Політика

  ▪   Ігор Лосєв

Пристрасті довкола Криму

фото: reuters
Чому не можна вважати «закритим» питання окупації українського півострова
Матеріал друкованого видання
№ 30 (558)
від 26 липня

У контексті правових та ідеологічних суперечок довкола припинення російсько-української війни нібито дипломатичними методами спостерігаються постійні настирливі спроби винести Крим за дужки обговорення проблеми. Причому це робиться не лише на Заході, а й у середовищі української політичної верхівки, мовляв, спочатку Донбас, мінські домовленості, а вже потім колись там Крим…


Путін на зустрічі з Трампом у Гельсінкі вирішив у дусі героя російської історичної літератури Козьми Пруткова «закрити» Америку, для початку обмежившись Кримом. Російський диктатор заявив, що кримське питання закрите назавжди. Людство таких заяв чуло багато. У радянські роки беззаперечною істиною вважалося, що СРСР існуватиме аж до встановлення всесвітнього комунізму, однак йому вистачило трохи менш як 70 років. Третій Рейх називали «тисячолітнім», але «тисячоліття» тривало аж 13 років… Колишній комсомольський ватажок УРСР та СРСР, а нині співробітник Міхаіла Ґорбачова Віктор Мироненко в інтерв’ю київській газеті сказав приблизно таке: Росія ніколи не розпадеться, не розраховуйте на це, її розпад неможливий… З огляду на реальну історію треба обережніше ставитися до таких понять, як «назавжди», «ніколи», «всі», «ніхто», «ніщо» тощо. І не поспішати «закривати питання»…

 

Читайте також: Ключ від півострова


На жаль, на «закриття Криму» працює певна частина українських ЗМІ, політиків, політологів, соціологів і журналістів. Нерідко можна почути доволі лицемірний «плач Ярославни» про те, що жахлива російська пропаганда (а таки ж справді жахлива!) повністю переформатувала мізки кримчан, і через те там, у Криму, мало не всі люто ненавидять Україну й обожнюють Росію. На користь цієї тези наводять більш ніж сумнівні соціологічні дослідження громадської думки на окупованому півострові. Які об’єктивні дані можна мати з таких опитувань в умовах жорсткої окупації? Нехай ті соціологи спробують опитати людей у КНДР (Північна Корея Кім Чен Ина). Якби мене, тоді студента філософського факультету Київського університету, приблизно так у 1977 році на Хрещатику запитали, як оцінюю політику Комуністичної партії, то що я зміг би відповісти? Нехай би соціологи поцікавилися у в’язнів Бухенвальду, що вони думають про діяльність гера коменданта табору, і насолоджувалися після того отриманою від них «об’єктивною» інформацією…


Деяким соціологам і журналістам вистачає безсоромності говорити про думку мешканців Ялти, Севастополя, Сімферополя, Євпаторії… Звісно, для тих, хто перебуває в системі офіційної позиції РФ, існує цілковита свобода слова, як для громадян колишнього СРСР, які використовували її «для зміцнення соціалістичної демократії та радянського ладу». А висловитися на користь України означає потрапити до кабінетів ФСБ. І лише одиниці наважуються прошепотіти: «А за України було краще»… Я вже не кажу про те, що ті, хто проводить такі опитування в анексованому Криму та на окупованому Донбасі, об’єктивно виступають провокаторами, які підставляють людей під каральну сокиру режиму.
Чимало зробили для відчуження від України її південних і східних територій деякі галицькі письменники (потім у них знайшлися однодумці в Києві), які ще до 2014 року постійно заявляли, що Крим і Донбас не потрібні Україні через те, що вони, мовляв, «не українські»…

відлучати ті чи інші регіони від України, дискредитувати їх, оголошувати «чужими» — позиція, м’яко кажучи, короткозора. Тим більше що етнокультурні «пуристи» не наводять жодних критеріїв українськості території, задовольняючись суто суб’єктивними відчуттями


Однак після того, як їхні мрії про розлучення з «неукраїнськими» територіями реалізував російський Ген­штаб, ці галицькі літератори замовкли. Зате час від часу озиваються їхні ідейні соратники в столиці. Один із них пропонує знайти кілька еталонних українських регіонів і там розбудувати справжню (без чужорідних домішок) українську державу. А решту… А з рештою якось само собою вирішиться. І дарма що все це дуже нагадує резервацію, етнографічний заповідник. В антиутопії письменника Юрія Щербака такий проект розглядається доволі критично, як велика біда для України, і називається «зоною етнічної консолідації», скорочено «ЗЕК».


Там будуть виключно козаченьки з фольклорними дівчатами, мальовничі хатинки під стріхою, «аква віта» з найкращих сортів вітчизняних буряків, тільки українська мова й решта все ідеальне, гарне, кольорове, приблизно в такому стилі, такому вигляді, як зберегли Україну у своїй уяві перші покоління емігрантів за океаном, традиційно транслюючи саме такі чудові картинки своїм нащадкам.


