Політика

  ▪   Роман Малко

Рупори Кремля в Україні: знешкодити обережно

Чому в Україні досі мовлять рупори Кремля
Матеріал друкованого видання
№ 39 (567)
від 27 вересня

Лише на п’ятому році війни президент Петро Порошенко ризикнув визнати, що частина інформаційного поля його країни окупована. Та й то після того, як схожу тезу тижнем раніше вже висловив голова ВР Андрій Парубій. З одного боку, важко повірити, що весь цей час у владі про такі неприємності не знали й не здогадувалися. З другого — краще пізно, ніж ніколи.


Чому розмови про наболіле зазвичай активізуються під вибори, відомо. Тим паче якщо наболіле може спровокувати апокаліпсис. Особливо на тлі гібридної війни. За численними перемогами та зрадами раптом виявилася невирішеною важлива проблема — зачистка ворога в тилу. Всі довкола занадто захопилися своїми справами: пошуком компромісів, удосконаленням схем, накопиченням капіталу, боротьбою з вітряками, популістським нагромадженням рейтингу тощо. А тим часом внутрішній ворог зміцнів і розминає м’язи перед виборами. Існують певні домовленості (часто договір про ненапад) між владою і так званою опозицією, або радше ворожою агентурою, яка часто є власником відверто ворожих структур, зокрема ЗМІ. Очевидно також, що країна прагне залишатися демократичною і не скотитися до тоталітаризму, тож усе треба робити законно. Заарештувати, закрити й викинути не можна. Західні друзі такого не вітатимуть. Звичайно, не бракує агентів і в структурах, які покликані боротися з ворожою агентурою, а тому чиниться саботаж. Виправдальний список можна було б продовжувати ще довго, але є також закони природи і закони війни (писані не з урахуванням інтересів авторів і лобістів), які зазвичай працюють незалежно від корпоративних домовленостей, рис характеру, бізнес-інтересів, настрою чи наявності проблем із зором.

 

Читайте також: Можливості замість пропаганди


Нічого нового ані спікер, ані президент не відкрили. Активна частина суспільства вже стомилася волати про потребу зачистити державу від ворожих агентів, які тут непогано почуваються. І хоча деякі незначні кроки в цьому напрямку робилися, спецслужби, вполювавши іноді жирну мишу, викидали її за двері або садили в клітку, але загалом на температуру по палаті це не впливало. За поодинокими винятками, навіть до таких санаційних заходів вдавалися переважно після якогось гучного суспільного розголосу або спроби громадського самосуду. Згадаймо хоча б історію з телеканалом «Інтер». Так, були намагання певною мірою унормувати на законодавчому рівні: введено квоти на мову в ефірі, заблоковано деякі ворожі інтернет-ресурси. Навіть такі дрібниці далися непросто, але все ж таки це лише півкроки.  


Після Революції гідності та початку війни, коли врешті прояснилося, хто агресор і на чиїх руках смерть тисяч українців, стало очевидно, що сюсюкання з Москвою та її фанатами має бути припинене. Війна встановлює правила, і виправдовувати того, хто тебе вбиває, — це не свобода слова і не демократія, а шизофренія, яка веде до могили. Природно, що всі адепти «русского мира» на якийсь час притихли. Але побачивши та впевнившись, що ніхто не збирається прикручувати гайки й карати за колабораціонізм, що навіть відвертих сепарюг особливо не садять, пожвавішали. Такий стан речей дуже навіть влаштував стратегів Кремля, які відразу зрозуміли, як цим скористатися. В Україну полилися шалені гроші, і машина запрацювала. Як гриби після дощу стали з’являтися всілякі інтернет-ресурси, часто проукраїнського забарвлення. Розбудувалися та оперилися телеканали «112-Україна», NewsOne та холдинг «Вести», які спочатку теж вдавали із себе проукраїнські медіа, присадили на себе глядача, завойовували довіру, а потім проявились як українофобські. Те саме в політичній пісочниці.


Своєрідним сигналом став вихід на авансцену Віктора Медведчука. Принишклі на якийсь час маргінали раптом підняли голови. Мов по свистку, почали вибухати сотні консервів. Сьогодні вже ніхто й не криється. Якщо раніше власником NewsOne начебто був Вадим Рабінович, потім Євген Мураєв, то тепер усі ниточки до шефа чітко простежуються. Мураєв і Рабінович — проект Медведчука, який, своєю чергою, є кумом Путіна. А тепер, щоб підкреслити цинічність, Рабінович і Мураєв ще й передають NewsOne в управління Портнову. Тому самому адвокатові «Сім’ї» Януковича, яка «гостює» в Путіна. Таким чином його повертають в українську політику. Схожа історія й із 112-м. Тільки тут знову розіграна ідіотська карта з «лижним інструктором». Німець із Баварії, який торгує автомобілями, раптом стає власником українського каналу й наприкінці серпня своїм рішенням заводить на нього новий менеджмент, уся трудова діяльність якого дивним чином пов’язана з Медведчуком. Тобто все це ширма великої московської гри. І коли стало зрозуміло, який фронт відкрився всередині країни напередодні дуже відповідальної виборчої кампанії, коліна в декого затряслися.

