Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
30 травня, 2011   ▪   Дмитро Губенко   ▪   Версія для друку

Ціна прогресу

США зуміли подолати вплив олігархії, лише розширивши в роки Великої депресії повноваження держави і підтримавши середній клас
Матеріал друкованого видання
№ 20 (185)
від 19 травня, 2011
Ціна прогресу

Сьогодні Сполученими Штатами володіє та домінує в них ієрархія з 60 найбагатших родин, які підпирають не більше ніж 90 менш багатих родин... Ці родини – живий центр сучасної промислової олігархії, яка панує в США, обережно функціонуючи в межах де-юре демократичної форми урядування, за яким стоїть де-факто уряд, абсолютистський та плутократичний за своїми характеристиками», – писав у своїй виданій 1937 року праці «60 родин Америки» Фердинанд Лундберґ, ніби змальовуючи сьогоднішню ситуацію в Україні.

Америка кінця ХІХ – початку ХХ століття надзвичайно стрімко розвивалася, поступово наближаючись до ролі світового лідера, проте її політична система була корумпованою. Утім, коли Лундберґ працював наприкінці 1930-х над своєю книжкою, час плутократії добігав у Сполучених Штатах свого кінця. Новий курс легендарного президента Франкліна Делано Рузвельта істотно обмежив вплив великого бізнесу на державу. Проте боротьбу за чистий уряд американський середній клас розпочав ще наприкінці ХІХ століття, започаткувавши прогресивний рух.

Бунт проти машини

Рух за прогресивні реформи в США підтримували викладачі, лікарі, юристи, пастори, фермери, дрібні та середні підприємці – усі ті категорії населення, які були соціально активними та вимагали очищення системи урядування від корупції. Вони прагнули відновити «традиційні принципи» американського політичного життя, яке взяли під свій контроль всемогутні трести й почали загрожувати інтересам середнього класу. Прогресисти також домагалися реформ (а саме застосування наукових методів) в освіті, медицині, теології та багатьох інших галузях, однак нас цікавлять передусім їхні політичні та економічні вимоги.

Головного ворога прогресивний рух вбачав у так званих політичних машинах, які панували у всій країні, однак найбільшу силу здобули у великих містах: Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго, Бостоні тощо. Машина мала чітку ієрархічну структуру, на верхівці якої стояв бос, котрому були віддані місцеві лідери бізнесу, обрані посадовці та призначені чиновники. Вони забезпечували високу явку виборців, які неодмінно віддавали голоси за політичну силу боса. Партія-переможець, своєю чергою, віддячувала прихильникам посадами, державними контрактами та іншими привілеями. Коло замикалося.

Найвідомішою політичною машиною вважають «Таммані-хол» – нью-йоркську організацію Демократичної партії, яка контролювала висування кандидатів та патронаж на Мангеттені з 1854 по 1934 рік. Зокрема, сприяла включенню в політичне життя Америки мігрантів, які були дисциплінованими виборцями. Утім, політичні машини потребували мінімальної переваги, щоб здобувати перемогу для своїх босів, тож скористалися ними переважно вихідці з Ірландії. Пізнішим іммігрантам (зокрема, й українцям) сподіватися на якісь вигоди від співпраці з ними вже не випадало.

Спочатку прогресисти вимагали звільнення корумпованих політиків, у чому їм допомагали макрейкери (з англійської – ті, які розгрібають бруд) – журналісти, які у своїх розслідуваннях викривали політичну корупцію. Проте невдовзі стало зрозуміло, що зміни окремих особистостей мало: щоб обійти босів, треба переінакшити систему. Експериментальним майданчиком прогресистів став штат Орегон, де 1902 року дали громадянам можливість затверджувати закони та зміни до Конституції штату на референдумах, 1908-го – право відкликати обраних посадовців. Там уперше запровадили загальнонародні вибори сенаторів (до цього їх обирали законодавчі органи штати) та праймеріз (внутрішньопартійні вибори, які дозволяють рядовим членам партії визначати кандидатів у президенти).

Новації швидко охопили всю країну, а всенародне обрання сенаторів було навіть закріплене в Конституції поправкою 17 (1913 рік). Прогресисти також домоглися поширення виборчого права на жінок (поправка 19, 1920 рік). Утім, не всі реформи були вдалими: того самого 1920-го поправкою 18 було запроваджено сухий закон (заборону виготовляти, продавати та транспортувати алкоголь). Його підтримало чимало прогресистів, які вважали салуни (шинки) одним з елементів політичної машини. Сухий закон, однак, виявився неефективним – алкоголь виготовляли підпільно або доставляли контрабандно, тож 1930 року поправку 18 було скасовано.

Від прогресизму до Нового курсу

Американський середній клас, який сформувався якраз наприкінці ХІХ століття, ставився підозріло як до бізнес-еліти, так і до радикальних робітничих та селянських рухів. Тому прогресисти вимагали від держави регулювання ринків, яке б гарантувало конкуренцію та вільне підприємництво. У 1887 році Конгрес ухвалив закон, який регулював залізничний транспорт, а в 1890-му – антитрастовий закон, проте довгий час вони практично не виконувалися. Реальні прогресивні реформи в економіці розпочав президент-демократ Вудро Вільсон, який 1913-го домігся запровадження невеликого прибуткового податку (поправка 16) і створив Федеральну резервну систему (державно-приватне партнерство, що виконує роль центробанку США).

На початку 1920-х, однак, потенціал прогресистів вичерпався, а Сполучені Штати все ще залишалися країною кричущої соціальної нерівності. Там не було системи соціального забезпечення, яка вже діяла в багатьох європейських державах, а республіканська адміністрація опиралася закликам збільшити оподаткування задля фінансування соціальних програм, обстоюючи політику невтручання в економічні процеси. Усе змінила Велика депресія з 1929 по 1933 рік: безробіття зросло з 4 до 25%, а промислове виробництво зменшилося на третину, ціни знизилися на 20%. Попри надлишок продуктів, траплялися випадки голодної смерті. Країну треба було рятувати, і 1933-го, щойно вступивши на посаду, президент-демократ Франклін Делано Рузвельт оголосив політику Нового курсу.

Він негайно вніс до Конгресу й дістав схвалення близько 70 законопроектів, спрямованих на порятунок банківської системи та оздоровлення реального сектору економіки. Зокрема, кількість банків було зменшено на 4 тис., працевлаштовано на державних проектах чимало безробітних, почав працювати соціальний захист. Президент відверто експериментував, намагаючись знайти ліки для економіки. І хоча деякі з його ініціатив виявилися невдалими, загалом реформи Нового курсу продемонстрували, що держава здатна знаходити вихід із кризових ситуацій. Федеральний уряд став арбітром у суперечках різних суспільних класів та груп.

Наприкінці 1930-х американський бізнес був уже не всемогутнім – йому доводилося конкурувати за вплив із потужним робітничим рухом, фермерами, споживачами, яких тепер захищали численні урядові інституції. Чимало експертів ставлять під питання заслуги Рузвельта – американська економіка справді остаточно відновилася під час Другої світової війни, проте саме його Новому курсу США завдячують економічним бумом 1950-х років, який привів до підвищення рівня життя як середнього класу, так і бідніших прошарків населення. Він же надихнув у 1960-х президента Ліндона Джонсона на проведення соціальних реформ, спрямованих на побудову Великого суспільства, в якому не буде бідних.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Коли в Україні нарешті з’явився інтерес до консервативної ідеології, стало зрозуміло, як мало ми знаємо про особистість і спадщину засновника українського консерватизму
    1 жовтня, Тетяна Осташко
  • Чого прагнуть лідери, що заявляють про себе як про демократичну опозицію до нинішньої влади, і чи здатні вони досягти свого найближчим часом
    1 жовтня, Андрій Голуб
  • Координатор експертної групи розвитку культурних і творчих індустрій Єврокомісії розповів Тижню про культуру крізь призму процесу творення нової вітчизняної політики, яка регулює цю царину, економічну збитковість ставлення до неї за залишковим принципом та нові форми інституцій, що стимулюють її розвиток.
    1 жовтня, Ганна Трегуб
  • Здається, немає вже новини, яка здивувала б простого мешканця Луганська. Хоча часто про події в «республіці» дізнаєшся від тих, хто живе на «великій» землі. Іноді друзі з української сторони пишуть есемеску: «А чи правда, що…» Вони щось прочитали в інтернеті й хочуть підтвердження. І лише з таких ось «новин» дізнаєшся про кадрові зміни у верхівці місцевої «влади».
    1 жовтня, Вікторія Малишева
  • Як різні мусульманські громади сприйняли війну на Донбасі
    1 жовтня, Михайло Якубович
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено