Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
17 березня 13:44   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Ключ від півострова

Як автономія корінного народу Криму могла б допомогти вирішити проблему територіальної цілісності України
Матеріал друкованого видання
№ 11 (487)
від 16 березня

Події, пов’язані з анексією півострова, раніше маргінальну для центральної влади кримськотатарську проблему висунули на перший план, що цілком виправдано, адже повернення Криму до складу України неможливе, якщо не вирішити цю проблему й не змінити статус кримських татар з огляду на те, що це корінний народ України і кримського півострова.

Відновлена на початку 1991 року кримська автономія аж ніяк не полегшила становище кримських татар, адже реставрація автономного радянського утворення, що існувало в Криму до 1944-го, мала на меті, по-перше, врятувати Радянський Союз (за планом Ґорбачова, який намагався протиставити автономні республіки й області союзним республікам), по-друге, поставити кримських татар, що поверталися на батьківщину, перед фактом: автономію в Криму вже відтворено, але вона їм не належить, а кримці на рідній землі «ніхто і звати їх ніяк», по-третє, створити нескінченне джерело проблем для України у вигляді «оази» сепаратизму, українофобії та проросійського політичного тяжіння. Крім того, зберігався фактичний статус півострова як «непотоплюваного авіаносця» імперії, її потужної військової бази. Отже, протягом 22 років у Криму існувала де-факто російська національно-територіальна автономія, що аж ніяк не толерувала національно-культурних прав кримських татар та українців.

Політика ігнорування

Хоча кримські татари всі роки незалежності України стояли на проукраїнських позиціях, офіційний Київ уважав за краще загравати з місцевим проросійським політикумом. Це, як завжди, пояснювалося «виваженістю», «мудрістю» та «далекоглядністю». Проте 2014 рік наочно продемонстрував, чого варті ці «чесноти» центральної влади… Катастрофа, яку принесла «русская весна», змусила владу України бодай вербально міняти політику ігнорування кримськотатарського народу, контрпродуктивну й абсурдну, на щось адекватніше.

Певним символом цієї недолугої політики була в 2014-му ситуація з українською бригадою берегової оборони, дислокованою в кримському селі Перевальне. Коли «зелені чоловічки» й місцеві колаборанти стали її блокувати, їжу та воду ізольованим українським військовим носили кримські татари.  

протягом 22 років у Криму існувала де-факто російська національно-територіальна автономія, що аж ніяк не толерувала національно-культурних прав кримських татар та українців

Однак зміна офіційної політики на цьому напрямку, зокрема, наштовхується на ґрунтовні результати російської татарофобської пропаганди, жертвами якої стали не лише кримські росіяни, а й чимала частина українців на півострові та й на материку. Нещодавно на телеканалі «112» український історик і блогер Андрій Плахонін заявив, що, мовляв, кримські татари є нашими попутниками, але настане момент, коли вони захочуть власної незалежної держави. Таку тезу автор цих рядків багато років чув у Криму від офіцерів тамтешнього управління Служби безпеки України: «Ну з Росією ми колись порозуміємося, а ось татари — це проблема». Ті офіцери СБУ вже «порозумілися» з РФ і стали офіцерами ФСБ…

Проте проблема реально існує, і навіть деякі українські патріоти на півострові мають побоювання щодо кримськотатарського національного відродження. Мій приятель із Севастополя в телефонній розмові запитав: «А чи не буду я дискримінований, якщо в Криму виникне татарська автономія?». Він якось призабув, що був (і нині є) реально дискримінований без будь-якої татарської автономії як людина україномовна й українокультурна…

Між фобією та реальною потребою

На сьогодні кримськотатарська громадськість як програму-максимум розглядає створення в складі Української держави своєї національно-територіальної автономії. Причому аж ніяк не йдеться про якусь татарську етнократію на півострові. Як казав один із лідерів Меджлісу Ескендер Барієв, «необов’язково, щоб ця автономія називалася татарською», важливо, як він пояснив, щоб там реально були забезпечені інтереси й права кримських татар як корінного народу Криму: право на розвиток на рідній землі, на віросповідання, збереження мови, культури, національної ідентичності, справедливе представлення корінних кримців у всіх органах місцевої влади та самоврядування. Себто необхідні гарантії, що доля Криму не вирішуватиметься за спиною корінного народу та на шкоду йому.

Читайте також: Гоніння і вигнання. Кримські татари під окупацією

У Києві деякі високопосадовці це вже розуміють, проте бояться, що формалізація законних кримськотатарських вимог на державному рівні може суттєво погіршити реальні умови повернення півострова до складу України, налякавши тамтешнє слов’янське населення примарою жорсткої татарсько-ісламської автократії. Небезпека таких фобій, враховуючи тотальну російську пропаганду, а також сформовану в Криму протягом десятиліть неприязнь до кримських татар та очікування всіляких жахіть з їхнього боку, справді існує. Це означає, що є потреба на рівні українських державних інституцій, українських ЗМІ, громадських організацій наполегливо пояснювати: реалізація права кримськотатарського народу на самовизначення в межах Української держави не становитиме загрози решті жителів Криму, їхнім правам та інтересам.

Що ж стосується гіпотетичних побоювань проголошення кримськотатарської державної незалежності, то справді є певні маргінальні течії в середовищі кримськотатарського соціуму, які чи то з власної ініціативи, чи то за наказом московських кураторів підкидали такі тези. Зокрема, можна назвати організацію «Міллі фірка», що на початку ХХ століття була кримськотатарською патріотичною партією, проте нині її очолює промосковський провокатор Васві Абдураїмов, який ще в 2008 році, під час війни РФ проти Грузії, написав відкритого листа Владіміру Путіну з проханням увести до Криму російські війська для «захисту національних меншин від українських націоналістів». Однак такі «московські татари» становлять морально ізольовану мізерію в кримськотатарському суспільстві. Перекинчики останнього періоду навряд чи суттєво посилили цю групку. Йдеться про таких ще вчора активних діячів національного руху, як Ремзі Ільясов, Руслан Бальбек, Заур Смірнов, муфтій Криму Еміралі Аблаєв і ще кілька персоналій. Кримськотатарський телеканал ATR не без єхидства показує, як до березня 2014-го всі ці фігуранти всіляко розхвалювали Мустафу Джемілєва і Рефата Чубарова, а тепер з усіх сил ганять і таврують їх. Звісно, під російською владою гасла про «незалежний Крим» уже не лунають…

«Крим забрали не в татар»

Під час драматичних подій «русской весны» кримськотатарські лідери пережили відчай і розпач, коли побачили, як без жодного спротиву українські військові частини одна за одною здавалися агресору. Вони відчули, що Українська держава в особі постмайданної влади кинула їх напризволяще, як і кримських українців. Можна було розраховувати тільки на себе й намагатися якось вижити. Тому були певні спроби домовитися з окупантами про щось на зразок «ненападу» та «мирного співіснування». З цією метою до складу нового кримського «уряду» було скеровано власника телеканалу ATR, громадянина РФ і жителя Москви Ленура Іслямова. Він так описував своє перебування на посаді «заступника глави кримського уряду»: «Я з перших днів зрозумів, що все це було імітацією вирішення кримськотатарського питання і вони від самого початку хотіли нас депортувати. На одній із нарад я розлютився і сказав: «Ви що, нас депортувати хочете? Після цього нарада одразу ж припинилася і я збагнув, що вгадав».

Читайте також: Лабіринт деокупації

Іслямов пішов із того «уряду», а кримськотатарські провідники відчули, що можливості домовитися немає і що становище їхнього народу за не дуже прихильної до них української влади було набагато кращим, ніж за влади російської. Але й позиція офіційного Києва захоплення не викликала. Як писав той-таки Ленур Іслямов: «Зо два місяці після того, як я приїхав до Києва, зрозумів, що нікому ми там не потрібні. Нас готові жаліти, цьомати, втішати, але допомагати — ні… Україна думає практично так, як і окупант: «Ось вам видовище, хліб — живіть як усі. Ну що там у вас, 18 травня (День пам’яті жертв депортації)? Запаліть кілька свічок, помоліться там…» Тобто, за Іслямовим, влада, що легковажно здала Крим, так само легковажно ставиться до проблеми його деокупації та повернення. І кримський татарин робить висновок, до якого варто прислухатися: «Крим забрали не в татар. Крим забрали в українців. Україна не змогла захистити кримських татар, кримськотатарський беззбройний народ». Справді, втрата Криму — то не лише проблема кримськотатарського народу, то всеукраїнська проблема, і вирішувати її треба, виходячи з адекватного розуміння цього факту.
А досвід трьох років окупації наочно й переконливо показав, що «незалежний Крим» — це утопія. За іронією долі Крим таким був (формально) кілька днів у 2014-му до приєднання до Російської Федерації. Виявилося, що без України Крим економічно та ресурсно нежиттєздатний навіть за допомоги такої великої країни, як РФ. Брак питної та технічної води, електрики, якісних харчів, неможливість організувати нормальну економічну діяльність населення в ізоляції від України забезпечують півострову деградацію, животіння й брак перспектив розвитку.

Крім того, весь кримськотатарський народ навесні 2014 року пережив національний шок від російської агресії. Виявилося, що маленькому 300-тисячному (на сьогодні) народу дуже важко втриматися самому в ситуації конфронтації світових потуг. З’явилося розуміння, що небезпека може виникнути в будь-який момент і що гарантій немає, крім сильної Української держави. Тисячі кримських татар відчули, що потужна Україна є їхньою власною справою і надією, що її треба всіляко зміцнювати й розбудовувати як свою, а не чужу країну і саме в ній шукати та виборювати гідне місце для свого народу.

Водночас адекватні українські діячі побачили, що без справедливого вирішення кримськотатарської проблеми відновлення територіальної цілісності України нереальне. Саме тоді, коли Україна виступає перед світовим співтовариством як законний представник інтересів і прав корінного народу Криму, її позиції суттєво посилюються, а це дає перспективу.

Було б наївно не бачити, що ці проблеми розуміють і в Кремлі. Тому аж ніяк не випадковою була спроба Путіна в 2014 році домовитися з Мустафою Джемілєвим. Однак вона провалилася. І від риторичних обіцянок Кремль перейшов до активного використання батога проти послідовних (і не дуже) прихильників України в середовищі кримських татар та підкупу схильних до колаборації. Водночас робилися і не припиняються досі спроби творення «кримськотатарських» псевдоструктур на кшталт паралельного меджлісу, маріонеткового «духов­ного управління мусульман Криму», телеканалу «Міллет» як противаги ATR) та інших утворень із допомогою поодиноких місцевих «квіслінгів».

Москві дещо допомагає наявність у середовищі кримськотатарської еліти тих, кого конспіративною мовою називають «консервами» (хоча їхня кількість доволі незначна). «Консерви» — це глибоко законспірована агентура, що протягом багатьох років не повинна демонструвати себе, має сидіти тихо, виступати з привабливих для оточення позицій, але в час X розпочати діяти за наказом.

Читайте також: Переслідування в Криму тривають. Арешт адвоката Курбедінова

Важко уявити, щоб навіть така особистість, як Ремзі Ільясов, з власної ініціативи став би дарувати Путіну під час його візиту до Криму «золоту колиску Чингізидів», яка має велике сакрально-міфологічне значення для тюркських народів. «Консерви» мають робити своє…

Яка автономія потрібна

Дещо допомагає Кремлю і деморалізуючий вплив на кримськотатарський соціум центральної української влади, про що вже сказав цитований вище Ленур Іслямов. Невиразна політика офіційного Києва щодо російського агресора, окупованих територій і необхідності повернення цих земель Україні викликає в кримських татар велике розчарування. Таке розчарування безпринципністю та яловістю центральної влади поширене й поміж українців, але у свідомості кримських татар це актуалізує і певний етнічний момент: їм важко збагнути, як такий великий численний народ, як українці, не може висунути зі свого середовища кілька сотень адекватних і повноцінних керівників. Хоча публічно лідери кримських татар намагаються бути бездоганно тактовними й жодної різкої критики на адресу української влади не допускають.

Хай там як, а двері Криму відчиняються кримськотатарським ключем. А це означає, що необхідно зробити кроки назустріч цьому народові. І тут якась форма кримськотатарської автономії на півострові є неминучою. Питання лише в тому, яка саме. Можливо, це буде класично-традиційна для радянського й пострадянського простору національно-територіальна автономія, можливо, так званий (за швейцарським зразком) кантональний устрій, коли в Криму виокремлюються національні кримськотатарські, українські, російські райони (це обговорювалося в українському експертному середо­вищі), тим більше що є такий досвід національних районів у Криму 20–30-х років ХХ століття. А можливо, це буде тірольська модель вирішення проблеми німецькомовного та італійського населення в італійській провінції Тіроль, яка справила велике враження на Рефата Чубарова під час його поїздки до Італії. Зрозуміло, що ці проблеми все одно доведеться вирішувати, адже після 2014-го збереження в складі України де-факто російської національно-територіальної автономії в Криму
неможливе та контрпродуктивне.


Матеріали за темою:

 
 

©2007-2017 «Український тиждень»
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.