Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 червня, 2011   ▪   Тиждень   ▪   Версія для друку

Криза неспроможності

Україна не змогла скористатися з шансів, які відкривалися під час розпаду СРСР, через неготовність контреліт і короткозорість істеблішменту
Матеріал друкованого видання
№ 22 (187)
від 2 червня, 2011
Криза неспроможності
Фотогалерея: Україна в СРСР (зображень: 3)

У буремні роки повалення прорадянських режимів у Східній Європі та розпаду Радянського Союзу – часи блискавичних рішень і реалізації історичних шансів – виникло кілька сценаріїв переходу до нового, посткомуністичного життя. До успіху – швидких реформ, становлення демократії та розвитку економіки – вели два основні шляхи. Перший – об’єднання істеблішменту й опозиції навколо незалежності. Так було в країнах Балтії; формулу влучно вказав Вітаутас Ландсберґіс в інтерв’ю Тижню: «Ми всі хотіли демократії для відновлення незалежності». Другий шлях передбачав «оксамитову революцію» на кшталт празької чи успішний круглий стіл між владою та опозицією (як у Польщі чи Угорщині); за їхніми підсумками комуністичний істеблішмент поступався місцем контрелітам. Інші шляхи – ставка на «сильну руку», зволікання з реформами, спроби звести історичні порахунки із сусідами – вели до заміни комуністичної диктатури власне тим «новим деспотизмом», яким лякав українців Джордж Буш-старший у відомій «промові боягуза» 1 серпня 1991 року, відраджуючи депутатів Верховної Ради від боротьби за незалежність. Україна, як і в багатьох інших питаннях, – це «випадок на межі». Їй вдалося уникнути найгірших сценаріїв, однак не вийшло вповні скористатися з можливостей, що відкривалися під час розпаду СРСР.

Наприкінці 1980-х і особливо на початку 1990-х Союз потерпав від низки системних криз, найбільш очевидними виявами яких стали крах радянської економіки і параліч системи управління, поглиблений боротьбою за владу в Москві.

Економічна криза підштовхувала і істеблішмент, і суспільство (усі верстви – від інтелігенції до військових) до пошуку нових форматів виживання. Спочатку в автономії, а потім і в незалежності стали вбачати спосіб убезпечення від неї.

Планова економіка СРСР вичерпала себе задовго до 1980-х, тож принаймні з 1965 року здійснювалися спроби її реформування. Однак у реформи тодішнє керівництво вкладало принципову суперечність: використання ринкових економічних регуляторів (рентабельність, прибуток тощо) супроводжувалося поглибленням централізму. Наприклад, за 1965–1985 роки створено 40 союзних міністерств і відомств, які взяли під контроль 90% підприємств УРСР. Економіка була командною, нею керували не директори, а чиновники. Наслідки такого мислення бачимо в українській економічній політиці донині.

І водночас структура економіки УРСР була викривлена. Частка галузей, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинених країнах цей показник сягає 50–60% і більше. Решту економіки становили підприємства групи А, зокрема вугільної промисловості, металургії, машинобудування. Виробничі плани для УРСР розробляли в Москві. Деформованість економіки спричинила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострення екологічних, демографічних і соціальних проблем.

Протягом 1970-х її структурні перекоси частково вдавалося виправити завдяки імпорту товарів широкого вжитку за кошти, виручені від продажу на Захід нафти й газу. Однак приплив нафтодоларів різко обірвався після падіння цін на енергоносії. У 1986-му СРСР отримав за експорт нафти й нафтопродуктів лише 5 млрд інвалютних карбованців (замість колишніх 10–12 млрд крб на рік). У зв’язку з цим тільки за 1986–1988-й країна втратила близько 40 млрд крб.

Спроби союзного керівництва виправити ситуацію, адміністративними заходами збільшуючи кількість і підвищуючи якість випущеної продукції, зазнали невдачі. Більшість видів товарів залишалися неконкурентними.

Часткова лібералізація наприкінці 1980-х також не вирішила проблеми. Кооперативний рух дозволили на невигідних умовах (податки становили 65%, а кількість контролюючих інстанцій сягала 30), не було ані механізмів для підтримки виробничого бізнесу (кредитів тощо), ані контролю за зловживаннями (коли малі та спільні підприємства створювалися навколо великих державних для розпродажу їхнього майна). А відкриття на базі комітетів комсомолу «науково-технічних товариств молоді» взагалі сприяло відмиванню партійних та комсомольських коштів і закладенню їх у підмурки багатьох нинішніх олігархічних імперій. 

Неспроможність керівництва СРСР впоратися з економічною кризою викликало роздратування громадян, тим більше що ідеологія вже не виконувала мобілізуючої ролі, а лояльність до влади була підірвана потужними ударами: катастрофою на Чорнобильській АЕС, яку намагалися приховати, та непопулярною війною в Афганістані.

До того ж міць московського центру була розхитана зсередини: керівництво РРФСР на чолі з Борісом Єльциним прагнуло перебрати управління найбільшою республікою СРСР на себе, чого не можна було зробити без ослаблення всесоюзної влади. Дійшло до того, що РРФСР ледь не першою (після балтійських республік) проголосила декларацію про свій суверенітет (12 червня 1990 року, більш ніж за місяць до аналогічної української декларації).

Нових, альтернативних всесоюзних організацій або не було створено, або їхня роль була маргінальною. Очільники СРСР, не в змозі впоратися з економічною кризою і задовольнити дедалі більші запити республік щодо коштів, товарів тощо, крізь пальці дивилися на спроби місцевого керівництва вирішувати ці питання самостійно, аж поки це не перетворилося на побудову економічних підвалин для унезалежнення республік.

Відтак «імперський центр» не зміг вповні використати важелі впливу на ситуацію в республіках (зокрема, Україні). Однак умовами, які виникали, необхідно було скористатися. Проте основні дійові особи в тогочасній Україні виявилися не готовими до цього.

ІСТЕБЛІШМЕНТ: БІГ З ОБЕРНЕНОЮ ГОЛОВОЮ

1990 року в способі мислення правлячої комуністичної еліти в УРСР стався серйозний злам. З часу виборів 1990-го відбувається ідейно-політична адаптація комуністичних еліт до нових умов – ерозії ролі КПРС і занепаду союзного центру. Можемо виокремити такі чинники політичної переорієнтації:

1. Нездатність подолати кризу в економиці та загасити військово-політичні конфлікти похитнули впевненість українських комуністів у всесильності СРСР.

2. Мітингова стихія, коли на вулицях міст у 1989–1990 роках з’являлися сотні тисяч людей, налякала «партократів»; навесні 1990-го країну охопила хвиля шахтарських страйків – на відміну від 1960-х, влада не наважилася розігнати їх силою.

3. Гласність відкрила правду про злочини радянського режиму, що призвело до розчарування багатьох людей у комуністичних ідеалах.

4. На початку 1990-х частина представників української компартійної та управлінської верхівки відчули можливість реваншу щодо центру за зверхнє ставлення в попередні роки – «комплекс образ» щодо московських еліт.

5. Значна частина кваліфікованої компартійної еліти дуже швидко усвідомила кар’єрні можливості, які відкривалися в умовах розширення компетенції республіканських органів.

Саме така позиція істеблішменту УРСР дала змогу ухвалити низку політичних та управлінських актів, що підготували Україну до самостійного державного життя. Однак він не став управлінською і політичною (національно-комуністичною) елітою, яка б ініціювала процес відокремлення від СРСР згори (як це відбувалося в країнах Балтії). За різними підрахунками, вихідці з Радянського Союзу становили від чверті до третини всесоюзного істеблішменту. Така «інтегрованість до імперії» не тільки створювала додаткову лояльність до Білокам’яної – вона також означала, що найздібніші й найамбітніші були орієнтовані не на своє майбутнє в УРСР, а на «доростання до Москви». Відтак якість кадрів, які залишалися в республіці, поступалася аналогам у країнах Балтії чи навіть Закавказзя.

Тож і цілі ставилися набагато приземленіші й безпосередньо пов’язані з інтересами панівних кіл: отримувати від союзного центру потрібні ресурси, проте не допускати його втручання у внутрішні (зокрема, господарські) справи республіки. Фактично ще в середині 1991 року українська еліта була готова до появи нового Союзного договору з широкими правами УРСР включно з власною системою влади, правоохоронних органів, мінімізацією економічного впливу союзних органів на прийняття рішень у республіці. На це спрямована більшість законів, ухвалених у 1990–1991 роках після підписання Декларації про державний суверенітет УРСР.

Однак криза влади в СРСР і путч 19–23 серпня 1991-го значно пришвидшили розпад Союзу. Відтак керівництво УРСР очолило незалежну країну і було відповідальним за вирішення її економічних, соціальних, політичних і безпекових проблем. Проте ідеологію будівництва нової держави істеблішмент сформулювати не зміг, та й був нездатний на це. Тож «балтійський шлях» швидкого успішного творення нової держави виявився нездійсненним. Понад те, в Україні не було і контреліт, які могли би сформулювати її візію замість істеблішменту і замінити його.

КОНТРЕЛІТА: БЕЗ МЕТИ І РОЗУМІННЯ

Зростання впливу альтернативних щодо номенклатури авторитетних осіб та організацій позначилося на результатах виборів до рад різних рівнів, що відбулися 4 березня 1990 року. І водночас вони стали ще одним підтвердженням того, що зміни еліт не відбулося.

Попри те що більшість ВР УРСР становили представники «партократії» (прихильники СРСР і прокомуністичного режиму), парламент оновився на 90%, зокрема на чверть – депутатами від демократичного, правозахисного, націоналістичного табору (загалом 126 осіб). останні здобули більшість у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Волинській областях та місті Києві.

З часом у Верховній Раді УРСР було сформовано дві групи: прокомуністичну («За Радянську суверенну Україну», або просто «група 239») та опозиційну («Народна рада»).

З одного боку, «Народна рада» була своєрідною, як тоді казали, «моральною більшістю»: виносила на порядок денний дедалі чіткіші вимоги щодо автономізації, а згодом і незалежності України. Парламентська трибуна, зважаючи на пряму теле- та радіотрансляцію засідань, стала в прямому сенсі місцем пропаганди національної та державної незалежності. Однак повноцінної, системної контреліти, здатної взяти на себе відповідальність за стан справ у країні, не було.

Ще вибори 1990 року і пізніший процес партійного будівництва виявили дуже негативну тенденцію, що вплине на майбутні процеси в Україні: до керівництва опозиційними групами потрапили здебільшого представники гуманітарної галузі, вихідці з аграрних регіонів, мало хто з них мав управлінський досвід, належну підготовку і кваліфікацію для прийняття важливих економічних, господарських рішень.

Саме управлінська некомпетентність лідерів тодішньої опозиції часто компрометувала ідею демократичного оновлення України та створення умов для масового розкрадання державної власності в перші роки незалежності.

Найгірше, що до керівництва опозицією піднялося чимало «піни» – людей, які використовували кон’юнктуру моменту, однак нехтували потребами щоденного будівництва країни. У результаті опозиція так і не спромоглася ані артикулювати державної ідеї (якою має бути незалежна Україна), ані сформулювати конкретний план перетворень.

Тому, хоча чисельність Народного руху України на початок 1990-х років оцінюється в понад 600 тис. осіб і серед них (і навіть більше – серед «співчуваючих») було чимало представників технічної інтелігенції, керівників підприємств різних рівнів, навіть управлінців, цей «діяльнісний» елемент фактично не був затребуваний. Лідери, які звикли мітингувати, не знали, що робити на кожному етапі державного будівництва, їм нічого було запропонувати тим, хто прагнув конструктивної діяльності.

Усе це не дало змоги Рухові перерости в аналог польської «Солідарності» чи прибалтійських Народних фронтів. 

Прикметно, що ще на початок 1990 року в Україні в опозиційних силах не було груп, які порушували б питання про її вихід з СРСР. Навіть у програмі Української Гельсінської спілки нічого про це не було сказано, а лише про перетворення Радянського Союзу на конфедерацію. Програмна теза НРУ про вихід України із СРСР з’явилася лише в жовтні 1990-го, а бачення конкретних кроків для цього, вочевидь, не виникло взагалі.

Поворотні моменти перебігу подій, які могли дати старт загальноукраїнському рухові за незалежність, великою мірою були змарновані. Під час шахтарських страйків навесні 1990-го зв’язок із НРУ залишався радше декларативним (хоча співпраця на рівні формулювання гасел була доволі активною) і практично припинився після їх закінчення. У жовтні 1990 влаштована студентськими організаціями Революція на граніті – голодування більш як 200 українських студентів – сколихнула країну. Однією з вимог було недопущення підписання владою УРСР нового Союзного договору. Однак виконала лише одну – відставка прем’єра Віталія Масола. За виконанням решти ніхто не наглядав. Зрештою, перший день путчу 19 серпня 1991-го чітко продемонстрував сла­бкі мобілізаційні ресурси опозиції: за найоптимістичнішими підрахунками, на вулиці міст України вийшло кілька тисяч осіб. 

У цих прикладах проглядається дуже небезпечна тенденція, що переслідує «демократичні» сили України вже понад два десятиліття: неспроможність побудувати постійну роботу із середовищами в суспільстві, які підтримували б їх і чиїм виразником вони могли б виступати.

Звісно, почасти це пояснюється інертністю самого суспільства, активні елементи якого винищувались у часи репресій, а «міцні» селяни – прообраз середнього класу – були виснажені Голодомором. Уже 1991 року, коли вирішувалося питання незалежності України, 58–59% наших співвітчизників заявили, що «поки в країні все добре», їх не цікавить, у чиїх руках влада.

Наприкінці 1991-го тільки 5% населення України були членами політичних партій і громадсько-політичних рухів, 3% брали участь у мітингах, 2% відвідували партійні збори. Лише 7% опитаних сказали, що могли би вжити якихось заходів, якби уряд ухвалив рішення не в інтересах народу.

Тодішня опозиція не спромоглася навіть домогтися проведення дострокових парламентських виборів, які були обов’язковим елементом успішної трансформації в країнах Центральної Європи. Адже новий склад парламенту міг бути прихильнішим до проведення необхідних реформ. Однак опозиція дала себе приспати посиланнями влади на необхідність «спільно будувати державу». Відтак перші три роки незалежну Україну і ринкову економіку намагалася будувати комуністична більшість ВР УРСР, – така собі «муміфікація совка».

Походження, підготовка і мотивація основних дійових осіб здобуття Україною незалежності 1991 року не дозволили їм сформулювати цілісне бачення вже пострадянської, незалежної та демократичної України і дати відповідні сигнали управлінському апарату. Натомість фактично безелітне суспільство не змогло ані наполягти на необхідних реформах, ані висунути страту, яка об’єктивно стала би союзником змін. Цей урок перших років незалежності потрібно засвоїти і нинішнім українським діячам, які прагнуть влади. Обов’язковими складовими успіху – і в здійсненні власних повноважень, і для розвитку держави – є наявність чіткого бачення змін, які пропонуються країні, конкретного (покрокового) плану їх реалізації та міцних, природних (а не позірно-декоративних) зв’язків із прошарками суспільства, які за своєю суттю є союзниками ринкових реформ, громадянських свобод, справедливості судочинства, міцності та стабільності держави. Саме такі суспільні групи об’єднуються поняттям «середній клас». І саме його становлення в Україні відбувалося не завдяки, а всупереч політиці, яку проводила влада. Але про це – у наступних випусках.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено