Політика

  ▪   Роман Малко

Зберегти владу

Поганий той президент, який після закінчення свого першого терміну не хоче опинитися на посаді вдруге.

 Петро Порошенко точно не з таких. Можна не сумніватися, що він зробить усе можливе й неможливе, щоб у 2019 році знову виграти вибори. Звісно, втілити це так легко, як першого разу, йому не вдасться. І не лише тому, що простенькі технології зразка 2014-го з перемогою в один тур у країні, яка вже стільки років воює, більше не спрацюють. Нині Порошенко вже не просто один із загадкових кандидатів, а людина-оркестр, за якою тягнеться чималий шлейф історій, домовленостей, взаємозалежностей і ціла команда його імені в парламенті, яка хоч-не-хоч мусить стати основною платформою для другого сходження.

Власне команда, до речі, і є ключовою проблемою Петра Олексійовича, яка може або все йому зіпсувати, або ж, навпаки, влаштувати своєму шефові достойне продовження гри. Ми кажемо Порошенко — маємо на увазі БПП, кажемо БПП — маємо на увазі Порошенко. Ця перефразована цитата Маяковського якнайкраще характеризує суть нинішнього владного тандему. І хай на цій формулі світ не зійшовся клином, бо є ще й інші гравці. Той самий «Народний фронт», який теж щедро представлений в уряді і без якого формула була б неповною. Але на відміну від БПП НФ є радше непорозумінням на тлі свого партнера, класичної партії влади постсовкового зразка з усіма її підводними рифами та проблемами. 

Що таке партія влади, особливо пояснювати не треба. Варто лишень згадати всі ці давно померлі організми на кшталт НДП, «За ЄдУ!», СДПУ(о), НУ – НС чи досі конаючу ПР, що свого часу пригрівали під теплим кожухом найрізноманітніших часто геть протилежних ідеологічно чи ментально персонажів, які перетікали з однієї субстанції в іншу. Декого з тодішніх реліктів можна й нині зустріти в аналогічному проекті під назвою БПП. І Петро Порошенко один із таких. Хоча певне оновлення політичної еліти з часом усе ж таки відбувається, точка тяжіння вже багато років залишається незалежно від назви лише одна — вивіска із солодким словом «влада». «Найкращі» люди країни завжди концентруються під тим політичним брендом, що найближче до вершини піраміди. І це лише на перший погляд дивно, що може бути спільного між, скажімо, пташенятами з гнізда Леоніда Черновецького Сергієм Березенком і Сергієм Рудиком та затятими антикорупціонерами Мустафою Найємом і Сергієм Лещенком, між олігархами братами Ярославом і Богданом Дубневичами та волонтером Тетяною Ричковою, між аграріями-латифундистами Андрієм Вадатурським і Аркадієм Корнацьким та соціалістом-популістом Сергієм Капліним. Усіх їх об’єднувало й об’єднує в нових форматах лише влада, перебування в якій чи можливість бути до неї на відстані витягнутої руки означає майже все, про що лишень можна мріяти. Окрім хіба що  Царства Небесного. Утім, це вже інша історія, якою вони навряд чи переймаються.

Читайте також: Фрагментація влади

Вінегрет

Стосунки між президентом як уособленням влади та БПП, його військом, важко назвати простими, і це природно. Занадто строката публіка зібралася. Тут є уламки всього: колишніх домовленостей і політичних тусовок, регіональних кланів, напівкримінальних угруповань і грантоїдських організмів. Тут можна зустріти і олігарха-філантропа, і мажора-схемника. Чоловіка й дружину, батька й сина, племінника, вуйка, кумів, похресників, кого завгодно. Є тут і динозаври з минулих епох, що забезпечували перехід України з підімперського в незалежний формат, такі як комсомольський функціонер Анатолій Матвієнко, один із перших рухівців Ігор Гринів чи нардеп майже всіх скликань і багаторазовий міністр Віктор Пинзеник. Ці люди вельми близькі до тіла Петра Порошенка, бо не лише уособлюють його буремну юність, а ще й пам’ятають перші кроки цього талановитого хлопчини в сипучих пісках української політики та бізнесу. Є тут колеги президента по цеху з епохи Кучми. З деякими його мало що пов’язує, але вони перебувають у спільній системі координат, і це важливо. Але з деким, скажімо, з Олександром Третьяковим із когорти «любих друзів» Віктора Ющенка, до яких Петро Олексійович теж належав, він пройшов надто багато, щоб опинитися в різних човнах. Особливе місце в політсилі імені президента, звісно, посідають ті, кого можна зарахувати до його близького чи ділового оточення. І це не лише партнер по бізнесу й дуже близький друг Ігор Кононенко, якому президент довіряє чи не найбільше, а й земляк-чиновник із Вінниці Олександр Домбровський, на якого Порошенко може сміливо розраховувати. 

Стосунки між президентом як уособленням влади та БПП, його військом, важко назвати простими, і це природно. Занадто строката публіка . Тут є уламки всього: колишніх домовленостей і політичних тусовок, регіональних кланів, напівкримінальних угруповань і грантоїдських організмів

Особливу й доволі численну групу в політсилі становлять енергійні, нахабні та цинічні політики молодшого покоління. Вони різні, тільки вчаться премудростей, але багато хто вже досяг у силу певних обставин чималих висот. Звісно, мова насамперед про юного й успішного племінника Анатолія Матвієнка Сергія Березенка, якому вдалося так сподобатися главі держави та його оточенню, що його кандидатура цілком серйозно обговорюється на керівника президентського виборчого штабу. Постать Березенка показова в ще одному вимірі, що яскравою стрічечкою проходить по БПП. Він один із вихованців Леоніда Черновецького, скандального ґвалтівника столиці, про якого українське правосуддя чомусь забуло. Врешті, навряд чи це заслуга Березенка, який є лише колишнім соратником цього персонажа. Майже десятиліття під прапорами Льоні-космоса ходив свого часу в Київраді сам Ігор Кононенко.

Ще одна важлива й численна група у фракції БПП — представники місцевих еліт. Такі собі містечкові князьки чи барони, впливати на яких центральній владі стає дедалі важче. Це і брати Дубневичі, і представник аграрного клану Андрій Вадатурський, і багато-багато інших. З ними в Петра Олексійовича мають бути особливі стосунки, адже вони, зокрема, є гарантами його наступної перемоги. І не лише тому, що це власне все, що залишилося від колись потужного адмінресурсу, який після Революції гідності суттєво змілів і трансформувався в щось геть протилежне й малопридатне до використання. Новий Виборчий кодекс, який так необачно ухвалили в першому читанні, у разі його гіпотетичного схвалення перетворить цих людей на ще серйозніших гравців, ніж вони є сьогодні. І хоча, виправивши в останні момент закон про адміністративну реформу, президент і відновив свій вплив на місцеві адміністрації, без допомоги баронів їхні можливості будуть обмежені. Мажоритарників у БПП, більшість із яких є представниками саме місцевих еліт, до речі, понад половина. І хоча вони зазвичай не є монолітною силою, стати такою за певних обставин цілком можуть. 
Ну й нарешті окремий випадок — «УДАР» Віталія Кличка. Ця колись перспективна сила, яка мала необачність злитися з БПП «Солідарність», так і не змогла в ній розчинитися. Шлюб за розрахунком виявився неміцним, і партнери здебільшого лишилися при своїх інтересах. У БПП ударівців толерують, але сприймають як чужорідний елемент, а ті, своєю чергою, віддячують симетрично. Звісно, у відповідний момент вони можуть навіть розкланятися, і цей промовистий жест не стане великою несподіванкою. Тільки до такого навряд чи дійде найближчим часом. Утікати компанією з корабля особливо нікуди, а розбігатися поодинці немає сенсу. 

Метастази

Звісно, БПП — це не тільки парламент і партія. Це насамперед таємнича Адміністрація президента, яка і далі виконує не притаманні їй функції замість того, щоб бути звичайною канцелярією глави держави. Про неї можуть різне розповідати, але коли для того, аби запросити спікера фракції на ефір, треба телефонувати не її прес-секретареві, а комусь з АП, то все стає зрозуміло й без пояснень. Хто завів таку моду, сказати важко. Можливо, і сам президент. Хоча, імовірніше, заступник глави АП Віталій Ковальчук, колишній головний ідеолог Кличкового «УДАРу», який ще там зажив слави сірого кардинала. Це, звісно, може бути й перебільшенням, бо на той титул цілком справедливо претендує й пан Кононенко. Але те, що за впливовістю Ковальчук таки суттєво переважає свого безпосереднього шефа главу АП Ігоря Райніна й грає в адміністрації основну скрипку, — факт.

Читайте також: НФ-БПП: Союзницький шантаж

Власне, питання впливовості кожного з ключових гравців цього багатоликого союзу досі залишається доволі контроверсійним. Так, Кононенко один із найвпливовіших. Він намагається тримати руку на пульсі партії, і його слово часто може виявитися вирішальним. Але до певного моменту. Є сфери, у які він не втручається. Певні ділянки віддано іншим. Те саме й із Ковальчуком, і з іншими, які, можливо, думають, що є точками ухвалення рішень, а насправді лише ретрансляторами волі вищого. Часто ця впливовість розбивається об постать самого гаранта, який звик контролювати все до дрібниць. І не лише тому, що нікому не довіряє, навіть із найближчих, а через свій характер. Звісно, усе набагато складніше, ніж видається збоку. Багато чого просто неможливо побачити або зрозуміти, і доводиться лише фантазувати. Утім, із тих крихт, які вдається вихопити з таємничих нетрів життя партії влади, усе-таки видно, що Петро Олексійович зумів зациклити всі справи довкола своєї персони. І якщо якісь неконтрольовані рухи й відбуваються, то лише всупереч його волі. Він, звісно, не самодур. Кажуть, готовий вислухати будь-які пропозиції та аргументи, але останнє слово таки за ним.

Добре це чи погано, можна дискутувати. Нині він нібито контролює з перемінним успіхом майже всі сфери й усі гілки влади, намагається в усьому розібратися. Тільки от у цієї медалі є й зворотній бік. Можна перестаратися. Скажімо, постійне бажання перетягувати на себе ковдру, що виливається в спробах усі позитивні ініціативи видавати від себе, багатьох дратує. Йдеться передусім, звісно, про закони, але не тільки. Цим він нажив собі багато ворогів. Усе, що подано не ним чи не його командою, відверто блокується. Це неправильно. Президент не може так поводитися з парламентом чи опонентами, бо це неконструктивна робота й шкодить співпраці. Навіть більше, породжує страшну недовіру навіть поміж своїми. З одного боку, Петро Олексійович і справді щиро хоче ввійти в історію, може, навіть сподівається, що вже ввійшов: першотуровий, запустив реформи, домігся безвізу. Ця ідея фікс його, певно, неабияк гріє. Але вона лише на другій, а то й третій позиції в системі цінностей після свого «я» та бажання власної вигоди та слави, за які він готовий піти на багато що. Соратники президента, очевидно, чудово розуміють із ким мають справу. Бути раптово кинутим у цьому товаристві не є чимось незвичним, і всі до цього готові. А тому, відповідно, рівень довіри зовсім не такий, який може забезпечити кругову поруку чи спільну перемогу. 

Сценарії

Усі ці проблеми й казуси, усі хиткі моменти в структуризації владної команди роблять її не такою вже й монолітною, як того комусь хотілося б. Це радше доволі хиткий і рихлий організм, для якого наступні півтора року до виборів можуть стати останніми. А можуть і не стати. Усе залежатиме від того, яку тактику президент обере, щоб проторувати собі шлях до другого терміну. Наразі мусоляться кілька схем, основна з яких випробувана ще Кучмою — вибір між більшим і меншим злом. Головна її небезпека в можливому виході в другий тур перегонів на пару з Петром Порошенком його основного ворога та конкурента Юлії Тимошенко.

Навіть незважаючи на сезонне зростання рейтингу глави держави після останнього підняття пенсій, розрив між цими двома все ще залишається на рівні соціологічної похибки. З часом маятник може хитнутися в будь-який бік, тому сподіватися на якесь диво не варто. Немає сенсу плекати надію і на силу адмінресурсу, бо її немає. Після Революції гідності місцеві еліти зрозуміли, що вірність правлячій партії за яких завгодно розкладів і будь-якою ціною — це самогубство. Ба більше, вони відчули смак свободи й розуміють свою значимість. Київ, звісно, може спробувати від них щось вимагати, але якості виконання ніхто не гарантує. Залишається хіба що можливість поторгуватися, пообіцявши натомість якісь хороші бонуси. Тільки от торгуватися Петро Олексійович, схоже, поки що не дуже хоче, або, як завжди, відтягує до останнього моменту. Ну й, власне, сподівання на фальсифікації — теж тупиковий шлях. Це можливо зробити лише руками того-таки адмінресурсу, не інакше.

Читайте також: 2017-й: у пошуках смислів

Єдиний вихід у цій схемі — постаратися вивести в другий тур у пару з президентом якогось відвертого маргінала. Можливо, на цю почесну місію готують одного з лідерів Опоблоку Юрія Бойка, що міцно висить на гачку разом зі своїми легендарними вишками. Не так давно Юрій Луценко з трибуни парламенту публічно пригрозив йому поданням клопотання в Раду про позбавлення недоторканості, але Бойко лише єхидно всміхнувся. І недарма. Якщо уважно стежити за програмами на каналі «Інтер», чиї власники Льовочкін і Фірташ є Бойковими соратниками, можна помітити, що рівень критики глави держави там зведений до нуля. Про Порошенка говорять або добре, або мовчать. Якісь закиди можливі лише з вуст окремих спікерів, і то для підтримки балансу. Цілком можливо, що про все вже домовлено, та Луценку або не встигли про це повідомити, або він просто вирішив потролити колегу.

Звісно, розглядаються й інші варіанти. Прогнози з можливим об’єднанням БПП і НФ поки що не справдились і, певно, не справдяться через численні суперечності. Але остаточно списувати цю ідею було б неправильно. І не лише тому, що в неї фанатично вірить Олександр Турчинов, якого, до речі, дехто теж сватає президентові на керівника штабу, а й із цілком прагматичних міркувань. Зжерши НФ за рецептом «Удару», БПП позбувся б доволі серйозного й впливового конкурента, з яким доводиться рахуватися та ділитися. Звісно, цей шлюб може виявитися доволі руйнівним і запустити неприємні процеси, як у НФ, так і в БПП. Та й поступки, на які доведеться піти, можуть виявитися неспівмірними з гіпотетичною вигодою. Але поки не ухвалене остаточне рішення, ідея повинна жити. 

Найімовірніше, наступним президентом України бажає стати не лише Петро Олексійович. Багато його соратників чи партнерів теж мають президентські амбіції, чим можна непогано скористатися. Йдеться і про прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, якому президент довіряє дедалі менше, і про генпрокурора Юрія Луценка, що прагне показати, ніби є самостійним гравцем, і про можливий вихід на арену Арсенія Яценюка. Звісно, останнього можна поєднати з Гройсманом, створивши тим самим нову партію, і такі розмови ведуться. Можна спробувати підсилити Рабіновича або «крутанути» Ляшка, щоб повідтягували голоси в Тимошенко.

Поки що незрозуміла роль Святослава Вакарчука, якого, за різними версіями, розкручують то Пінчук, то Яценюк, то взагалі «вашингтонський обком», то добре законспірований російський капітал. Не виключено, що тягнуться сліди до Слави й від Петра Олексійовича. А коли навіть не так, то не брати до уваги цієї заявки не можна. Країна давно потребує нового імені, і за всіх мінусів Вакарчука відкидати сюрприз із його боку нелогічно. Усілякі дива бувають. Врешті, можна спробувати якось цим скористатися. У будь-якому разі усе це ризики, які треба прорахувати й проаналізувати. Тому й генерального сценарію все ще немає. Президент думає. Небезпека чатує на нього звідусіль і, можливо, він справді добре робить, що не поспішає та перестраховується.

Викликів, на які треба дати хоч якусь відповідь, із кожним днем стає більше. У повітрі зависло питання ЦВК. Теоретично зберегти стару комісію було б ідеально, але не факт, що це вдасться зробити. Треба якось викрутитися з необачності, яка трапилася з виборчим кодексом. Мажоритарники по-різному на нього відреагували, але старий закон про вибори все-таки кращий, бо вивчений до дрібниць. Якщо щось піде не так, то втратити половину фракції перед виборами — неприпустима розкіш. 

А втратити її можливо. Поки що вся ця вибухова суміш на взаємовигідних умовах тримається разом і, відповідно, президента. Але щойно стане зрозуміло, що шанси залишитись у владі в Петра Олексійовича мінімальні, — усе посиплеться. Рихлість БПП, підсилена браком справжніх точок ухвалення рішень, зіграє свою роль. Адже цих людей справді нічого не об’єднує, окрім можливості іменем влади з ноги відчиняти будь-які двері, а інстинкт самозбереження в потрібний момент спрацьовує бездоганно. Хто втікатиме першим, можна лише гадати. Строкатість тусовки дає змогу конструювати різні моделі. Багато хто вже сьогодні воліє не асоціюватися з БПП, і це стосується не лише єврооптимістів. Уламки «Удару» цілком можуть спробувати поєднатися з НФ, який, хай і під іншим брендом, міг би знову, як і на минулих виборах, несподівано злетіти завдяки кільком політтехнологічним ходам. Мажоритарники шукатимуть теплішого місця. Ну а протеже певних олігархічних груп, яких у БПП чимало, звісно, побіжать туди, куди спрямують свої погляди їхні господарі. І це в кращому разі. Ставши президентом завдяки компромісним домовленостям олігархічного цеху, Петро Порошенко в якийсь момент перейшов певну межу й устиг нажити собі чимало ворогів. У тому, що ці вороги спробують відігратися, щойно випаде нагода, і задіють для цього свої консерви, можна не сумніватися. Нутрощі БПП дуже різні.