Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
15 липня, 2017   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Грішити компромісом. Чи є в Раді прихована партія миру

Наприкінці лютого 2017-го на спільному брифінгу вустами своїх очільників Юрія Луценка й Василя Грицака Генеральна прокуратура та СБУ оприлюднили результати розслідування співпраці громадян України зі спецслужбами Російської Федерації.
Матеріал друкованого видання
№ 28 (504)
від 13 липня
Грішити компромісом. Чи є в Раді прихована партія миру
Фото: Українське фото

Йшлося про групу осіб, які на замовлення РФ готували різні заходи з дестабілізації ситуації в нашій країні. У межах розслідування в різних контекстах тоді прозвучали прізвища кількох народних депутатів, як-от Денис Силантьєв (Радикальна партія Ляшка), Геннадій Кривошея («Народний фронт»), Тетяна Бахтєєва (Опоблок), Руслан Сольвар (Блок Петра Порошенка), Олександр Пресман («Відродження») та Борислав Розенблат (донедавна депутат від БПП). Помічники декого з них нібито були задіяні в цих процесах. Чи причетні якось до цього самі депутати, очільники згаданих відомств на прес-конференції не уточнили. Генпрокурор Юрій Луценко лише дипломатично зазначив, що не слід ототожнювати помічників депутатів із самими народними обранцями, а останнім варто ретельніше добирати собі помічників.

Загалом розмови про те, що українські владні кола, зокрема парламент, досі насичені кремлівськими агентами чи принаймні симпатиками окупанта, не вмовкають уже протягом трьох років війни на Сході. Про це не відмовляють собі розповідати втаємничені в делікатні справи пенсіонери спецслужб, аналітики чи політики, але якихось гучних викриттів досі не сталося. Можна припустити, що, з одного боку, такі персонажі надто законспіровані й терпляче очікують свого часу.

Читайте також: Чи є логіка у голосуваннях за зняття недоторканності

А з другого — що ці розмови є радше пустим звуком і ніяких агентів насправді немає, бо якби були, то їх у такий критичний і доленосний для країни час уже давно варто було б якось нейтралізувати чи знешкодити. Ну й за великим рахунком про те, хто симпатизує окупантові в парламенті, відомо й без особливих розслідувань. Більшість таких симпатиків сконцентрована в глибоко опозиційному Опоблоці, частина розкидана по інших фракціях, а також серед мажоритарників, що перебувають у вільному плаванні. Але чи такі вже вони небезпечні й чи носять у кишенях посвідчення ворожих спецслужб? Запитання радше риторичне. Все це люди з минулого, чия політична кар’єра дещо притихла, проте не померла після Революції гідності. Вони досі сподіваються на реванш, бо за свою довгу кар’єру пережили вже всілякі злети й падіння і нюх зазвичай їх не підводить.  

Після кількох невдалих публічних розвідок боєм, як-от оприлюднення проектів розв’язання кризи відносин між Кремлем та Україною на Донбасі й у Криму, які провели спецслужби ворога за посередництвом, скажімо, того самого Віктора Пінчука чи депутата від РПЛ Андрія Артеменка, що пропонував здати півострів в оренду Росії, охочих засвітитися аналогічним чином у парламенті, схоже, поменшало. І зовсім не тому, що це небезпечно й не хочеться втрачати депутатський мандат чи взагалі емігрувати. По-перше, на нинішньому етапі це малоефективно й без потреби лізти на рожен у такий спосіб немає сенсу. А по-друге, очевидно, вони зрозуміли, що працювати, принаймні поки що, треба тонше й віртуозніше. Розповідати в країні, народ якої хоч і втомився від війни, але явно не готовий складати зброю і йти на компроміс із ворогом (надто дорого заплачено), про потребу помиритися й забути всі образи, причому бажано на умовах ворога, означає щонайменше стати добровільним самогубцем. Персонажів із такими нахилами в парламенті поки що не було помічено, тому екшн наразі скасовується. 

відшукати схильних до компромісу в стінах Верховної Ради, тих, хто в разі чого зможе підтримати проект замирення з ворогом, не так уже й складно. Усе залежить від аргументації, ну й ціни питання

Тим паче що основна миротворча робота наразі планується і робиться на дещо вищому рівні, десь між поверхами Адміністрації президента. Саме там, де останнім часом говорять про «безальтернативність» Мінська на дипломатичному рівні, а паралельно для внутрішнього вжитку ведеться цілком «яструбина» риторика, як-от «нова політика деокупації», озвучена Олександром Турчиновим. Певна миротворча самодіяльність має місце в уряді. Так, очільник Міністерства з питань тимчасово окупованих територій Вадим Черниш у січні цього року оголосив про «ефективний контроль Росії над територіями ОРДіЛО», посилаючись на таке розуміння ситуації на Донбасі в Раді Європи. Втім, попри пафосну презентацію, «план Черниша» не було втілено в життя, а очолюване ним відомство залишається доволі дивною бюрократичною ланкою в структурі української влади.

Поточний стан речей, схоже, здебільшого всіх задовольняє. Рознарядки з тих чи інших умовно бойових парламентських операцій, спущені згори, — це краще, ніж підготовка їх власноруч. Операцію можна підтримати, а можна й продинамити, і за те нічого не буде. Тихою сапою можливо багато чого зробити, що не вдасться взяти нахрапом. А коли вже настане час Х і ситуація почне якось рухатися та, ще краще, стане зрозуміло куди, тоді вже можна буде розправити крила й злетіти в небо голубом миру. До того ж… Ну навіщо лізти поперед батька в пекло, поки нічого не зрозуміло.

Читайте також: Скористатися нагодою

Насправді відшукати схильних до компромісу в стінах Верховної Ради, тим паче в коаліції, тих, хто в разі чого зможе підтримати якийсь сопливий проект замирення з ворогом (колишнім братом і соотєчєственніком), не так уже й складно. Усе залежить від аргументації, ну й ціни питання. Врешті, маємо приклад 31 серпня 2015-го, коли переконати в необхідності підтримати спущений із Кремля план про особливий статус Донбасу вдалося навіть справжніх патріотів. Можливо, це була лише ситуативна слабкість, але таких слабкостей можна нарахувати цілу колекцію і за багатьма статтями. А коли ще й врахувати, що чимало нардепів є без перебільшення власністю тих чи інших впливових персонажів, яких звично називають олігархами, розосереджені вони по різних фракціях і час від часу змушені відпрацьовувати свої гонорари, то й дивуватися нічому. Лише одіозний кум Путіна Віктор Медведчук, як твердять знавці парламентського закулісся, нібито має в Раді щонайменше 10 своїх багнетів. Більшість їх зосереджено, звісно, в Опоблоці: Тарас Козак, Василь Німченко, Ігор Шурма, Нестор Шуфрич, Михайло Папієв, Михайло Добкін і його молодший брат Дмитро. Але є кілька депутатів і в складі інших політсил.

Наприклад, Валерій Писаренко і Дмитро Святаш у групі «Відродження» чи «радикалка» Тетяна Юзькова, яка потрапила до парламенту за квотою РПЛ замість Злати Огнєвіч. Хтось колись чув, щоб вони рвали на собі сорочку в ім’я миру та примирення? Скільки ще невідомих героїв ховається в інших фракціях чи поміж мажоритарників, можна лише здогадуватися і в жодному разі не сумніватися, що вони існують. Та справжня парламентська коаліція, на жаль, не обмежується лише двома провладними фракціями БПП і НФ, кількість депутатів яких у сумі 220 із необхідних 226, а виходить далеко за їхні межі, відтворюючи легендарну «ширку». І межі ці, судячи з результатів важливих для країни голосувань, зокрема й для АП, проходять по серцях чималої кількості позафракційних депутатів, а також членів депутатських груп «Відродження» та «Воля народу», які, що там гріха таїти, інакше, як олігархічними проектами, називати язик не повертається. А часто ще й по гаманцях чи, може, кримінальних справах деяких нардепів з Опоблоку. Тож займатися пошуком відьом реально марна справа. Кількість депутатів, які свідомо чи ситуативно саботують відторгнення України від імперії, пригальмовують її розвиток чи є агентами впливу, що серйозно зав’язані на імперських інтересах і на спів­праці з Росією, мають спільний бізнес із представниками тамтешніх підконтрольних ФСБ еліт, є, звісно, занадто значною як для парламенту країни, у якій війна.

Читайте також: Точка втрати рейтингу

Втім, обмежуватися лише такими критеріями було б щонайменше смішно. Адже варто пригадати хоча б епопею з блокадою торгівлі з ОРДіЛО, проти якої виступало чимало відданих українській справі патріотів включно з президентом. Скільки було шуму й галасу, доки не виявилося, що ціна питання насправді лежить у площині не національних інтересів, а чогось простішого і примітивнішого. Та й хіба варто звинувачувати бізнесменів, яких і в коаліції, і в Раді загалом більшість, у бажанні якнайшвидшого встановлення миру й благодаті на цій бідній землі. Хто ж не знає, що гроші люблять тишу і спокій? Про тих, хто заробляє на війні, наразі не згадуємо. Але й вони не дуже зацікавлені в нагнітанні ситуації, бо через заморожену лінію фронту куди легше пробивати собі дорогу, ніж під обстрілами «Градів».   

Гібридна війна, хто ще не встиг зрозуміти, потребує не лише гібридних оригінальних і навіть нестандартних підходів та рішень. У її основі найперше лежить породження контрольованого організатором хаосу, у якому найкраще виловлювати потрібну рибку. А ще внесення в стан ворога такого замішання, незрозумілості та недовіри, щоб розібрати, хто свій, а хто чужий, хто ворог, а хто друг, хто бреше, а хто каже правду й що таке взагалі правда, за що ми б’ємося, проти кого й заради чого, було неможливо. Ну а далі все, що завгодно. 


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Майже три чверті довжини одного зі звивистих конвеєрів на автозаводі Nissan у Сандерленді робітник прикручує баки для пального на шасі незліченних «кашкаїв» — міських позашляховиків, які становлять основну масу продукції підприємства. Але раз по раз по конвеєру проходить електричний автомобіль моделі Leaf.
    21 серпня, The Economist
  • Будь-яка вільна людина в Росії — маргінал
    21 серпня, Катерина Барабаш
  • Чому твердження про сировинну еволюцію української економіки в результаті переорієнтації на торгівлю з ЄС не відповідає дійсності
    21 серпня, Олександр Крамар
  • Що не так з матеріалом New York Times про українського хакера і кібератаку на сервери Демократичної партії
    20 серпня, Юрій Лапаєв
  • Німеччина має тривалу історію культурної політики й упродовж років не сповільнює темпу в цій сфері, зокрема на міжнародній арені
    20 серпня, Ольга Ворожбит
  • Безпафосність і вершинні твори ХХ століття в атмосфері закриття сезону на центральних австрійських оперних сценах
    20 серпня, Анна Ставиченко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено