Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
30 травня, 2011   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Ідеологія творення

Ідеологія «правого центру» найбільше відповідає завданням часів реформ і подолання кризи
Матеріал друкованого видання
№ 20 (185)
від 19 травня, 2011
Ідеологія творення

Сучасний правоцентризм ґрунтується на синтезі ідеологій, що виникли як антиподи: класичного консерватизму та лібералізму. Серед його пріоритетів – сильна й консолідована держава, але з мінімальним втручанням в економіку, розвиток приватного підприємництва та міцного середнього класу, християнська філософія і мораль, поміркований націоналізм.

Оманливий блиск лібералізму

Європейська суспільна думка ранньомодерної доби, яка розвивалася в протистоянні абсолютизму монархій із притаманним їм поєднанням волюнтаризму та фаворитизму можновладців і безправ’я решти громадян, цілком закономірно виробила ідеологію рівності та свободи – лібералізм. Прихильники останнього вважали, що єдиним джерелом поступу може бути лише вільна, в ідеалі майже неконтрольована ініціатива окремих осіб, обстоювали абсолютну цінність особистості («особа важливіша за державу») і рівність усіх людей у політичних та економічних правах. Необхідною умовою для цього, на їхню думку, є верховенство права, недоторканність приватної власності (насамперед від сваволі панівної верхівки) і свобода приватного підприємництва. Функцію державної влади ліберали зводили до мінімуму.

Проте якщо Війна за незалежність США привела до виникнення правової та демократичної держави, лад якої ґрунтувався на засадах виборності всіх органів влади та її відповідальності перед суспільством, то аналогічна спроба в Європі, здійснена під час Великої французької революції, завершилася встановленням низки диктаторських режимів. Перший створили радикали – якобінці, котрі, вважаючи себе «авангардом», що знає, куди і як вести суспільство, зосередили у власних руках всю повноту влади, призупинили дію правових процедур і розгорнули масштабний терор проти опонентів.

Саме в цей час як реакція на хаос, породжений радикалізмом французьких революціонерів, почав оформлюватися в самостійну ідейну течію європейський консерватизм (від лат. conservo – «охороняю», «оберігаю»), представники якого наполягали  на пріоритеті еволюційного, «органічного» розвитку та оновлення суспільства.

Консервативна відповідь

Цікаво, що сам родоначальник нової ідеології англієць Едмунд Берк до останнього вважав себе лише поміркованим лібералом («людиною, в грудях якої вогонь гніву розгорався тільки проти того, що вона вважала тиранією, яка завжди була на боці порядних людей, що виступали проти будь-якого гноблення») і до початку революції у Франції тісно співпрацював із британськими вігами, а сучасну її назву значно пізніше сформулював французький політик Франсуа-Рене де Шатобріан.

Будучи переконаним, що держава, не здатна до змін, не спроможна й на самозбереження, Берк вбачав загрозу в тому, що «судно може втратити рівновагу через перенавантаженість одного борту», а власну місію в тому, щоб «перенести вантаж своїх аргументів на інший та забезпечити його стійкість».

Після європейських революцій 1848 року розпочалася активна модифікація консерватизму. Щоб убезпечитися від потрясінь, його представники заходилися розширювати соціальну базу за рахунок середньозаможних і навіть незаможних верств європейського суспільства.

Шляхом реформ згори їм вдалося певною мірою вибити з-під ніг лівих екстремістів соціальний ґрунт. Успішними прикладами цього стали перетворення Отто фон Бісмарка в Німеччині та Бенджаміна Дізраелі у Великій Британії. Останній, очоливши консерваторів, сформулював нову ідеологію партії, у якій нещадно критикував індустріалізм та лібералів-промисловців із їхнім соціал-дарвінізмом. У своїх романах він змальовував Англію розділеною на дві нації, кожна з яких живе, не звертаючи уваги на іншу, а вихід вбачав у поверненні до корпоративного суспільства, де кожен мав би обов’язки стосовно інших людей чи груп. Створена за його участю «Молода Англія» пропагувала ідею використання багатими своєї влади для захисту бідних від визиску «диким» капіталізмом.

З початку ХХ століття під дедалі більшим впливом радикальних соціалістичних і комуністичних ідей відбувається інтеграція лібералізму та консерватизму, які все частіше виступають єдиним правоцентристським табором на противагу лівим/лівоцентристам. Процес полегшувався наявністю таких межових течій, як ліберальний консерватизм та консервативний лібералізм. Фактично цінності приватної ініціативи, захисту власності й вільної торгівлі були інкорпоровані консерватизмом і стали неодмінною частиною світобачення, який консерватори, відповідно до назви цього ідеологічного напряму, «оберігали й охороняли».

В останній чверті XX століття представники консерватизму, чи то пак неоконсерватизму (враховуючи адаптацію до умов постіндустріального суспільства), виступили ініціаторами динамічних змін (наприклад, тетчеризм у Великій Британії, рейганоміка в США).

Об’єднані у двох загальноєвропейських організаціях: Європейській народній партії й Альянсі європейських консерваторів та реформістів, сучасні правоцентристи відіграють провідну роль у визначенні подальшої долі європейського континенту. Їхні представники очолюють уряд (Європейську комісію) та парламент об’єднаної Європи, а також дві найпотужніші держави ЄС: Німеччину та Францію.

Невиконана історична місія українського консерватизму

Реалії соціальної структури українського народу, що тривалий час зазнавав асиміляції панівними народами імперій, під владою яких перебував, максимально звузили можливості для розвитку правоцентристських сил. Як наслідок – під час спроби самостійного державного будівництва у 1917–1920 роках вони були дуже обмежено репрезентовані: частиною консервативного табору, який шукав соціальну базу в прихильних до традиційного устрою сільських власників та вельми малочисленої українофільської когорти вищих прошарків суспільства (землевласників, управлінців, офіцерів).

Хоча початки українського консерватизму можна шукати в глибині століть, принаймні від часів Національно-визвольної війни 1648–1657 років, проте лише у ХХ столітті з’явилися перші спроби його теоретичного обґрунтування як самостійної ідейно-політичної доктрини, а процес її вироблення був складним і тривалим через неоднорідність соціальної бази.

На Наддніпрянщині після Лютневої революції 1917-го спостерігалося домінування різних партій лівої орієнтації, що різко відрізняло тогочасну «Велику» Україну від, наприклад, Балтійських держав та пізнішої галицької ЗУНР, де саме правоцентристи грали першу скрипку. Натомість у Києві навіть ті з них, хто виявляв лояльність і бажання, не були допущені до участі в державних та урядових структурах часів Центральної Ради. У результаті парадигма розвитку України визначалася прихильниками соціалістичної ідеї і призвела до підпорядкування країни їхнім найрадикальнішим відгалуженням – російським більшовикам.

Відверто негативне ставлення всіх різновидів українських лівих напередодні та на початку революції до ідеї самостійної держави, на противагу якій вони висували утопічний у своїй основі задум переоблаштувати на федеративних засадах колишню Російську імперію, сформувало в значної частини етнічно українського населення, що симпатизувало їм, байдужість до незалежності.

Відірвані від ґрунту

Натомість консерватизм отримав шанс лише в Українській державі Павла Скоропадського, соціальною базою якого стали землевласницькі та підприємницькі кола, а також заможне селянство, що виступало проти аграрної політики Центральної Ради. Але до управління нею було залучено надто багато старих чиновників царської доби, які хоч і вважалися «професіоналами», але не просто не володіли українською мовою, а й не мали навіть зародків національної політичної свідомості.

Відтак, попри українофільську позицію самого гетьмана, реальну владу в його державі здобули кола, переважно байдуже, а то й вороже налаштовані до української самостійності. Це було закономірним наслідком неповноцінної соціальної структури нашої нації, денаціоналізації абсолютної більшості її економічної та суспільно впливової верстви.

Правий фланг тогочасної України, якщо не брати до уваги цілком неукраїнський ПРОТОФІС (об’єднання великого бізнесу наших міст та промислових районів), був репрезентований Спілкою земельних власників та Українською демократично-хліборобською партією (УДХП).

Однак проблема полягала в тому, що впливовіша (друга за чисельністю після есерів) Спілка земельних власників, своєю чергою, перебувала під контролем великих поміщиків, для яких соціально-економічні інтереси однозначно переважали національні. А відтак, підтримуючи державу Скоропадського, доки вона була безальтернативною силою, яка гарантувала б їм недоторканність власності, керівництво організації могло в будь-який момент перекинутися на бік іншої, наприклад, російського «білого руху» з його реставраційною імперською ідеологією.

Інакше кажучи, Спілка, принаймні в особі своїх політичних лідерів, хоч і становила потужну консервативну силу в Україні, але не була українською. У ній існувало українське крило, до якого належали переважно середньозаможні селяни, однак організаційно оформитися та порвати зв’язки з індиферентно налаштованим до ідеї української державності старим керівництвом вони наважилися лише «перед розстрілом». Скомпрометований консерватизм уже втратив свій шанс унаслідок капітуляції гетьмана Скоропадського перед вимогами білогвардійців про інкорпорацію України до відновленої Росії та спровокованого цим кроком повстання Директорії.

Суто українською консервативною партією доби революції була лише УДХП, програма якої від початку ґрунтувалася на засадах українського історичного легітимізму, визнанні пріоритету державних інтересів над суспільними, монархізму як ідеальної форми держави. Розроблений В’ячеславом Липинським «Нарис» тримався на трьох китах: суверенності Української держави, гарантованій законом приватній власності та розподілі за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних селян. Але на місцях більшість організацій УДХП складалися виключно з інтелігенції, яка не змогла залучити до партії справжнього селяни­на-власника.

Після падіння гетьманату та окупації Лівобережжя більшовиками партія перенесла свою діяльність в еміграцію, де й було завершено розробку стрункої концепції українського консерватизму. Її ідеологом став В’ячеслав Липинський. В основу було покладено ідею заснованої на політичній інтеграції всіх жителів України незалежно від етнічного походження «територіальної» (політичної) нації. Липинський стверджував: «Дотеперішнім своїм культурництвом ми нічого не здобудемо і на етнографічних окремішностях нічого не збудуємо, доки не висунемо державної сторони нашої справи й нею не заінтересуємо широкі верстви нашої суспільності, поставивши в основу національно-політичної пропаганди економічні противенства між Україною і Москвою».

Усвідомлюючи авторитарний світогляд російського суспільства, він закликав відмовитися від боротьби за демократизацію Росії, оскільки це річ шкідлива, мовляв, сили свої втрачаємо, а нічого не отримаємо: «Російська революція годується головним чином нашими соками, нам же приносить тільки дальшу русифікацію. Підтримування демократичної Росії є рівнозначне пропаганді москвофільства в Україні». Натомість метою українського консерватизму мала стати побудова суверенної держави, громадяни якої були б наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежувалася б авторитетом сильної і стабільної національної влади.

У міжвоєнний період український консерватизм пережив глибоку кризу. Та й після проголошення незалежності жодна політична сила в Україні не мала наміру реалізовувати консервативну платформу, на якій в свій час зміцніли європейські держави.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено