Політика

  ▪   Роман Малко

Брунькування лівих

фото: socparty.com.ua
Звідки взявся цирк на соціалістичному фланзі
Матеріал друкованого видання
№ 19 (547)
від 10 травня

Боротьба за соціалізм або радше спроба реінкарнації в Україні соціалістичного партійного руху скидається сьогодні лише на фарс. Часи, коли ці послідовники Маркса, Енґельса та Лєніна могли впливати на уми та вподобання суспільства, брати на виборах значний відсоток підтримки й бути гравцями на політичній шахівниці, у минулому. Хтось переконаний, що все це лише тимчасові труднощі та рано чи пізно ліва ніша в Україні буде заповнена, бо є начебто суспільний запит. Утім, помріяти не шкодить. Зайти ще раз переможним кроком в українську політику, як вони це зробили на зорі незалежності, соціалісти ближчим часом не зможуть. І не тільки тому, що захищати знедолених уже немає потреби, а соціальні питання вирішено остаточно. Справжня суть в іншому.

 

По-перше, ніша вже зайнята. Соціальні популістські ідеї з успіхом експлуатують і використовують усі, кому не лінь, — від партій влади до правих. Найуспішніші в цьому сенсі відверті фрики, які годуються з лап олігархів, безнадійно паплюжать світлу ідею рівності та братерства. Створювати щось путнє на їхньому тлі цілком безперспективно. І хоч ліваків різного штибу в Україні не бракувало ніколи, але час робить своє. Значна частина цієї публіки завдяки всіляким трансформаціям давно дрейфувала на плідніші плантації, де крутяться грубі буржуйські гроші, поринула в боротьбу за права різних меншин, зависла в парадигмі гендеру. У будь-якому разі ставку на розбудову потужної партійної структури вони не роблять, серйозно займатися цим ніхто не хоче. А все, що навіть з’являється в цій ніші, скидається на такі собі організаційні експерименти, метою яких у кращому разі є потрапляння в політику чи спроба в ній утриматися.

 

Читайте також: Як змінюється запит на опозиційність

 

Ну а по-друге, справжнього українського соціалістичного руху в новітні часи ніколи не існувало. Й історія виникнення та занепаду колись, здавалося, потужної Соціалістичної партії України яскравий приклад того. Завдання СПУ, створеної за два місяці після заборони в 1991 році КПУ як філіалу КПРС, полягало лише в тому, щоб у такий нехитрий спосіб перебрати на себе важелі правління та зберегти всі організаційні рештки партії-матері. Лідер СПУ Олександр Мороз із цим навіть ніколи не крився. Тому про жоден український соціалізм у структурі, де відразу опинилися кращі люди померлої більшовицької партії, звісно, не могло навіть ітися. Соціалісти ніколи не були носіями справді соціалістичних ідей, а лише ретрансляторами совка. І першим підтвердженням цього став «великий вихід» із СПУ в 1993-му чималої кількості соратничків, спричинений реінкарнацією КПУ (втікали цілі парторганізації), що призвело до першої великої партійної кризи. Власне, цей момент, мабуть, і заклав підвалини для повільного занепаду так званого соціалістичного руху. Існування на тлі КПУ аналогічної структури фактично з тією самою ідеологією, суттєва відмінність якої була хіба що в назві та прізвищі лідера, не мало сенсу. Попри потужні ігрові політичні таланти лідера й певні електоральні успіхи, які все ж таки були слабші, ніж у комуністів, втриматися на українській політичній шахівниці соціалістам вдалося лише три п’ятирічки. Увесь цей період їх супроводжували скандали та розколи.

Поява в лівій ніші персонажів на кшталт Добкіна, Киви, Капліна та Кожари — це симптом, який вказує лише  на повний занепад (без ознак одужання) лівого флангу української політики


Після комуністів внесла свою посильну лепту в брунькування лівих Наталя Вітренко, відома під позивним «конотопська відьма», яку вигнали 1995 року із СПУ за надмірну вірність соціалістичним ідеям. Створивши Прогресивну соціалістичну партію України, вона почала вести непримиренну боротьбу найперше проти СПУ Мороза й фактично відтягнула від канонічних соціалістів найрадикальніших членів. Після невдалої участі лідера в президентських виборах 1999-го СПУ струсонув ще один розкол: було вигнано цілу групу батьків-засновників. Утім, вони теж не розгубились і створили черговий соціалістичний проектик ВО лівих «Справедливість». Далі ще були оприлюднені Морозом «плівки Мельниченка», звинувачення президента Леоніда Кучми у вбивстві Георгія Гонгадзе, участь спільно з правими в акції «Україна без Кучми». І як наслідок — новий розкол: зненацька СПУ позбулася свого молодіжного крила — Соціалістичного конгресу молоді. Власне, остаточно подих смерті війнув в обличчя дітищу Мороза, коли, будучи учасником помаранчевої команди, він вирішив зіграти власну партію та разом із регіоналами й комуністами створив антикризову коаліцію в парламенті. Такої «всеукраїнської зради» йому не змогли пробачити ні «любі друзі», ні соратники по партії. Саме тоді, гримнувши дверима, остаточно розпрощався з ідеалами соціалізму нинішній Генпрокурор Юрій Луценко, ставши творцем «Народної самооборони». Відколовся та створив власний проект «Союз лівих сил» Василь Волга. Ну а партія, суттєво схуднувши й зганьбившись в очах традиційного електорату, вперше не подолала прохідний бар’єр на виборах 2007 року й не пройшла до парламенту. Не допомогло ані залучення до списку носіїв адмінресурсу, ані справжніх господарників в особі директора меткомбінату імені Ілліча Володимира Бойка.

 

Читайте також: Казус омбудсмена. Політичне забарвлення уповноваженої

 

Утім, найцікавіше почалося у 2010-му, коли беззмінний лідер СПУ Олександр Мороз вирішив перепочити, сховавшись за спиною нового обличчя партії, залишаючись при цьому фактично сірим кардиналом. Почесну місію виведення соціалістів із кризи було доручено Василеві Цушку, але той, зрозумівши, що йому відведено роль лише весільного генерала, менш ніж за рік правління відмовився від такої честі. Ну а далі все закрутилося, як у водевілі. Протистояння за лідерство між Олександром Морозом і Миколою Рудьковським (любителем літати з коханками до Парижа), спроба об’єднати аж 11 соціалістичних утворень під крилом СПУ, утеча Рудьковського з партії в ряди регіоналів, призначення лідером Петра Устенка, який протримався понад рік, повернення Рудьковського та обрання його головою, позов ображеного Устенка до суду, і, врешті, затяжний конфлікт, під час якого про існування СПУ фактично забули.
Поки в суді розбиралися, хто кому невістка, нішу заповнили куди цікавіші персонажі, чия робота у фейк-стилі фактично довела ситуацію до абсурду.

 

І тепер лівий фланг скидається на цирк. Зі старих бойових підрозділів там залишилася хіба що маргінальна ПСПУ Вітренко, вплив якої обмежується соратником Марченком, і модифікована СПУ, чиїм лідером, принаймні за документами, зненацька став колишній начальник Департаменту протидії наркозлочинності, а нині радник голови МВС, епатажний Ілля Кива. І якщо з ПСПУ все більш-менш зрозуміло, то поява Киви справді оживила безславну кончину соціалістичного партійного проекту. Щонайменше вона спричинила істерику в ще одного претендента на лівацькі мізки, лідера колишньої Партії простих людей, перейменованої нині на Соціал-демократичну партію, Сергія Капліна. Між іншим, третю за чергою після СДПУ і СДПУ(о). Річ у тім, що нібито за версією колишнього голови СПУ Устенка (торік Вищий адмінсуд України таки не визнав його лідером партії) соціалісти саме намагалися об’єднатися з каплінцями, але відбулося рейдерське захоплення політсили, було усунуто старе керівництво, змінено склад політради, а чиновники Мін’юсту зіграли на руку рейдерам і це узаконили. За всім цим шоу, мовляв, стоїть Арсен Аваков, патрон Киви, який у такий спосіб вирішив узяти під свій контроль ще одну кишенькову партію. Цілком очевидно, що, зайшовши з вулиці, Кива не міг би прокрутити свою авантюру, хтось ізсередини мусив цьому посприяти: або Рудьковський, на той час формальний голова, або Устенко. Скільки це могло коштувати та чи йшлося про купівлю, хай залишиться таємницею. У будь-якому разі у відповідь старі кадри згодом спробували позбавити Киву статусу голови СПУ та виключили з лав партії, але перед тим він ще встиг зіграти на випередження, звинувативши їх у співпраці з Кремлем і спробі отримати від агресора $30 млн.

