Політика

  ▪   Роман Малко

У стилі Петра

фото: уніан
Чому БПП влаштував мовний демарш, чи причетний до цього президент і яке можливе продовження
Матеріал друкованого видання
№ 41 (569)
від 11 жовтня

Спроба президентської фракції провалити ухвалення в першому читанні закону про українську мову як державну відверто шокувала. І не лише абсурдністю поведінки й рівнем аргументів соратників глави держави. А найперше грубістю гри. Можна було б і краще підготуватися до такого цинічного дійства. Але чи то сил не розрахували, чи знову понадіялися, що й так зійде. Тільки тепер ситуація ще більше ускладнилася, а сподіваних результатів не досягнуто. Ну й репутація президента та його камарильї суттєво підмочена.


Чого хотіли, здогадатися нескладно, знаючи Петра Олексійовича з його амбіційністю та бажанням усе пропускати крізь себе коханого. Та спроектувавши на нинішні передвиборчі реалії, є сенс припустити, що йому йшлося про ухвалення закону, яким можна було б похвалитися перед виборами та який не надто когось зачепив би. Саме таким, власне, і був законопроект авторства президентського технолога Ярослава Лесюка. Такий собі лайт-варіант закону Ківалова — Колесніченка «за все хороше проти всього поганого». Він, до речі, перший зареєстрований із цілої низки мовних законопроектів. Що цікаво, час його появи дивним чином збігся з початком підготовки ґрунтовнішого мовного законопроекту, який став основою ухваленого в першому читанні 5670-д. Його опрацьовувала робоча група при Міністерстві культури з представників громадськості, депутатів і науковців. Пан Лесюк, розповідають очевидці, одного разу нібито також з’явився на її засіданні й після цього, випадково чи ні, доволі швидко зареєстрував власний законопроект. Була це його особиста законотворча ініціатива чи все сталося з погодженням із главою держави — неважливо. Але для Петра Порошенка, судячи з усього, саме ухвалення законопроекту авторства Лесюка виявилося принциповим.

 

Читайте також: В Україні введуть іспит з української мови для охочих отримати громадянство


Чому? Бо, по-перше, майже не було шансів, що за нього проголосують. І в разі провалення всіх мовних законів включно з цим з’являлася б чудова нагода вкотре виступити в ролі рятівника нації. У дуже короткий термін президент вносить як невідкладний власний законопроект на розгляд парламенту, лобіює його ухвалення та ставить собі ще одну позначку в списку досягнень. По-друге, якби цей закон навіть проголосували, він не зробив би особливої погоди. Хіба що трохи втішив би кримських татар, бо делегує кримськотатарській як мові одного з корінних народів України функції офіційної в межах Автономної Республіки Крим. А ще створив би добре підґрунтя для маніпуляцій із використанням мов національних меншин у місцях їх компактного проживання. Стверджувати, що цей документ справді посприяв би розвитку української мови як державної, якось її захистив або внормував би її використання, не варто. Він є лише декларативним актом і не більше.

Стверджувати, що ухвалений у першому читанні законопроект — це сама досконалість, очевидно, було б неправильно. Там є за що зачепитися і нашим, і вашим. Кожен бачить своє, і навряд чи можливо буде створити єдину модель, яка всім сподобалася б


Утім, дивуватися насправді немає чому. Хто сидить якомога далі від телевізора й аналізує події в країні власною головою, із легкістю ствердить: усе це в стилі Петра Олексійовича, не більше й не менше. Експлуатація патріотичних гасел, декларація високих принципів, проголошення дуже амбіційних завдань, запевнення, обіцянки та заклики, а на виході в кращому разі імітація. Не те щоб зовсім нічого. Але рівно стільки, щоб утриматися на плаву. Якщо реформи, то так, щоб вони тривали якомога довше й не дуже шокували. Щоб і тим, і тим. Ну й головне — на прибутки причетних (друзів та партнерів) ніяк не вплинули. Потрібна нова армія? Організуємо з Муженком на чолі та нафталіновим совковим керівництвом. Але тільки таку, щоб могла відстрілюватися. Влучно, результативно, по-геройськи, із подарованих «Рошеном» рушниць, однак у наступ піти не могла. І не тому, що нема з чим та на чому. Цього якраз вистачає. Просто поки дійде до наступу, всі плани зіллються куди треба, бо розвідка в нас віднедавна підсилена як ніколи. Без усіляких там Семочків з окупаційними паспортами в ній не обійтися. Як і в дипломатії без Медведчука. Бо хто ж найкращий перемовник із ворогом? Тільки ворог. А реформа поліції? Тут головне, щоб було з ким селфі зробити. Професіоналів же чіпати не можна. Вони знають свою роботу й нехай працюють. Те саме в судах. Перетрясти, полякати, начебто просіяти, але щоб не дай Боже не відрубати можливості ручного керування. Те саме й на інших ділянках, куди не глянь.

 

Читайте також: Порошенко оголосив про початок десятиліття української мови


Власне, година ганьби в парламенті, під час якої президентська фракція повністю оголила своє справжнє єство, чудово вписується в цю схему. І навіть якщо припустити, що президент нічого не знав про зрадницькі плани й то був бунт на кораблі (бо частина його фракції, можливо, уже готується дати ногам волю, не вірячи в успіх патрона, тому й дозволяє собі його підставляти), це мало що змінює. Знав. Операцією керувала кума президента та його представниця в парламенті Ірина Луценко. Серед найстійкіших захисників проекту теж його наближені: інша кума Оксана Білозір та головний виборчий технолог Ігор Гринів. Тому це не бунт. Радше лихий поплутав. Бо «Армія! Мова! Віра! Ми йдемо своїм шляхом! Ми Україна!» на всіх дорогах і перехрестях — це, звісно, чудово. Із креативом у президентській команді завжди все було о’кей. Але як щодо реалізації? Не можна йти на вибори з таким гаслом і так зганьбитися під час голосування за критично важливий закон про державність української мови. Хоч би які були аргументи на виправдання, вони в такій ситуації нікчемні. І це вельми яскравий приклад, як можна загратися та втратити ґрунт під ногами, переставши відчувати реальність.


Коли більшість парламенту, — патріоти, популісти, заробітчани, корупціонери, борці з корупцією, грантоїди, анархісти та всі кому не лінь, — усвідомлюючи важливість моменту, хай навіть із меркантильних міркувань (щоб потім мати чим хвалитися), примазується до доброї справи, то БПП сідає в калюжу. Геніально! І так, у перемоги завжди багато батьків, але країна ще довго пам’ятатиме, що серед них не було президентської команди. Вона стояла поруч із заклятими ворогами, маючи власну думку, читай власні інтереси.


Те, що президент останньої миті дав можливість усе-таки проголосувати за узгоджений законопроект, щоб остаточно не зганьбитися (а найімовірніше, саме так і було), зовсім його не виправдовує. Несподіваний тиск, який чинив завжди різношерстий і розрізнений парламент, упертість спікера й усвідомлення можливих наслідків для репутації змусили його тільки до ситуативного відступу. Петро Олексійович не буде собою, якщо не спробує відігратися. Нема сумніву, що на законопроект про мову чекає та сама доля, що й на закон про судоустрій чи виборчий кодекс. Його просто завалять тисячами правок (процес уже пішов), і якщо не втоплять у них, то спробують або взагалі перекроїти до невпізнання, або щонайменше відтягти якнайдовше момент розгляду. Це теж, до речі, виграшна стратегія. До початку виборчого марафону залишилося не так уже й багато часу, можна не встигнути. Крім того, є ще право вето. За допомогою цього золотого ключика можна підкрутити ті дверці, де забракне симпатій електорату. Вистачить лишень підслухати, де найбільше кричать та за що, і відправити закон назад у Раду з відповідними президентськими пропозиціями. Я, мовляв, дбаю, щоб не розкололося суспільство й нікого не образити.

 

Читайте також: З окупації по українську мову


Звісно, складно бути президентом країни, яка воює та яку ще й треба піднімати з руїн, мирити між собою, латати в ній розколи та втихомирювати конфлікти — ніхто не сперечається. У реальності все набагато складніше, і це зрозуміло. Кругом вороги, зрадники, саботажники. Тільки збоку здається, що все просто й легко. Рубонув шаблею — і переміг. Але й тут є рецепт, як спростити життя і собі, і суспільству: визначитися нарешті, що тобі насправді треба, що будуєш і чого прагнеш. Хочеш просто не втонути, захопити побільше, усім подобатися та залишити все як є чи все ж таки тобі направду йдеться про армію, мову, віру й те, щоб іти власним шляхом, бо ми Україна.


Стверджувати, що ухвалений у першому читанні законопроект «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (5670-д) — це сама досконалість, очевидно, було б неправильно. Там є за що зачепитися і нашим, і вашим. Націоналісти вважають його занадто ліберальним, а ліваки й усілякі «русскоязычные украинцы» мало не диктаторським. Кожен бачить своє, і навряд чи можливо буде створити єдину модель, яка всім сподобалася б. Меж досконалості немає. Та й питання так не стоїть і стояти не може.


Але на сьогодні це найкраще, на що спромігся вітчизняний законотворчий геній. Тому закон треба ухвалювати таким (із внесенням, можливо, певних правок), яким його вже ухвалили в першому читанні. І то якнайшвидше. Голосування кон’юнктурників усіх мастей у парламенті якраз свідчить про те, що сьогодні саме той момент і завтра може бути пізно. Якщо комусь раптом у ньому чогось бракуватиме, завжди матиме нагоду запропонувати свої правки. Із цим у нашому парламенті ніколи не було проблем. Але без закону про мову країна жити далі не може. Це вкрай безвідповідально. Мова — це зброя. Особливо в українських реаліях. І цій зброї не належить ні гнити, ні підпирати двері до хліва, ні щоб її викинули та зневажили. Саме цього багато хто дуже хотів би. Вона мусить виконувати свою первісну функцію: захищати, вести в бій, злітати в молитві до Бога, якщо треба — стріляти та вбивати ворога. Тому її треба зберігати в ідеальному стані.