Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 травня, 2011   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

Україна: перше травня без Першотравня

Щороку телебачення показує потужні першотравневі маніфестації у тих країнах, де існують гострі соціальні проблеми, де неефективно – на погляд місцевого люду – розв’язуються суперечності між найманими працівниками і капіталом, між дрібним і великим бізнесом, між державною владою та державними ж службовцями, де, зрештою, влада не поспішає дослухатися до громадян.
Україна: перше травня без Першотравня

І думаєш: а де це, холера ясна, у цей день Міжнародної солідарності трудящих наші, вітчизняні, щиро українські профспілки та соціал-демократи, чому не вирують вулиці та площі українських міст?

Адже гострота соціальних проблем в Україні значно більша, ніж практично по всій Європі, ми змушені тільки заздрити тим способам їхнього розв’язання, які там вважаються неефективними. Ну, а зажерливість вітчизняних олігархів та безкарність хамської, а нерідко й злочинної поведінки синочків тутешніх "грошових мішків" та владних бонз відомі далеко за межами України. От де поживний ґрунт для діяльності справжніх, впливових лівих політичних сил та їхніх партнерів – профспілок! Ось де простір для класових боїв, які у силу гостроти проблем об’єктивно мають набути так само гострого характеру! Адже кланово-олігархічний капіталізм гальмує економічний розвиток, веде в глухий цивілізаційних кут. І без потужної політичної лівиці "випрямити" траєкторію руху країни просто неможливо.

А хто у світі на лівому політичному флангу домігся більших успіхів, ніж соціал-демократія? Чия активність постійно тиснула на великий бізнес та урядову бюрократію і змушувала їх враховувати інтереси мільйонів і мільйонів найманих працівників як повноправних учасників економічних та політичних процесів? За чийого сприяння відбулася за останні десятиліття не тільки кореляція політики розвинених країн щодо "третього світу", а й істотна екологізація масової свідомості? Зрештою, чи не є однією з найвпливовіших сил сьогодення Соціалістичний Інтернаціонал, що об’єднує 116 партій-членів з різних країн світу (а ще 40 партій є при ньому спостерігачами чи його консультативними членами)?

Справді: за всіх своїх помилок і хвороб розвитку, соціал-демократія стала в сучасному світі неодмінним і важливим – хай і не завжди артикульованим, як у США, де соціал-демократи інтегровані в структури Демократичної партії та оточення Обами – учасником політичних процесів. Образно кажучи, ліве крило – це одне з двох крил нормального політикуму, без якого той нездатен на успішний політ в небі демократії. Хай то будуть держави Євросоюзу, Японія чи Латинська Америка. Чому ж Україна є винятком із правила? І що в її винятковості первинне: майже повна відсутність публічно-політичної активності найманих працівників чи така сама відсутність тих, хто здатен надати цій активності організованих форм – соціал-демократів і профспілок?

Такий стан справ є тим більш дивним, що Україна має потужну соціал-демократичну та профспілкову традицію. Вона йде аж від Соціально-демократичної партії Сергія Подолинського та "Южнорусского рабочего союза" середини 1870-х (хай це були зародкові й нелегальні – за умов самодержавства – організаційні форми, але ж вони були!) на Наддніпрянщині та легальних і достатньо впливових Русько-української радикальної партії й Української соціал-демократичної партії 1990-х на Галичині. Потім були часи революції й війни за незалежність; профспілки стали одними із чільних фундаторів Центральної Ради, а соціал-демократичні діячі не раз очолювали уряди й посідали важливі міністерські посади. Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микола Порш, Ісаак Мазепа, Іван Стешенко, Арнольд Марголін – це тільки найбільш знакові імена лідерів східноукраїнської соціал-демократії революційної доби; на Західній Україні найбільш знаними з-поміж лідерів УСДП тоді були Володимир Старосольський та Семен Вітик.

Та й пізніше соціал-демократія діяла на Західній Україні, хоча вже не мала колишнього впливу внаслідок розколів і переходу частини партійців до лав комуністів. Діяли українські соціал-демократи і в еміграції; ба, навіть у радянській Україні в умовах підпілля в 1950-80 роки "компетентні органи" зафіксували кілька спроб створення робітничих організацій і політичних груп соціал-демократичного спрямування. Одне слово, певна ідея була жива; не дивно, що 1990 року зразу ж постали дві партії – Об’єднана СДПУ та просто СДПУ, а на додачу сильний соціал-демократичний "присмак" відчувався у ті роки в ідеології Партії демократичного відродження України і в програмних документах Партії зелених. Тоді ж почало започатковуватися чимало незалежних профспілок (згадаймо, як гриміли тоді шахтарські страйкоми, якою потужною антикомуністичною силою вони були!). Та що там говорити – навіть Народний Рух України у перше десятиліття після заснування використовував чимало соціал-демократичних елементів у своїй діяльності.

І от тепер, маючи таку непересічну історію й такі перспективні засновки на початку 1990-х, ані незалежний профспілковий рух, ані соціал-демократичні політичні організації в Україні наче й не існують. Принаймні, у їхнє головне свято – Першого травня – їх не помітно. Втім, в інші, буденні дні – також...

Тим часом, за даними соціологічних опитувань, соціал-демократичні ідеї близькі щонайменше 20-25% українських громадян.

У чому ж причини такого парадоксального стану справ? Як видається, їх чимало. Є серед них і суб’єктивні, й об’єктивні.

Почнімо з перших. У 1990-х роках українське суспільство із номенклатурно-радянського поволі перетворювалося на кланово-олігархічне. Відтак меткі молоді лідери найдинамічніших кланів зметикували, що соціал-демократична вивіска (якщо її вміло використати й "розкрутити" у мас-медіа) є вельми привабливою і для виборця, і для західних партнерів. Тим більше, перед очима був приклад сусідніх Польщі та Угорщини, де посткомуністичні соціал-демократи змогли і вигляду цілком європейського набути (попри свій "червоний" родовід), і до влади демократичним шляхом дістатися. То ж чому б не запозичити такий цінний досвід?

Відтак про свою соціал-демократичність почали говорити поважні політичні (а в Україні це дуже часто й бізнесові) персонажі: Євген Марчук, Леонід Кравчук, Віктор Медведчук, Григорій Суркіс, Павло Лазаренко. Існуючі дрібні соціал-демократичні партії чи то стали об`єктами посиленої "розкрутки", чи то змушені були пристати до поважніших політичних суб`єктів. На парламентських виборах 1998 року Соціал-демократична партія України (об`єднана), "Громада" та Народно-демократична партія (куди увійшли частина членів Партії демократичного відродження та Трудовий конгрес України) здобулися на власні парламентські фракції. А водночас певні наміри щодо своєї соціал-демократизації почала артикулювати Соціалістична партія Олександра Мороза, яка складалася із колишніх не надто твердолобих комуністів. Чим не торжество ідей соціал-демократії? Тим більше, що Валерій Пустовойтенко (НДП) став прем’єром, а Віктор Медведчук (СДПУ(о)) – віце-спікером Верховної Ради?

Але оцей "проміжний тріумф" політичних сил, які маніфестували себе як соціал-демократичні, мав наслідком перший потужний удар по перспективах української лівиці. Дуже швидко з’ясувалося, що йдеться не про партії, які висловлюють інтереси найманих працівників і малого бізнесу, а про "дахи" певних кланів. Крім того, демонстрований на кожному кроці розрив у статках партійних лідерів та їхніх виборців, розкішний стиль життя кланових лідерів (і це за умов тяжкої економічної кризи і хронічної невиплати зарплат та пенсій) був настільки вражаючим, що це не могло не датися взнаки. Як наслідок – НДП швидко пішла на маргінес, частина "Громади" відхрестилася від Лазаренка і стала "Батьківщиною", а СДПУ(о) перетворилася на партію чиновництва, сильну не популярністю в масах, а адмінресурсом.

Утім, на початку 2000-х угору пішла було Соціалістична партія. Активна участь в організації масових акцій протесту, обстоювання демократичних цінностей, гостра критика олігархічної системи, намагання організувати співпрацю з профспілками – все це мало наслідком зростання популярності партії. Ба більше: її належно оцінили й на міжнародній арені, прийняли консультативним членом до Соцінтерну і вже от-от мали зробити дійсним членом цього об’єднання, аж тут лідер СПУ Олександр Мороз обміняв усі високі ідеали на спікерське місце для себе та урядові посади для тих бізнесменів, які встигли посісти провідні місця у партійному керівництві. Як наслідок – на виборах 2007 року Соцпартія з гуркотом провалилася.

Що ж маємо у підсумку? Воістину садомазохістську самодискредитацію тих політичних сил України, які заявили про себе як про європейську лівицю, модерну соціал-демократію, продовжувачку вітчизняних традицій боротьби за права трудящих. Не випадково жодна із згаданих політичних сил – окрім нечисленних епізодів – не присвятила увагу розвитку профспілкового руху, структур громадянського суспільства, незалежних ЗМІ. Іншими словами, захисники найманих працівників виявилися речниками зажерливих буржуїв, нестримних у своїх апетитах нуворишів. Годі й казати, якою мірою це поселило – на рівні не тільки свідомості, а й підсвідомості – в українських виборцях недовіру до всього, що зветься соціал-демократією...

Інша частина суб’єктивних причин – це надмірні амбіції партійних вождів та ідеологів плюс їхні низькі організаційні здібності. Взагалі-то це загальні вади українських політиків демократичного табору, але в цьому випадку вони наочніше, ніж будь-коли. Бо ж треба вміти виводити на вулиці сотні тисяч людей, вести довготривалі кампанії тиску на владу, допомагати робітникам у проведенні страйків тощо. От і виходить так, що існує в Україні, скажімо, Соціал-демократична партія на чолі з Юрієм Буздуганом, яка навіть стала за ці роки консультативним членом Соцінтерну, - без олігархів у її лавах, без комуністичних рудиментів в ідеології – а хто її знає і який у неї вплив?

Тепер про причини об’єктивні. Якщо коротко, то вони полягають передусім в атомізованості сучасного суспільства, руйнації традиційних – ще совєтських – виробничих зв’язків та соціальної інфраструктури, у становленні економіки державно-олігархічного типу, коли найманий працівник виявляється цілком безправним перед симбіозом державних та бізнесових структур, у виїзді на заробітки за межі країни найбільш активної частини населення, нарешті, у постколоніальному і постгеноцидному статусі України, що донині негативно впливає на якість суспільних еліт. Соціальну пасивність та роз’єднаність посилили наслідки бездарної діяльності тих політичних сил та лідерів, яких привів до влади Майдан-2004; справа не тільки в психологічних чинниках, а й у різкому посиленні всевладдя і безкарності олігархічних кланів за минулі роки, особливо за 2010-11-й. До цього додаються фінансові труднощі всіх груп середнього класу внаслідок кризи 2008-09 років і новітнього посилення податкового тиску. Одне слово, найманий працівник і дрібний бізнесмен має сьогодні значно менше ступенів свободи, ніж два десятиліття тому.

Отож політична ніша соціал-демократії в Україні залишається порожньою, а Першого травня свої ритуальні ігрища влаштовуватимуть хіба що комуністи, які "протестують" проти чинної влади, будучи її складовою, та підконтрольні тій самій владі офіційні профспілки. От і все. Хоча... Обговорення на Інтернет-форумах засвідчує, що чимало опозиційного люду пристало на ідею про відродження маївок, щоб за кухлем пива на природі пошукати разом із друзями відповідь на сакраментальне питання: "Що робити?" Що ж, понад століття тому українська соціал-демократія теж починала із цього...


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
  • Чому влада зволікає з легалізацією видобутку бурштину
    10 грудня, Денис Казанський
  • Чи зможе Франсуа Фійон подолати Марін Ле Пен?
    9 грудня, The Economist
  • На яких засадах утворилася і функціонує «Воля народу»
    9 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено