Політика

  ▪   Олесь Олексієнко

Свобода не сваволя

Npr.org
Як проти українців використовують міф схильності до свавільності та чому таке важливе відчуття відповідальності перед своїми
Матеріал друкованого видання
№ 23 (551)
від 7 червня

Серйозним стереотипом, який використовується проти українців, причому не лише ворогами, а й часто ними самими, стало надто своєрідне уявлення про їхню волелюбність. Адже схильність до свободи визначається нашими громадянами як одна з ключових рис національного характеру, яка, наприклад, відрізняє українців від росіян.


Однак ось уже кілька сторіч уявлення про свободо- чи волелюбність українців зводиться переважно до насадження міфу про несприйняття ними будь-якої влади та порядку, схильність до постійного бунтування та навіть свавілля. Ба більше, у часи радянської окупації цей міф про свавільність нашого національного характеру доповнився яскравим соціально-класовим забарвленням.


Деструктивно-хаотичні прояви, які справді були притаманні частині козацтва чи іншим повстанцям в умовах панування над Україною чужинців, були зведені в абсолют, оспівані як класичний зразок «волелюбного українця» й активно поширювалися серед нас самих.

 

Читайте також: Дебет та кредит вибору


Навіюваний україн­цям змалку образ запального, волелюбного, але недалекоглядного козака, котрий здатен до рішучої боротьби з узурпаторами й поневолювачами, однак не знає, що робити далі та як дати лад собі й країні після повалення/вигнання цього внутрішнього чи зовнішнього поневолювача, став стійким національним міфом. Він як підтримувався ззовні, так і відтворювався з покоління в покоління в самій Україні. Тут виявлялося і геройство, і самомилування, і жертовність. Втім, у такий спосіб постійно перезапускалися й підтримувалися в дії негативні суспільно-політичні настрої, які штовхали в хибному напрямку. Це відіграло свою роль як під час Української революції 1917–1921 років, так і під час революційних подій 2004–2005-го та 2013–2014-го.


Згенерований поневолювачами, із якими боролися українці, — спочатку поляками, котрі саме так подавали своїх ворогів по численних польсько-українських війнах ХVI–ХVІІІ століть, а потім і росіянами, які ліквідовували залишки автономії та самобутності українських земель у складі своєї імперії, — цей міф мусив затьмарити конструктивну, справді історичну домінантну складову нашого свободолюбства. Останнє полягало в прагненні українців, як і більшості європейців та загалом людей західного світу, до свободи насамперед економічної. І вже як похідної від неї та водночас необхідної для її забезпечення свободи суспільно-політичної.


Тоді як схильність до заперечення влади, пов­стань чи вимушена войовничість були все-таки похідними від цього базового прагнення до економічної свободи. Українські неспокій­ні землі на межі Дикого Поля якраз від початку заселяли люди, які цінували понад усе економічну свободу й готові були до постійних ризиків і небезпек, а отже, і до захисту себе й власної свободи. Однак при цьому за нагоди лише незначна частка серед них відмовлялася від можливості реалізувати себе в економічній сфері, якщо мала для того необхідну свободу й можливості.

Свободолюбність українців має постати у своїй первозданній формі — прагнення до свободи у творенні заможності, потрібної для цього влади й порядку, а не просто заперечення чи відкидання чужої.


І хоча героями оспівувалися природно не вони, а та меншість, яка продовжувала військову активність і жила походами, однак більшість становили саме ті, хто, діставши можливість, волів займатися тим чи іншим тогочасним підприємництвом. Маючи вибір, вони робили його на користь реалізації себе в економічній сфері, стрімко перетворювалися на вільних фермерів.


Цей пріоритет економічної свободи й прагнення до заможності, але аж ніяк не оспівуваний у думах «козак Голота» відігравав в історичній долі українства та формуванні національного характеру завжди куди більшу роль, ніж прагнення до якоїсь там необмеженої волі чи бунтування. Бажання до економічної свободи та багатіння не виключало, а то й відверто спонукало до пошуку стабільності й визначеності, а отже, аж ніяк не заперечувало закону й порядку. Просто зрозумілого й свого.


Саме з цієї причини, можливості реалізуватися в економічній активності, розвитку власної справи, — чи то фермерство, чи які-небудь промисли, — українці не демонстрували більше своєї свавільності чи бунтарства, зосереджуючись на продуктивній праці. Далі бунтували й сваволили ті, хто не міг чи не встиг скористатися вигодами економічної свободи, що з’явилися після козацької революції ХVІІ століття.

