Політика

  ▪   Роман Малко

Неноворічні «сюрпризи»

Загалом усе йшло за планом. Ухвалено бюджет, підписано потрібні папери, проведено звітні прес-конференції, відзнято вітальні ролики, куплено квитки чи зафрахтовано чартери, розіслано запрошення на вечірки, спаковано валізи, роздано останні настанови…

Все як годиться і все, що потрібно для спокійного, без неприємних сюрпризів святкування Нового року та Різдва. Навіть звільнити полонених, на диво, вдалося в останній момент. Якби ще й новий рік почався, як запланували, було б узагалі чудово.

Жити без надривів — рожева мрія української влади. Та з різних причин ця радість їй лише сниться. І не тому, що влада сама робить усе можливе, аби нічні кошмари її не полишали. Із цим ще можна впоратися. Звичка адаптуватися до неприємностей та обертати їх на свою користь — головна фішка людей системи. Та є два вагомі подразники, з якими дати раду поки що не вдається. Головний — власний народ, точніше його найактивніша частина, якій ніяк не йметься і в якої виникають нові й нові запитання до влади. Що далі, то менш зручні.

З іншим подразником — іноземними партнерами — ще складніше. Вони дають гроші, щоб країна могла втриматися на плаву. Але їхньою умовою є наведення хоч якогось видимого ладу та реформи. Звісно, всі ці реформи — смерть системі, тому доводиться їх робити впівсили, паралельно напускаючи туману в очі. На жаль, іноді він розсіюється, партнери беруться за голову, починають нервуватися, і тоді доводиться викручуватися, як вуж на сковорідці.

Втім, навіть за таких нестерпних умов можна було б спокійно існувати, якби не фактор несподіванки, який і підштовхує активності перших та других. Втрутилася ця зараза у святковий спокій країни й цього разу. Спочатку вбивство юристки Ірини Ноздровської під Києвом, потім скандал з УПЦ МП у Запоріжжі, тепер от вихід на екрани знятого прихованими камерами блокбастеру про те, як реформована поліція заробляє гроші шантажем. Все б нічого, якби знову всюдисущі активісти-правдолюби не розігнали інформацію зі швидкістю світла. На першу подію довелося реагувати майже відразу. До дій підштовхнули кілька сотень агресивно налаштованих протестувальників під Головним управлінням поліції Київської області. За іншими наразі можна поспостерігати. Реагувати чи ні — це залежатиме від того, як розвиватиметься ситуація. 

Влада звикла реагувати на ті виклики, від яких ніяк не відкрутитися. Але якщо можливо, то просто не помічати їх. А раптом проблема розсмокчеться сама. А як не розсмокчеться... Просто працюватиме на картинку. Не над розв’язанням, не на перспективу, а заради піару

Така поведінка типова для влади. Вона звикла реагувати на ті виклики, від яких ніяк не відкрутитися. Але якщо можливо, то просто не помічати їх. А раптом проблема розсмокчеться сама. А як не розсмокчеться… Ні, не вирішуватиме. Просто працюватиме на картинку. Не над розв’язанням, не на перспективу, щоб аналогічні речі більше не виникали, а заради піару. Адже скоро вибори, рейтинги душать як зашморг, є необхідність знизити градус напруження...

Це улюблений стиль поведінки не тільки президента. Вичікує, мовчить, читає коментарі в соцмережах, слухає аналітиків, а в ситуацію втручається хіба що тоді, коли від кипіння аж дах зносить або коли зрозуміло, де краще зробити безпрограшну ставку. Так поводяться майже всі чиновники в країні, намагаючись осідлати видимий тренд, решта їм усе байдуже. Іноді комусь із них, звісно, не щастить. Опинившись «на передку», змушені імпровізувати, і та імпровізація якнайкраще демонструє справжнє обличчя цієї касти людей. Трагедія з убивством Ноздровської мала всі шанси лишитися трагедією од­нієї родини, якби не заволала вулиця. Навряд чи без цього на пошуки вбивці кинули б сотні правоохоронців. Звісно, передбачити, де і якому маніяку захочеться комусь вкоротити віку, неможливо. От тільки навчитися поводитися по-людськи й професійно в таких випадках можна. Як можна й з імовірністю 100% сказати, що відверто антиукраїнська поведінка деяких діячів УПЦ МП в Україні рано чи пізно закінчиться погано, чим обов’язково скористаються ті, кому треба. І щоб цього не допустити, вже давно слід думати, що робити. 
Де прорве чиряк наступного разу, ніхто не знає. І справа не лише у філіалі ФСБ в Україні. Таких проривів і фонтанів гною може бути багато. Чимало з них неважко було б спрогнозувати, якби армія радників та аналітиків, яка годується довкола високих чинів чи в їхніх придворних інституціях, бодай трохи працювала.

Читайте також: Відмовився відспівати дитину. Що відомо про скандал навколо УПЦ МП

Де аналіз, де прогнози, де кроки на випередження? Аналітиків як грибів після дощу, радників виписують з-за морів за грубі гроші, а витворити хоч якусь стратегію розвитку країни, сформулювати бодай якусь національну ідею ніяк. Парадокс, але ідіотський маніакальний потяг до планування та прийняття всіляких програм у цій системі так і не трансформувався в здатність прораховувати наперед можливі ризики та необхідні кроки, щоб убезпечитися. Так, усе це данина моді. Після урочистої презентації їх забувають. Але принаймні інстинкт самозбереження мав би хоч іноді щось нашіптувати на вухо. 

Церковні проблеми лежать на поверхні. Про активізацію терористів у тилу, коли йде війна, міг би здогадатися й дурень. Але доки не згорить один, другий, третій склад, ніхто пальцем не поворухне. Доки не здійметься галас, що якийсь значущий сепаратист пиячить у столичному ресторані, ніяким спецслужбам він не цікавий. Навіть коли вірус Petya накриє половину стратегічно важливих комп’ютерів країни, все, на що здатна влада, то це гнівно пообіцяти посилити боротьбу в кіберпросторі. Те, що обіцянка залишиться невиконана, ніхто й не сумнівається. А підтвердження прилетить акурат під ялиночку в офіс одеської юстиції. Сюрприз!

Читайте також: Справа Ноздровської. Що стало відомо у суді

Здавалося б, що заважає взяти й зробити справу добре? З’явилася проблема — вирішити її раз і назавжди. Почали реформу — ну так сталося, не змогли відкрутитися — довести її до кінця. Якби західні партнери не копали й не давали грошей, хтозна, чи бодай одна з реформ, проведенням яких так пишаються і хваляться, була зрушена з місця. 

Жоден український чиновник, будуючи свій палац, не ризикне на цьому здешевити, будуватиме навіки. Матеріали та комунікації лише найвищої якості, а якщо треба, то й із золота. Сам продумає кожну дрібницю чи найме для цього спеціалістів, із яких здере шкуру, коли щось напартачать. А щоб хороми, не дай Боже, не згоріли, нафарширує надсучасними системами безпеки, подбає про добротний паркан, аби убезпечитися від несподіванок, і не вселиться, доки там не буде наведено лад. Усе логічно й правильно. Бо це своє. Нелогічно й неправильно те, що в масштабах держави аналогічної скрупульозності в жодного з них не побачиш.