Але з огляду на реальну Україну простір ідеальної під тиском не завжди приємних фактів, мов шагренева шкіра, постійно зменшуватиметься (бо чітко відсепарованих, чисто українських за мовою та культурою регіонів на теренах країни дуже мало), допоки не набуде розмірів київського помешкання пана письменника, співця Холодного Яру й «правильної» України. А поки що чимало «правильних» носіїв галицької української тікає на заробітки до Польщі, Словаччини, Чехії, Румунії та й до Росії, аби тільки не ризикувати своїм життям на фронті. Хоча за логікою «холодноярського літописця» вони мали б бути в перших рядах оборонців суверенної України. Виявилося, що розмовляти українською, вдягати вишиванку, вимахувати синьо-жовтими й червоно-чорними прапорами, вигукувати «Слава Україні!» набагато легше, ніж зі зброєю в руках стати на кордоні держави. Як написала знана інтелектуалка з галицьким корінням Оля Гнатюк: «2009 року в Запоріжжі була вражена, наскільки це зросійщене та орієнтоване на східного сусіда місто. А зараз варто подивитися, де найбільше набирають призовників. Якщо у Львові треба робити для цього облаву, то в Запоріжжі ситуація інша».

 

Читайте також: Обмежувач суверенітету. Як готувався ґрунт для російської окупації Криму


Війна показала, що жоден регіон не має монополії на справжній (не вербально-театральний!) український патріотизм. Адже на фронті люди платять за свої переконання найбільшу ціну, ціну життя і крові, віддають власній Батьківщині свої руки, ноги, очі, здоров’я, жертвують усім. Тому відлучати ті чи інші регіони від України, дискредитувати їх, оголошувати «чужими» — позиція, м’яко кажучи, короткозора. Тим більше що етнокультурні «пуристи» не наводять жодних критеріїв українськості території, задовольняючись суто суб’єктивними відчуттями. Колись екс-член політбюро ЦК КПРС, соратник Ґорбачова Алєксандр Яковлєв заперечував таким способом суверенітет і незалежність України: «Коли я перебуваю в Україні, не почуваюся тут за кордоном». Отже, немає такої країни, такої держави й такої нації, бо вони, бачте, «не почуваються»… Не справляє місцевість на українського письменника враження української, отже, зовсім це не Україна і не шкода віддати її, ту землю, історичному ворогові. Особ­ливо вражає маячня про якусь мало не доісторичну «антиукраїнськість» Криму, у чому деякі наші автори дивовижним чином змикаються з російським неоімперським дискурсом. Хоча історія каже про інше. На початку ХХ століття, коли самі слова «Україна», «українці», «український» для широкого загалу ще були доволі екзотичними, похід Кримської групи армії УНР під проводом Петра Болбочана залишив нам цікаві дані про те, як жителі Криму зустрічали українських вояків. Учасник експедиції Борис Монкевич згадував: «Ніде по всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя. Всі вулиці були декоровані квітами й переповнені публікою, яка радісно вітала Болбочана. Всю дорогу за самоходом бігла тисячна юрба народу, котра проводжала побідника і свого визволителя з таким запалом, з таким ентузіазмом, якому немає порівняння, якого ніколи не можна забути».

 

Читайте також: Від «зачарованих на Схід» до «зачарованих на Захід»


Ну Монкевич — український військовий, особа заангажована. Але знаний історик, кримчанин Сергій Громенко наводить спогади російського офіцера Ніколая Крішевского про те, як після втечі комуністів з Керчі там створили загін для охорони порядку, з яким стався кумедний, але дуже характерний і промовистий випадок: «Загін мав абсолютно незвичний для Керчі вигляд: люди були прекрасно вдягнені, сиділи на хороших стройових конях, були відмінно озброєні… Тільки-но загін вийшов на головну вулицю, як зібрався величезний натовп, який прийняв їх за українців. Люди кричали «Ура!», цілували солдатів і взагалі висловлювали винятковий захват…»


А російський офіцер і письменник Нєстор Монастирьов так описав події у Феодосії: «Єдино ми помітили, що в місті несподівано встановився відносний порядок. Банди червоних мародерів кудись раптом зникли. Ходив слух, що у Крим увійшли українські війська. Про німців узагалі ніхто не говорив, і всі з дня на день очікували приходу українських частин, готуючись зустріти їх квітами як визволителів від кривавого більшовицького кошмару. Ніхто не приховував своєї радості». І щойно з’явилася на обрії якась військова колона, Феодосія зраділа: «Усе населення вийшло на вулиці. Люди сміялися і плакали, обнімалися, хрестилися. «Йдуть українці! Слава Богу!»
Ось так можуть зустрічати українську армію в Криму. Аби тільки вона туди прийшла…