 

Читайте також: Як Тимошенко готується до виборів

 

Поки що ставити хрест на СПУ зарано. Згідно з Єдиним реєстром громадських формувань її головою є таки Кива, але не виключено, що все ще може змінитися. І не лише тому, що Каплін наразі не збирається заспокоюватися. Конфлікт за СПУ, найімовірніше, є війною не так між Капліним і Кивою, як між їхніми патронами Льовочкіним (колишнім головою АП Януковича), чиї вуха стирчать за Капліним, і таки Аваковим.

 

Ну а поки тривають ці веселі ігрища, лівацька ніша, зокрема завдяки зникненню з легального простору комуністів, упевнено заповнюється ще дивнішими проектами, геть маргіналізуючи хирляву ідею. Одним із них є нібито нове дітище Олександра Мороза, який, узявши тайм-аут на участь у політиці, певний час займався поезією, та раптом вирішив повернутися. Цього разу, аби уникнути неприємностей із правом власності, Мороз свою політсилу вирішив назвати чітко й зрозуміло — Партія Олександра Мороза «За правду й справедливість». А метою її діяльності визначив відстоювання інтересів і прав громадян України, права на гідний рівень життя, на гарантований соціальний захист, на свободу думки й слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань. Чи існує вона насправді та скільки має членів, секрет, але крім Мороза в ній ще точно є одне обличчя — його заступник, колишній соратник та екс-міністр МВС Василь Цушко.
Знову після революції повернулася до життя партія «Справедливість». Це рештки тієї групки, яку свого часу прогнав із СПУ Олександр Мороз. Певний час вона називалася «Об’єднані ліві і селяни», але нині вирішила повернутися до витоків. Щоб ніхто не сумнівався, серед перших рішень оновленої політсили була підтримка Петра Порошенка на виборах президента України.

 

Читайте також: БПП: один за всіх і всі за себе

 

Ще один цікавий проект — партія «Соціалісти», створена колишнім міністром закордонних справ епохи Януковича Леонідом Кожарою та долученим до нього екс-регіоналом, нардепом двох скликань Олексієм Плотніковим. Її діяльність зводиться до тиражування заяв і дрібних вуличних акцій совкового зразка, найімовірніше проплачених, і навряд чи переросте в щось масштабне.

 

Та найодіозніший проект усе-таки започаткував інший регіонал Михайло Добкін. Покинувши Опоблок, він раптом проанонсував створення партії «Християнських соціалістів», чия ідеологія буде, за його твердженням, суттєво відрізнятися від ідеології соціалістів із комуністичним минулим і нестиме в маси християнські цінності. Заява новоявленого християнського соціаліста Добкіна спричинила не лише добрячу істерику в суспільстві, а й припущення, що йдеться про спробу створення політичного крила для УПЦ МП, і це цілком імовірно. Звісно, сам Добкін таку роботу не потягне, щонайменше йому забракне грошей, але якщо до справи долучиться хтось із більшими можливостями, наприклад Вадим Новинський, одіозний воцерковлений олігарх, то все може вдатися. Звісно, кандидатура Добкіна не найкращий вибір для цієї поважної політсили, але такі, мабуть, часи настали. Поява в лівацькій ніші персонажів на кшталт Добкіна, Киви, Капліна та Кожари — це симптом, який вказує лише на повний занепад (без ознак одужання) лівого флангу української політики.