 

Читайте також: Багатство надскладного вибору


Це цілковито, хоч і специфічно, вписувалося в загальний для західного світу Нового часу контекст боротьби за економічну свободу проти феодально-станових перепон, які заважали розвитку буржуазного капіталістичного суспільства. Можливо, в Україні вона набирала дещо радикальніших форм, ніж у Західній Європі чи Північній Америці. Хоча то радше відкрите питання. Бо головним чином, як уже зазначалося, методи боротьби українців за економічну свободу й можливість займатися вільним підприємництвом дискредитувалися тими, проти кого вони застосовувалися. Тож було б дивно чекати від них якоїсь іншої оцінки таких прагнень.


Насамперед економічної свободи українці хотіли й у наступні століття. Здобувши мінімальні можливості для самореалізації в економічній сфері, вони кидали всі інші заняття та переходили до власних справ. І лише стресові, екстрені ситуації змушували їх покинути все й знову взятися за зброю, щоб відстоювати право на економічну свободу. Причому робилося це зазвичай без особливого ентузіазму, за крайньої потреби. Зберегти власну як-не-як налагоджену справу й господарку хотілося завжди більше. Це дуже добре виявилося в умовах того ж таки непу, який відкрив можливості для реалізації бодай і обмеженої економічної свободи українців і таким чином на роки позбавив бажання боротися з окупаційною владою, як вони це робили у 1917–1921-му чи потім у 1929–1933 роках.

 

Читайте також: Рейтинг поплутав


Сьогодні також дуже важливо переосмислити уявлення про пріоритети свободолюбства українців, аби відійти від нав’язаного стереотипу зовнішнього походження, який заважає їм спрямовувати енергію на економічний розвиток, фокусуватися на реалізації свого потенціалу для багатіння власного та решти країни. Свободолюбність українців має постати у своїй первозданній формі — прагнення до свободи у творенні заможності, потрібної для цього влади й порядку, а не просто заперечення чи відкидання чужої.


Поряд із пріоритетом економічної свободи важливою рисою українців завжди було несприйняття зради своїх, переходу на бік ворогів-чужинців чи служби їхнім інтересам. Як у часи розквіту козацтва, так і в часи національно-визвольної боротьби 1930–1950-х у Західній Україні, воно було надзвичайно розвиненим. Проявлялася нульова толерантність до зради власного народу й справи, переходу на бік ворога. Відступники із середовища козацтва чи національного підпілля каралися не менш, а часто й більш жорстоко порівняно з традиційним ворогом.


Попри розбіжності в поглядах і жорсткі політичні сутички всередині українства, завжди важливо мати межу, червону лінію, коли в боротьбі з опонентами хтось зі своїх починає працювати на ворога. У цих випадках інстинкт до покарання зрадників є одним із найважливіших для виживання нації, збереження, розбудови та зміцнення національної держави.

 

Читайте також: Чи має Україна ознаки failed state


З козацьких часів розправи над авторитетними козаками чи й отаманами були таким природним і «напутнім» явищем, що навіть увійшли в народну творчість: «Хоч би де ховалися, а відповідати все одно доведеться». Аналогічно чинили й підпільники із СБ ОУН чи УПА з тими, хто переходив на бік окупантів, зраджував національну справу й починав працювати проти свого народу.


Той інстинкт захисту свого зберігався українцями століттями, однак був дуже підірваний в останні кілька століть російського колоніалізму й особливо в тоталітарну радянську епоху. Причому не так через карально-репресивні заходи, як через ідеологічну та інформаційну війну, яка безперервно велася проти українців із використанням усіх можливих каналів і вела до розмивання меж «свій-чужий». Навіть більше, ця війна триває досі, оскільки належним чином не ідентифікована та в низці своїх проявів у масштабах суспільства й держави так і не діагностована як вкрай небезпечна проблема.


Тим часом без подолання постколоніальної інерції у свідомості й самоідентифікації, вибудовування нормальних меж «свій-чужий» і вироблення дієвого імунітету до зовнішнього деструктивного впливу та його агентів у державному й національному організмі годі сподіватися на побудову успішної та стійкої держави. Тому відновлення традиційно притаманної українцям нульової толерантності до колаборації зради своєї держави та її національних інтересів, хоч би якими мотивами вона виправдовувалася, є ключовим завданням.