення чимало «червоних директорів» знайшло в розпродажу фондів своїх підприємств. При цьому, оскільки вони залишалися державними, саме на держбюджет їхні керівники покладали відповідальність за виплати зар­­плат та здійснення інших видатків.

Представники такої «госпеліти» цілком упевнено почувалися в парламенті: «червоних директорів» поміж народних обранців налічувалося 97, голів колгоспів – ще 35. Вміло апелюючи до соціального популізму та ностальгії за минулими часами, коли «держава забезпечувала все», вони могли розраховувати на підтримку десятків своїх колег-депутатів з інших сегментів «партійного і радянського керівництва», а то й представників опозиційної Народної Ради. Останні, так і не сформувавши власного бачення економічних питань, часто йшли за чужими ідеями.

СТРАТЕГІЧНА ПОМИЛКА – НЕРОЗПУСК ПАРЛАМЕНТУ

Збереженню такої ситуації – браку стратегії, домінування поточних та егоїстичних інтересів над національним – суттєво посприяло відкладення питання про дострокові вибори Верховної Ради. Практично у всіх країнах Східної та Центральної Європи перші демократичні вибори, на яких перемагали реформатори, ознаменовували власне перехід від радянської до пострадянської історії. Це давало змогу вирішити кілька завдань:

– оновити еліту, причому на хвилі демократизації і незалежності до парламенту справді мали шанс потрапити здібні й патріотичні фахівці, які довели свою спроможність досягати результату;

– підвищити легітимність влади й водночас чітко вказати суспільству, які політичні сили взялися за проведення реформ, із кого вимагати результат (що підвищує мотивацію працювати для самих політиків);

– забезпечити у ВР стабільну підтримку реформаторських кроків, при цьому зберігаючи парламентський фільтр від привнесення суто лобістських інтересів, чим часто зловживає виконавча влада, позбавлена контролю.

За кожним із цих пунктів ситуація в нашій країні була не з найкращих. Провідні представники тодішньої опозиції пізніше згадували, що воліли підтримати Українську державу в перші місяці її незалежності, тож не ставили руба питання, які могли «розхитувати човен». У цьому виявилася одна з головних вад тогочасної опозиції, яку успадкували політичні сили, що виросли з неї: невміння розмежувати питання стратегії, національного інтересу і державного існування та питання деталей розбудови, конкретних політичних рішень, які не ставлять під сумнів існування держави, проте покликані шукати оптимальніший шлях її розвитку.

Відтак, ідучи на співпрацю з владою, знімаючи з порядку денного проведення дострокових виборів, наявність опозиційності тощо, «демократи» (як тоді називали опозицію до КПУ) в очах суспільства виявилися нічим не кращими за керівництво.

Тож коли 1993 року рішення про дострокові вибори все ж було ухвалено, і влада, і опозиція сповна відчули розчарування громадян. У результаті створена ситуативна ліва більшість спромоглася обрати спікера-соціаліста, а сама структура парламенту виявилася надто строкатою, щоби підтримати цілісний курс реформ. Президент Леонід Кучма, обраний у 1994-му на тій самій хвилі розчарування, скористався ситуацією по-своєму: нестабільна Верховна Рада перетворилася на зручного спаринг-партнера, на якого було вигідно перекладати відповідальність за брак змін на краще. Тим більше що багато закордонних оглядачів пам’ятали приклад Росії, де конфлікт між президентом і парламентом закінчився збройними сутичками, а обрана після них Державна дума виявилася неспроможною підтримувати ліберальні реформи. Апелюючи – явно чи неявно – до цього прикладу, Кучма міг збільшувати свої повноваження.

СУСПІЛЬСТВО ГОТОВЕ СПРИЙНЯТИ ЦІЛІСНУ ПОЛІТИКУ 

Власне, суспільство у перші роки незалежності подавало доволі суперечливі сигнали. Так, за опитуванням Інституту соціології НАНУ, 1994 року 22,1% респондентів виступали за соціалістичний шлях розвитку країни, 12,7% – за капіталістичний. При цьому 23,7% «підтримували і тих, і тих, аби не конфліктували» (отже, були готові прийняти будь-який варіант подій), 20% не підтримували нікого, 19,3% було важко визначити свою позицію. Цікаво, до речі, що співвідношення між цими групами залишається незмінним до сьогодні.

Це свідчить про те, що адекватна ситуації програма реформ із належним виконанням могла би знайти підтримку і чималої кількості людей, які згодо м мали б можливість стати ядром середнього класу; у Європі саме він є запорукою стабільності та розвитку держави.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА: ПРИМАРНІ ТА ЯВНІ ЗАГРОЗИ

На зовнішній арені спроби українського керівництва віднайти своє місце у регіоні та світі наштовхнулися щонайменше на три серйозні стримувальні фактори. По-перше, Україна стала жертвою стереотипів Заходу, вправно підтриманих російськими чинниками: «нестабільна країна, яка отримала третій у світі ядерний потенціал». При цьому тактична ядерна зброя була без будь-яких переговорів вивезена до РФ 1992 року, а стратегічна, яку Україна не могла ані утримувати, ані застосувати, стала одним із головних каменів спотикання у спробах налагодити контакти зі світом. Результат переговорів – Будапештський меморандум 1994 року, яким ядерні держави гарантували безпеку нашій країні. Зокрема, вони пообіцяли не використовувати економічних важелів тиску (!). Однак Україна жодного разу – ані під час конфлікту навколо Тузли, ані в ході «газових воєн» – не скористалася з можливостей цього документа.

По-друге, амбівалентну роль відіграла Москва. З одного боку, за Єльцина вона поводилася менш агресивно і жорстко щодо сусідів, аніж після 1999-го. Однак залежність від постачання енергоносіїв і нездатність українських еліт вирішити це питання створили потужний важіль впливу Росії (енергетика і її вплив на політику в регіоні – тема окремого дослідження Тижня).

По-третє, наші західні сусіди чітко визначилися зі своїм вибором – вступ до НАТО і ЄС. На початку 1990-х в Україні ані влада, ані опозиція не винесли питання євроінтеграції на порядок денний політики, про нього не говорили як про комплекс рішень, які треба було ухвалити, тож у багатьох євроінтеграційних темах ми перебуваємо на рівні, який західні сусіди пройшли 1993 року.

ШОК БЕЗ ТЕРАПІЇ

Такий комплекс умов визначив безпорадність руху України в перші роки незалежності. Чимало дослідників вважають несправедливим, що нашу державу було «втягнуто» в шокову терапію слідом за Росією, яка з початку 1992 року скасувала регулювання цін, що стало справжнім потрясінням як для російської економіки, так і для пов’язаних із нею економік колишніх союзних республік.

Натомість цей факт свідчить про інше: брак розуміння економічних процесів і рішучості в проведенні власної політики. Навіть після цінового шоку керівництво уряду і Нацбанку зважилося запровадити безготівковий обіг купоно-карбованця лише в листопаді 1992-го! До цього кошти для здійснення платежів до РФ чи країн СНД у прямому сенсі перевозилися мішками.

Така нерішучість була пов’язана як з індивідуальними особливостями пострадянської еліти, так і з груповими та інституційними чинниками.

Чималу роль відіграли «червоні директори», які опиралися рішучим крокам, не бажаючи «розхитувати ситуацію» на своїх підприємствах. Початок 1990-х – час широкомасштабних і гучних страйків. Їхніх організаторів директори тільки починають прибирати до рук; на початку воліли заворушень не допускати, обіцяючи виплачувати і підвищувати зарплату. До речі, спалах гіперінфляції 1993 року почасти пов’язаний із використанням друку грошей як способу «швидко і безболісно» вирішити питання виплати зарплат, наводнюючи економіку нічим не забезпеченими коштами.

Своєю чергою, заплутана конституційна модель не давала змоги чітко встановити відповідальність за проведення економічної політики. Президент призначав і звільняв прем’єра, а також силовий та економічний блок Кабміну за згодою парламенту, тож замість команди однодумців уряди радше нагадували збірні з різних класів.

Ситуацію спробували виправити 1992 року, призначивши представника «червоного директорату» Леоніда Кучму прем’єром і надавши йому повноважень ухвалювати декрети, які мають силу закону, без згоди Верховної Ради. З одного боку, це дозволило закрити чимало лакун – деякі з документів були чинними ще в 2000-х. З другого – брак контролю привносив у них лобістські інтереси, як-от у декрет про трасти чи рішення про запровадження фіксованого валютного курсу.

Втім, сам Кучма не раз визнавав, що уряду бракує системності. Його фраза «Скажіть мені, що ми будуємо?» є, певно, найкращим девізом часу, ніж навіть Кравчукове «маємо те, що маємо».

Але підказати було нікому. Опозиція або захоплювалася символічними питаннями, або вправлялась у красномовстві. Навіть залучені до уряду її представники (як, наприклад, Віктор Пинзеник чи Володимир Лановий) воліли не шукати, як адаптувати до практики «чисту теорію», а залишати уряд і коментувати його невдачі. 

Відтак можемо констатувати: у 1991–1994 роках було зроблено необхідні кроки для утворення, збереження й утвердження України як незалежної держави. Загрози її існуванню вже не було. Натомість більшість основоположних питань конституційної, економічної, соціальної та інших системних реформ було відкладено «на майбутнє». І в цьому майбутньому їх заходилися вирішувати ті самі люди. Щоправда, в дещо інших ролях, але з подібним результатом.

 


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Саміт лідерів країн-членів ЄС, що проходить 28-29 червня в Брюсселі, майже виключно присвячений потенційному виходу Британії з організації
    29 червня, Віталій Рибак
  • Тиждень звернувся до Асли Айдинташбаш, експерта Європейської ради з міжнародних відносинз проханням прокоментувати останні заяви турецького президента щодо Росії
    29 червня, Віталій Рибак
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено