Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
3 червня, 2011   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Симулякри української демократії

Численні політичні зради, ідеологічне перефарбування депутатів від сільської ради до Верховної, переходи з однієї фракції до іншої (часто-густо нібито ідейно протилежної), самовербування представників, здавалося б, спадкових українсько-патріотичних родин на службу режиму...
Матеріал друкованого видання
№ 22 (187)
від 2 червня, 2011
Симулякри української демократії

Численні політичні зради, ідеологічне перефарбування депутатів від сільської ради до Верховної, переходи з однієї фракції до іншої (часто-густо нібито ідейно протилежної), самовербування представників, здавалося б, спадкових українсько-патріотичних родин на службу режиму...

Мимоволі запитуєш, а чи є у нас дійсно демократична опозиція, що докорінним чином відрізняється від своїх опонентів?

Чим насправді є опозиція, вона показує тоді, коли сама перебуває при владі. І саме цей досвід утруднює нинішні її дії, бо немає того незаперечного позитиву в активі цих партій, у їхньому минулому, на який можна було б посилатися, а народові приємно згадувати. Є лише досвід бездарно згаяних можливостей, досвід хаосу, внутрішніх поборювань та відсутності реальних спроб демократичного перетворення України. Попередня влада не має переконливих аргументів і позитивної альтернативи саме тому, що надто багато її найвищих представників дали приклади особистого незаконного збагачення та корупції.

Особливо незабутнє враження залишила карикатурна кадрова політика Ющенка, що ґрунтувалася на емоціях та примхах першої особи та її оточення. Результатом став суто азійський непотизм і клієнтела, що здобули єхидно-зневажливе позначення «любих друзів». Колись у добу Майдану Віктор Андрійович і тоді ще не «любі», а просто друзі обіцяли, що до кадрів висуватимуться три головні вимоги: професіоналізм, патріотизм, порядність. Тоді це пафосно називали політикою «трьох П». Насправді ж дуже швидко все стало тим, що колишній економічний радник Владіміра Путіна Андрєй Ілларіонов назвав «своїзмом». «Своїзм» – це кланово-кастова система розбудови державної влади, коли на всі посади призначають людей, що орієнтуються не на інтереси країни, а на внутрішньокорпоративні стандарти особистої відданості першій особі чи її найближчим соратникам. Тут головним критерієм є відповідність системі кланового розпізнавання свій – чужий. А міра впливу функціонера визначається його наближеністю до «тіла» лідера бюрократично-владного «прайду», за сумісництвом держави, а зовсім не формальними функціями та повноваженнями.

«Свій» – це головна й найсуттєвіша характеристика будь-якого претендента на керівну посаду, що переважає всі інші характеристики і чесноти.

Відомий випадок, коли, як розповідають, група шанованих академіків, поміж яких були колишні дисиденти і в’язні сумління, дуже довго переконували президента, що найдостойнішим кандидатом на посаду міністра культури є відомий науковець, публіцист і громадський діяч, редактор львівського журналу «Ї» Тарас Возняк. Натомість Ющенко призначив… Оксану Білозір. І це цілком відповідало нормам «своїзму». Але працювало проти інтересів держави.

Теплі парламентські крісла за Кучми геть розбестили опозиціонерів. У 2005 році чимало опозиційних депутатів виявилися нездатними очолити конкретні ділянки роботи (реформувати телеканал УТ-1, навести лад у владних структурах АР Крим тощо), щось там зробити і відповідати за результат. Чимало з них повернулися з виконавчої влади до затишної парламентської зали. Важко позбутися враження, що ці люди імітували опозиційність і зробили це непоганим бізнесом та життєвою нішею.

Ось така «опозиція» була на момент встановлення влади Партії регіонів, КПУ і людей Литвина. Але в Україні, що є державою постколоніальною, посттоталітарною і постгеноцидною, опозиційність (справжня, а не удавана) потребує сміливості й жертовності. Це ж не опозиція ЇЇ Величності в Лондоні, де нікому не спаде на думку переслідувати опозиційного депутата. Але й на наших теренах тривалий час певна частина (здається, що таки більша) опозиції звикла діяти в досить комфортних умовах: домовлялися з опонентами, дещо шантажували Кучму, намагаючись щось від нього отримати. Це було можливо, адже суть того режиму – прагнення до ролі арбітра і балансування над різними інтересами. Нинішній режим, чого дехто не хоче зрозуміти, принципово різниться, бо його ідеалом є не балансування, а цілковите політичне знищення опонентів.

Куди ж поділася після приходу до влади Януковича така, здавалося, потужна опозиція в країні, де режим підтримує трохи більше ніж 20% виборців, де 40% готові до масових протестів проти нього, де влада повсякчас наступає на життєві інтереси громадян… Є підстави стверджувати, що нині ми маємо не реальну демократичну опозицію, а її симулякр, муляж. Народ це інстинктивно відчуває і, будучи готовим до протестів, не бачить гідних провідників, здатних ефективно використовувати в інтересах суспільства енергію мас. Бо надто багато нерішучості, боягузтва, непринциповості й політичної бездарності він спостерігав.

Це стосується не тільки політиків, а й цілої суспільної верхівки, де явище симуляції є дуже поширеним. Достатньо лише поглянути на тих, хто побіг на посади, платні й громадські, до чинної влади. Тривалий час їх вважали елітою, інтелектом нації, її представниками. Частині такий авторитет напрацювала ще радянська влада, решта заробила його громадськими акціями 1990-х років.

Але виявилося, що вони не мають чіткої та послідовної громадянської позиції, що була б зрозумілою суспільству. Партикулярні інтереси, намагання завжди і за будь-яку моральну ціну бути ближче до влади, не зникати з телеекранів та шпальт газет і плекати ілюзії, що вони впливають на якість процесу, хоча насправді їх використовують як колесо чужого (хотілося б вірити!) воза. Хоча ці люди виправдовують свої вчинки (нерідко дуже винахідливо) якимись вищими національними міркуваннями, нічого, крім дуже дрібних мотивацій життєвого здорового глузду особистості, там побачити неможливо. Але суспільство, роками дивлячись на обличчя в президіях і на екранах, звикло думати, що має національно-духовний провід, а насправді це лише його симулякр, бо відомі діячі зовсім не ті, ким їх уважають і ким вони самі себе рекомендують. Як це часто бувало в національній історії, наш народ знову є «вершником без голови», себто не має повноцінної провідної верстви. Так було за часів Речі Посполитої, коли українські православні князі ставали римо-католиками і частиною магнатерії та шляхти польської нації. Так було за Гетьманщини, коли внаслідок виданої російським царатом «Жалуваної грамоти дворянству» українські шляхтичі й козацька старшина, зрівняні в правах із російською соціальною верхівкою, перетворювалися на частину імперського дворянства.

Але народ часто висував нові генерації провідників: у добу полонізації – Петра Могилу, Івана Вишенського, Петра Сагайдачного, за часів російщення – демократичну інтелігенцію ХІХ століття, після загибелі УНР – діячів УВО – ОУН, після поразки національно-визвольних змагань на західних землях – шістдесятників. Проте, щоб висувати нові генерації, треба спочатку адекватно зрозуміти нинішній стан і збагнути, що «король голий»…

Біда в тому, що нинішня псевдоеліта не тільки не виконує своїх функцій, а й не допускає інших до них, монополізувавши великі сегменти українського життя. Вона заблокувала собою дуже важливі суспільні сфери, не дозволяючи припливу свіжої крові, з побоюваннями дивлячись на можливих конкурентів зі свого ж таки ідеологічного середовища. Достатньо лише поглянути на тих чи то ветеранів, чи то інвалідів демократичного руху, що сидять у Верховній Раді по 20 років без жодних помітних в Україні досягнень. Вони ніколи не поступляться своїм місцем талановитішому, енергійнішому, конструктивнішому від себе, стоятимуть на смерть. Їх не обходить, що, перешкоджаючи оновленню українського політикуму, сприяють послабленню країни, позбавляють її перспектив. Між іншим, варто було б обмежити перебування на посаді не лише президента і державних службовців, а й народних депутатів. Два терміни і не більше, 10 років цілком достатньо, щоб зробити для держави та громадян щось корисне чи, а якщо ні, то піти геть і не сидіти там, під скляним куполом, аж до переселення на Байковий цвинтар міста Києва. Ці депутати – симулякри боротьби за демократичну і патріотичну Україну.

А є ще симулякри правосуддя і законності. Особливо яскраво це продемонструвала камарилья Ющенка, що, маючи протягом п’яти років важелі влади, провалила розслідування всіх резонансних кримінальних справ. Як сказав журналіст Олексій Подольський, який сам був предтечею Гонгадзе у тому сенсі, що його за наказом найвищої «гори» жорстоко побили, але, на відміну від Георгія, не позбавили життя: «Попередня влада нас просто зрадила. Саме за президента Ющенка, голови СБУ Турчинова було вбито головного свідка у нашій справі – Кравченка. Саме тоді цю справу було сфальшовано. Вони зрадили всі ті обіцянки, які давали на Майдані. Понад те, і досі залишаються в політиці й не дають демократичним силам вийти на поверхню політичного життя».

Здоровим силам суспільства доведеться боротися не лише проти олігархічної мафії, корумпованої бюрократії та антиукраїнської п’ятої колони, а й проти численної армії симулякрів, що запанувала над усіма сферами українського буття. Адже є симулякри української літератури, культури, громадянського суспільства тощо. Вони вже багато зробили і не менше зроблять у майбутньому для краху нашої держави. Головний симулякр свободи, демократії і патріотизму нині мандрує Україною і скрізь, без сорому й жодних докорів сумління, після того як здав та підставив усіх і все, віддавши країну «пацанам», велично повчає українців, як треба її любити. Ці симулякри стримують і блокують усе живе й справжнє, що є в нашій країні. Колись Олена Теліга назвала таку публіку «партачами життя». Але сама по собі, без активних зусиль суспільства ця брудна піна нікуди не подінеться…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чому і як між собою пов’язані питання існування й легалізації приватних музейних колекцій та міжнародна репутація України
    28 серпня, Ганна Трегуб
  • Присутність американських солдатів на чужій землі стає дедалі контроверсійнішою
    28 серпня, The Economist
  • Заповітне право на свободу пересування по ЄС не таке надійне, як здається
    28 серпня, The Economist
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено