Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
16 жовтня, 2017   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Як Петру Порошенку програти вибори

Що може не дозволити Петрові Порошенкові знову стати президентом України
Матеріал друкованого видання
№ 41 (517)
від 12 жовтня
Як Петру Порошенку програти вибори
Фото: уніан

Судячи з того, як багато соціальних та інфраструктурних об’єктів останнім часом урочисто відкривається за участю Петра Порошенка, іноді по кілька на день, він має твердий намір балотуватися на другий термін. Чи вдасться йому знову стати президентом, звісно, залежатиме від багатьох факторів, і кількість розрізаних стрічок тут ні до чого. Але саме цей ностальгічний совєтський маркер якнайкраще ілюструє сокровенне бажання Петра Олексійовича. 
Звісно, із підтримкою в межах 10% (якщо рейтинги не брешуть) зреалізувати цю мрію йому буде вкрай складно. До виборів не так уже й далеко, час невтомно стікає крізь пальці, а рейтинг не зростає. Допомогти може або ретельно продуманий план із чіткими розрахунками, який до того ж удасться реалізувати. Або ж потрібно буде проводити справжню спецоперацію, можливо, навіть військову. Знову прокрутити, як минулого разу, однотурову перемогу точно не вдасться. Обставини для цього геть несприятливі. Аби змусити полюбити себе ще хоча б 40% громадян країни, треба зробити ну дуже серйозний хід. Або щось на зразок підвищення мінімальної пенсії чи падіння долара до 5 грн. Ну або повернення в лоно України Донбасу та Криму. Можна, звісно, обійтися лише пенсіями по 10 тисяч і раптовим наступом по всій лінії фронту із залученням авіації, але у випадку Петра Олексійовича це ще фантастичніше, ніж просто 5 грн за долар.

У старій системі координат

Отже, залишається ретельно розроблений і скрупульозно реалізований план, який дозволить усіх пошити в дурні й заскочити в потяг першим. В інформаційному просторі циркулює чимало версій, як президент намагатиметься це зробити. Але найпопулярніша з них — скористається досвідом Леоніда Кучми й спробує відсікти найнебезпечнішого конкурента, опинившись у другому турі з якимось фриком. Якщо це вдасться, країна вибере між двох зол краще й усе буде чудово. Хто той небезпечний конкурент, а кому відведена роль фрика, здогадатися неважко. Варто лишень проглянути різні соціологічні дослідження за останній рік, і картинка стане приблизно зрозумілою.

Чиатйте також: Закон про реінтеграцію. Марш по граблях

Найбільша мрія Петра Олексійовича, звісно, перемогти Юлію Тимошенко, яка, за різними версіями соціологів, то дихає йому в потилицю, то випереджає на соціологічну похибку. Робить вона це невимушено й легко, власне, нічого не роблячи. Якщо вона раптом потрапить у другий тур і ввімкне весь свій шарм, приправлений популізмом, президентові буде непереливки. Так принаймні кажуть цифри та політичні аналітики. І якби жінка з косою зійшла з дистанції, було б набагато краще. Перемога в Петра Порошенка була б фактично в кишені. Адже ті інші кандидати, які нібито наступають президентові на п’яти своєю популярністю, — опоненти цілком умовні та якраз дуже пасують для реалізації сценарію в стилі Кучми. Ляшка Порошенко обіграє, хоч би як той гриз землю й хоч би скількох корів привозив до Києва, Бойка чи Рабіновича тим паче. Ці персонажі вже самим своїм бекграундом агітуватимуть за Порошенка-президента, і єдина несподіванка, якої можна буде сподіватися, — це масова відмова українців взагалі йти на вибори.

все, що може бути закладене в поразку Порошенка, уже виконано й навіть не потребує особливого зовнішнього втручання. Це зроблено ним не завжди свідомо й часто без його персональної участі

Головним стовпом виборчої кампанії Петра Олексійовича стане, безумовно, його звіт про зроблене й проекти, які він започаткував, але ще не встиг довершити. Розповідатимуть про те, що Порошенко врятував країну від знищення, під його мудрим керівництвом удалося звільнити значну частину окупованого Донбасу, зупинити просування ворога й стабілізувати лінію фронту. Хвалитимуться безвізовим статусом, який був би неможливим без наполегливості лідера нації, його невтомної праці та дипломатичного хисту. Можливо, обіцятимуть членство в об’єднаній Європі (адже президент мріє, як він зізнався, після завершення другого терміну стати депутатом Європейського парламенту) або навіть у НАТО. Пишатимуться успішним стартом децентралізації та мільйонами гривень, які місцеві об’єднані громади отримали на свої рахунки. Численними реформами, які начебто відбулися. А також новими якісними дорогами, які будує Володимир Гройсман. І невідворотною декомунізацією, яка почистила Україну від привидів комунізму. І лагідною українізацією, прописаною в новому законі про освіту, у мовних квотах на радіо й телебаченні, розвитком вітчизняного книговидавництва й воскресінням кіноіндустрії. Якби Петрові Олексійовичу вдалося ще протиснути й закон про державну мову так, як він уміє протискати мінські домовленості, імідж рятівника України в нього, здається, був би повний та незаперечний і гарантував би стовідсоткову перемогу над усіма конкурентами разом узятими.

Звісно, це далеко не повний список досягнень Петра Олексійовича на посаді президента. І над його доповнен­ням, очевидно, працюють кращі голови команди. Поза сумнівом, що невдовзі з’явиться ще багато пунктів, якими можна буде похвалитися. Але, на жаль, ця хвальба насправді не матиме жодного практичного значення. Придумати, чим похвалитися, доволі легко. Тільки основну партію в цій опері зіграють не досягнення чи вдалі PR-ходи, а помилки та проколи, список яких набагато масивніший і негатив від яких куди загрозливіший. Добрі вчинки забуваються легше, ніж погані — така людська природа. Тому все, що може бути закладене в поразку Порошенка, уже виконано й навіть не потребує особливого зовнішнього втручання. Це зроблено ним не завжди свідомо й часто без його персональної участі, але від цього не легше. І перетворити всі мінуси в плюси буде дуже складно. Тим паче якщо для цього задіюватиметься ще й традиційний для таких випадків арсенал методів, відшліфований та апробований у багатьох виборчих кампаніях, починаючи з епохи пізнього Кучми.

Чиатйте також: Ремонт парламентаризму

Навряд чи вдасться оминути Петрові Олексійовичу найбільшого бича владних політиків — застосування адмінресурсу. Навіть якщо він усіма силами впиратиметься, адмінресурс спрацює незалежно від його бажання. Така традиція. Цей запобіжник витворила система, щоб уникнути різких потрясінь. Хто не пам’ятає ниття про стабільність, із яким Янукович пролазив у владу. От саме заради неї система й підтримуватиме вже звичного та, головне, вивченого для себе очільника, аби раптом його місце не зайняв новий із повним багажем сюрпризів і несподіванок. Хоч би яким був Петро Олексійович, ніякої кардинальної революції чи потрясінь від нього очікувати не слід, усе більш-менш прогнозовано й зрозуміло. Тому куди дешевше підтримати саме його скромну персону й навіть змиритися з тими його рисами чи й недоліками, які трохи дратують, ніж знову потрапити в хаос змін або, що ще гірше, опинитися біля розбитого корита. Не варто навіть розповідати, у яку іноді ведмежу послугу може вилитися така допомога й скільки додаткових мінусів до карми унаслідок цього отримає кандидат, але подолати цей своєрідний потік доброти в Україні ще не вдавалося нікому.