 


Але й це ще не все. У перші дні осені відбулася безпрецедентна інформаційна атака, що продемонструвала справжні можливості кремлівського політико-медійного холдингу. Під роздачу потрапив спікер парламенту. Але на його місці міг би опинитися будь-хто з верхівки. В ефірі «Свободи слова» на ІСTV, говорячи про перспективи ухвалення закону про референдум, Парубій сказав, що це питання, яке треба вирішити дуже грамотно й справедливо. Зазначивши, що сам є прихильником прямої демократії, спікер іронічно нагадав: «Скажу вам, що людина, яка найбільше практикувала пряму демократію, був Адольф Алоїзович у 1930-х. І ми повинні про це також пам’ятати. Бо, власне, у ті роки то був один із ключових способів, зокрема, і маніпуляцій. Тому цей закон має бути відповідальним». Парубій уже не раз казав, що Гітлер використовував референдум, щоб легалізувати свою владу на окупованих територіях, не раз порівнював із ним Путіна, проводячи паралелі між окупацією Криму та Судетів, але його висловлювання не тиражувалися кремлівськими рупорами. Зате цього разу все спрацювало як годинник і стало зрозуміло, що операція керована одним координатором.

 

Читайте також: Die Welt: Як Путін нишком робить політику


Уже наступного дня на «РИА Новости» вийшов текст «Спікер Ради назвав Гітлера «найбільшим» демократом», у якому наводилася урізана й перекручена цитата Парубія, доповнена фразочкою «призвал не забывать вклад фюрера в ее (демократии) развитие». Можна й не сумніватися, що цю ахінею миттєво поширили всі прокремлівські медіа в Україні, навіть не маючи наміру звірити першоджерело та подивитися, чи відповідає інформація дійсності. Два дні новину обговорюють чи не з усіма гостями на 112-му та NewsOne. Рабінович вимагає відставки за поширення тоталітарної ідеології. Бойко виходить на трибуну й засуджує схвальне висловлювання Парубія про Гітлера. Олександр Вілкул їде в Європарламент і збирає там підписи євродепутатів на засудженням спікера. Закуповуються величезні масиви джинси за кордоном, гудуть соцмережі. У Європі зі швидкістю світла поширюється і тиражується цей фейк. У більшості перепостів навіть немає посилання на першоджерело — лише на «РИА Новости», LifeNews, Russia Today. Фактично відбувається неймовірно масштабна, добре скоординована інформаційна атака, у яку вкидаються шалені ресурси. Класичний кейс російської пропаганди. Стає зрозуміло, що організаторам ідеться навіть не так про внутрішнього споживача лайна, як про спробу дискредитації українського топ-політика на міжнародному рівні. Власне, вся ця історія не лише показала велику проблему, продемонструвавши, наскільки вразливим є вітчизняний інформаційний простір, а ще й проявила чи не всіх російських маріонеток, які враз засвітилися. Відкрила, що є цілий сегмент окупаційних ЗМІ в Україні, важливою ознакою яких є, до речі, російська мова, котру використовують як мобілізаційний фактор проросійського електорату. А в підсумку вже готова система для впливу РФ на українські вибори.


Що робити, коли у квартирі поселилися миші? Можна їх не помічати чи спробувати здружитися. Вони теж живі істоти й мають право на власний життєвий простір. Утім, рано чи пізно це закінчиться катастрофою. Не для мишей, звісно. Вони попсують речі, перегризуть усе, що зможуть, і якщо не витіснять масою (множаться ці створіння дуже швидко), то зроблять життя мешканців нестерпним. Ще можна завести кота. Тут шансів вижити більше. Але такий компроміс із совістю, мовляв, нехай попрацює природний відбір, а не я, теж не дасть позитиву. Природний відбір у вигляді кота може виявитися лінивим або не зуміє повноцінно вирішити проблему. Виграшним є лише потенційно негуманний варіант боротьби за власне виживання — знищення ворога в будь-який доступний спосіб: отрутою, пристроями для виловлювання тощо.

 

Читайте також: Ксенія Єрмошина: «Дезінформація стає важливою складовою міжнародної політики»


В українській владі ще, схоже, не знають, як виправляти ситуацію і як чинити з колаборантами, але розуміння, що лишати їх у спокої не варто, вже є. Звідси розмови про закон щодо іноземних агентів і пошуки методів впливу на проросійські ЗМІ. Насправді жодних готових важелів, як їх знищити, на сьогодні немає. Їх ще треба створити. Але от тут якраз найслизькіше місце. З одного боку, українці та їхні західні партнери усвідомлюють, що Путін використовує демократію проти країн вільного світу. І якщо вдатися до жорстких дій, підніметься неймовірний крик: в Україні немає свободи слова, закрили два опозиційні канали, де критикувалася влада… Росія не пошкодує грошей і під цю дудку відразу заспівають усілякі пригодовані західні маргінали. З другого боку, залишати все так, як є, не можна. Ворога треба знищувати. Тому працювати доведеться. Безумовно, закривати навіть проокупаційні ЗМІ під приводом того, що їхні власники є ворогами України, недоцільно. Це використають проти нас. Та й з’являться нові клони. Але їх можна знищити з багатьох інших причин, грамотно прописаних у відповідному законі, заодно створивши запобіжник на майбутнє. Саме контент та ідеологія (заперечення російської агресії Росії, систематичне поширення фейків, визначення війни на Донбасі як «громадянської» тощо) мають стати ахіллесовою п’ятою ворога. Операція повинна бути обдумана й проведена блискуче. Західну публіку треба підготувати і так обґрунтувати необхідність цих кроків, щоб вона аплодувала стоячи. Інших варіантів немає. І часу на це, до речі також.