Спокуси й відверті запитання

Ще одна біда, яка сокирою висить над головою, — популізм. Протистояти цій заразі, що точно стане основ­ним інструментом боротьби за посаду номер один у країні, хвальбою про здобутки та досягнення мало­ефективно. Це розуміють і в команді Петра Олексійовича. Але спроба здолати її методами ворога, тим самим популізмом, ще більш програшна. Виграти популізмом на полі популістів Порошенку не вдасться ніколи. Адже він представник влади, і вдаватися до таких прийомів щонайменше комічно. Але спокуса до того велика, бо це найпростіше. Політтехнологи якраз і звикли в такий спосіб працювати: топити опонентів. І ті, які обслуговують президента, не виняток, теж цим грішать. Ціла армія віртуальних бійців, званих у миру порохоботами, яку президент чи хтось із його оточення створив і викохав, якраз заточена на таке. Власне, замінити прямий довірливий діалог із нацією таким сумнівним способом піару — це одна з його найбільших помилок. Порохоботство саме по собі дуже ганебне явище, яке навряд чи щось додає, але на мінус працює, відлякуючи адекватних людей. Навіть більше. Воно ще й консервує вже наявні негативи, які можна виправити чи відіграти, породжуючи нові. Тож насправді, щоб не стати знову президентом, Петру Олексійовичу треба й далі поводитися саме в тому ж дусі, що й зараз, і результат не забариться. 

Наприклад, протискати потрібні закони в парламенті, мотивуючи ці дії конечною необхідністю й державним інтересом. І хай під час цього його слуги розповідають очевидні нісенітниці й таврують усіх і вся зрадниками. Використовувати для цього свої можливості в Ген­прокуратурі та інших силових органах, нівелюючи ним самим розрекламовані реформи й підкреслюючи ключову роль вибірковості правосуддя в досягненні світлої мети. Закидати опонентам чи критикам його офіційного курсу роботу на ворога та розгойдування ситуації. Не помічати очевидні проколи й працювати пожежником замість діяти на випередження.

Чиатйте також: Нові закони про ОРДіЛО: як ковтали пілюлю

Чи усвідомлює президент усі небезпеки такої поведінки? Можливо. Але переконання, що мета виправдовує засоби, цілком імовірно, все затьмарює. Яскравий приклад — уже призабута історія з блокадою окупованих територій. Тоді проявився цілий пласт проблем, на які вище керівництво держави не те щоб не хотіло зважати, воно майстерно ними користалось. Чого тільки варта схема заробітку на вугіллі «Роттердам+». Можна припустити, що до цього відмивання грошей президент і його ближче оточення не мали жодного стосунку, це все підлість ворогів, які прописалися в українській владі. Але спробуй сьогодні поясни, навіщо тоді була влаштована така шалена антиблокадна кампанія проти добровольців, які перекрили торгівлю через лінію фронту, навіщо вилито на їхні голови стільки лайна й потім раптом: о’кей, торгівля припиняється. Врешті, чому влада, доки її не притисли, не додумалася зробити це сама. Аргументи, як-от український бюджет отримував звідти мільярди гривень, не приймаються. Ці копійки не варті жодного життя українського солдата, який загинув, доки хтось набивав свої кишені. 

Ліміт на помилки

Що ще пригадається українському виборцю, коли він ітиме на дільницю голосувати за Петра Олексійовича? Ну звісно, мінські домовленості, якими той так пишається. Уперте небажання визнати, що ця схема, відігравши в певний момент свою позитивну роль, більше не працює й мусить бути замінена, уже нікого не дивує. Але це аж ніяк не означає, що таку впертість президентові подарують. Можна сто разів пояснювати, що під Мінськ зав’язані санкції партнерів та інших форматів людство не придумало, але сумнівна юридична основа всього цього вертепу таки ріже око. Як і дратує свідомість зволікання зі справами Майдану. Пригадають президенту і непосаджених регіоналів, і домовленості з головним олігархом-сепаратистом, та й не лише з ним, і зустріч у Відні з ким треба, і сумнівні історії, пов’язані із ЦВК, і землетруси в банківській системі, і явний саботаж хоча б якихось реформ у Нафтогазі, та й не лише в ньому. У судах, поліції, СБУ. Закинуть незрозуміле покровительство над саботажниками в Генштабі та Міноборони, довге непідписання закону про амністію, переслідування добровольців і небажання хоча б з удячності за порятунок країни визнати їх учасниками бойових дій на рівні вояків ЗСУ з усіма належними пільгами. Тільки лінивий не пригадає президентові його сліпий траст і Липецьку фабрику, а ще держзамовлення, які спрямовуються на його підприємства, футболку, у яку був одягнутий син на паті, і невістку з Росії. І хоча, можливо, частина із цього — абсолютна нісенітниця, частина — неправда, а до більшості закидів президент взагалі не причетний, не брав їх до уваги, не встиг на них відреагувати, не знав чи не був поінформований, усе це все одно буде пов’язуватись з його іменем, казатимуть, що він продався тому чи тому або вирішив усе під себе підім’яти. Хоча, можливо, насправді він просто втратив контроль над оточенням і почет давно вже грає короля. Доказом цього є хоча б безлад, який починається в країні, коли президент зникає з виднокола, їде в ООН чи просто ховається, щоб виспатися. Але кому це в біса цікаво, втратив він контроль чи ні…

У Петра Олексійовича вже давно помітна втома від цього внутрішнього українського тераріуму. Чи то він усвідомив, що переламати хребет системі не в його силах, чи нічого ламати, власне, не збирався, чи безнадійність ситуації така велика, що віддати на відкуп свиті було набагато безпечніше, ніж самому пірнати у весь цей безлад. Але не помітити, що президент дедалі частіше намагається втекти у сферу, у якій він почувається комфортніше, де йому цікавіше, — у міжнародні відносини, бо це його територія успіху, не можна. Тільки ось це ще один аргумент, аби програти. Бо кому потрібен президент, який не може вирішувати внутрішні проблеми й лише прикривається якимись ілюзорними здобутками на міжнародній арені. Може, іноді й важливими, але їх на хліб не намажеш.

Читайте також: Гібридні миротворці. Що заважає введенню місії ООН на Донбасі

Усі негативні речі так чи інакше позначаться на президентові, хоче він це розуміти чи не хоче. Наближені до Петра Олексійовича стверджують, що він готовий і вміє слухати, має відкриті вуха до чужих думок, не самодур. Але остаточні рішення воліє приймати сам. Цілком можливо. Тільки він не всесильний і не всеохопний, не може всього знати. І, власне, питання в тому, хто шепоче йому на вухо та яку інформацію він отримує від свого оточення, яке, м’яко кажучи, часто доволі сумнівне. Радників у нього багато. Усі вони думають, що є кардиналами Рішельє. Більшість із них, якщо не всі, вихованці старої постсовєцької проросійської школи, ефективність методів якої давно вже доволі сумнівна. Так, Порошенко в будь-яку мить може їх послати й вирішити так, як захоче, і, судячи з деяких рішень, так буває.

Але не помітити, як у критичні моменти він надто часто зволікає з реагуванням на події та довго вичікує, перш ніж озвучити свою позицію, неможливо. Ця неповороткість не завжди є ознакою мудрості чи витриманості. Її легко потрактувати як некомпетентність, неготовність до радикальних кроків, брак ясного курсу й розуміння деталей. Так, є проблема кадрів. Президент звик спиратися на своїх перевірених соратників. Їх немає в достатній кількості, щоб можна було заткати всі потрібні діри. Але кадри вирощуються, кадри знаходяться, і, коли вже знайдені, не кидаються на розтерзання юрбі.

Дехто вважає, що Порошенко дуже вміло користується своїм низьким рейтингом. Не маючи серйозних конкурентів, він, мовляв, може собі таке дозволити. І в цьому в нього є певна схожість із Трампом. Нехай і так. Тільки ця схожість навряд чи допоможе йому знову переграти опонентів і залишитися в кріслі президента ще на один термін. Є низка факторів, які й справді здатні підтримувати цю ілюзію на плаву, але рано чи пізно зіграють із Петром Олексійовичем злий жарт. Брак реальних конкурентів — твердження сумнівне. Вони можуть з’явитися будь-якої миті, і їх ніщо не зупинить. А поразка Петра Олексійовича є запрограмованою. Хоча все насправді ще можливо відіграти, вчасно проаналізувавши ситуацію, зробивши правильні ставки й відмовившись від баласту, який тягне на дно історії. 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як автоматизується полювання на відмивачів грошей
    19 листопада, The Economist
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.