Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
28 лютого, 2017   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Обмежувач суверенітету. Як готувався ґрунт для російської окупації Криму

Нині українське суспільство поступово відходить від шоку після подій 2014-го, потроху їх аналізує і намагається робити висновки.
Матеріал друкованого видання
№ 8 (484)
від 23 лютого
Обмежувач суверенітету. Як готувався ґрунт для російської окупації Криму
Фото: УНІАН

 Автор цього тексту особисто спостерігав усе те, що призвело до сумного фіналу, нерідко будучи не лише глядачем, а й учасником того, що відбувалося в Севастополі й Криму протягом щонайменше 21 року: регулярно відвідував рідне місто, працював у севастопольській «Просвіті», почесним членом якої є дотепер, друкувався в газеті «Флот України» (орган Міністерства оборони, видавалася в Севастополі) й був її політичним оглядачем, регулярно виступав на тамтешніх телеканалах і радіостанціях. А ще була участь у численних конференціях і дискусіях… Отже, інформацію отримував не з чужих слів і не тільки з медіа. Інша річ, що за таке інсайдерство доводилося розплачуватися розбитими шибками севастопольського помешкання та іншими неприємностями. Протягом цих років у мене склалося глибоке переконання, що Російська Федерація неминуче нападе на Україну й розпочне з Криму. Питання було тільки в тому, коли саме й чи зможе Україна дати належну відсіч.

«План Ґорбачова»

Російські пропагандисти й зараз стверджують, що інтервенція РФ у Криму 2014 року була спонтанною реакцією на український Майдан з метою захисту етнічних росіян і російськомовних. Насправді ці дії дуже ґрунтовно готувалися багато років і за всіма напрямами. 2014-й став лише останнім акордом вельми тривалої «симфонії». Все почалося навіть не з проголошенням незалежності України, а в січні — лютому 1991-го, коли в Криму почали виконувати «план Ґорбачова» з порятунку СРСР. Його суть полягала в тому, щоб на розвал Радянського Союзу відповісти розвалом, дезінтеграцією союзних республік. Для цього Москва почала активно використовувати проти них сепаратизм їхніх власних автономних республік. У Грузії це Абхазія, Південна Осетія, в Азербайджані — Нагірний Карабах. У Молдові автономій не було, тому там створили Придністров’я. В Україні також не було автономій, тому заходилися її створювати в Криму як превентивну акцію проти України та кримських татар, що на той момент стали масово повертатися на батьківщину. Можна було б не допустити цього утворення, якби тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук проявив такі невластиві йому риси, як рішучість і принциповість. Місцевий референдум про автономію можна було б елементарно не дозволити, пояснивши Москві, що це може призвести до заворушень в УРСР і до всеукраїнського референдуму про вихід України зі складу СРСР. Як це робиться, тоді вже продемонстрували Литва й Грузія. Однак Кравчук повівся як Кравчук… То була одна з перших помилок у їхньому довжелезному ланцюгу.

Читайте також: Операція «Повернення Малоросії»

Кримська автономія дала змогу остаточно легітимізувати антиукраїнську фронду місцевої номенклатури, що орієнтувалася переважно на Москву. Тоді в Криму дуже багато залежало від статусу фактичного володіння радянським Чорноморським флотом. Боротьба за нього насправді була боротьбою за Крим, Севастополь і вплив на Півдні України. Як казав український геополітик Юрій Липа, хто володіє Севастополем, той володіє Кримом, хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем. А Севастополем володіє той, кому належить флот… Кравчук битву за флот програв, а Кучма й не намагався боротися. Чорноморський флот, привласнений Росією, став ножем у спину України й геополітичним зашморгом для неї. Як писали в проросійському кримському виданні: «Чорноморський флот — це природний обмежувач суверенітету України». До речі, кримська автономія від самого початку була в певному сенсі «озброєною автономією», бо за її спиною стояв Чорноморський флот, чимало офіцерів, адміралів і генералів якого мало статус депутатів Верховної Ради Криму. А в Севастополі в міській раді також сиділо чимало радянсько-російських військових. ЧФ був головною опорою місцевих антиукраїнських сил. Як суто військове угруповання він особливого значення не мав, адже турецький флот швидко перевершив його за потугою, а стратегічної ролі він відігравати не міг, бо ще наприкінці XIX століття Головний морський штаб Росії зазначив, що ЧФ набуде стратегічного значення лише за умови, якщо імперія володітиме протоками Босфор і Дарданелли.

На тактичному рівні РФ щодня просувалася в глиб України, намагаючись здобувати перемогу в кожному конкретному зіткненні. Ця тактика малих, але регулярних перемог у сумі давала значний ефект

Троянський флот

Присутність цього флоту в Україні мала лише один сенс: постійно загрожувати Українській державі та консолідувати проти неї всі місцеві політичні активні кола. Це була потужна база, фортеця Росії всередині нашої країни. Без ЧФ у Криму агресія 2014 року мала б небагато шансів на успіх.
Навколо флоту як гриби після рясного дощу з’являлися афільовані з ним численні громадські організації: культурницькі, молодіжні, жіночі, ветеранські, релігійні, мілітарно-спортивні тощо. Їх об’єднували абсолютна лояльність до РФ, тотальне несприйняття України. За багатьма антиукраїнськими акціями в Севастополі, Сімферополі, Євпаторії, Керчі, Феодосії тощо стояли «режисери та диригенти» спецслужб Чорноморського флоту. Антиукраїнська діяльність не припинялася протягом усіх 22 років контролю незалежної України над Кримом за дуже слабкої реакції офіційного Києва. Інколи навіть російські шовіністи дивувалися, чому Київ мовчить…

Російським планам дуже сприяла кадрова політика офіційного Києва в Севастополі та Криму. Наприклад, у 1990-х Севастополь очолював від України такий собі пан Семенов. У своїх передвиборчих летючках і публічних виступах він стверджував, що між російськими та українськими моряками є «біологічна несумісність». Але покинути Севастополь і Крим, на його думку, мали чомусь саме українські моряки, а не росіяни. Згодом пан Семенов зробить хорошу кар’єру в Києві…

Другий «городничий» від України — такий собі Єрмаков, який постійно змінював прапори, виступаючи то за Україну, то за Росію. Формуючи місцеву владу, офіційний Київ робив ставку саме на таких людей-флюгерів. Антиукраїнські сили Криму з київськими можновладцями об’єднував спільний жах перед «УБН» — «українським буржуазним націоналізмом». А для кримських кадрів «УБН» — це і вчитель української мови, і член «Просвіти», і будь-який симпатик України. Запідозрених в «УБН» кримчан Київ ігнорував. Проукраїнська людина мала небагато шансів на кар’єру в АРК. Зате півостровом бігали цілі табуни «заслужених журналістів України», які ганили Україну як тільки могли. А нині в Криму активно співпрацюють із новою владою близько двох десятків «Героїв України» часів Кучми, Ющенка і Януковича…

Читайте також: Чому замерзла «русская весна»

Така тупа й самогубна кадрова політика офіційного Києва цілком влаштовувала Москву.

Культурна домінація

Київ не пручався й освітянській експансії Кремля. Лише в Севастополі на 370 тис. населення було відкрито 10 філій вишів Російської Федерації. В усіх тих закладах місцеву молодь навчали (зокрема, соціально-політичних наук) за програмами РФ. Мер Москви Юрій Лужков особисто відкрив у Севастополі елітну російську гімназію. І це при тому, що навчання в решті шкіл міста здійснювалося російською мовою. А відкрити там філію Московського університету імені Ломоносова дозволив особисто Леонід Кучма. Водночас за 22 роки Київ не спромігся створити в Севастополі жодну (!) українську школу.

Увесь цей час до Криму постійно приїжджали російські культурні, політичні, освітянські, наукові, економічні та інші делегації. Одна їхала, друга заступала її місце. Півострів не «просихав» від тих «десантів». Завозилася величезна кількість російських книжок. А що з боку Києва? А з боку Києва нуль. Чомусь ніхто на Печерських пагорбах, спостерігаючи за цією вулканічною активністю росіян у Криму, не замислювався: а з якою метою все те робиться й чим має закінчитися?

Столиця України демонструвала цілковиту байдужість до кримських українців, які фактично перебували в становищі забутої української діаспори десь в Аргентині чи Бразилії. Київські керівники ніколи не зустрічалися з українським активом Севастополя, вважаючи за краще спілкуватися з призначеними ними ж промосковськими чиновниками. Був лише один виняток, коли зустріч працівника Адміністрації президента України з місцевим українством відбувалася. Думаю, тільки тому, що тим працівником був відомий український публіцист, письменник і перекладач Тарас Марусик…

Севастопольські газети (всі вони мали дозвіл на видання від компетентних українських інстанцій) поділялися на три категорії: патологічно антиукраїнські, радикально антиукраїнські та помірковано антиукраїнські. Таких було два-три десятки на відносно невелике місто. Їх часто-густо роздавали безплатно, незважаючи на недешеву поліграфію. Але ж хтось усе це фінансував. Деякі відкрито зазначали на першій чи останній сторінці: «Надруковано у друкарні Чорноморського флоту Російської Федерації»… Київ нічого не помічав. Було шість місцевих телеканалів, із них чотири антиукраїнські. То що ж виливалося на голови севастопольців з ранку до вечора протягом 22 років? За цілковитого неспротиву з боку української влади…

Читайте також: Капкан, що не замкнувся

Ось абсолютно легальна газета періоду перебування на Банковій великого вербального патріота України пана Ющенка. Лютий 2006 року. Можна навести пізніші екземпляри, можна більш ранні, репертуар незмінний. Газета «Русский Севастополь». Стаття такого собі Євгена Морозова «Аннексированный Крым». Головна ідея — Крим захопила Україна, ніяких українців немає, це австрійська вигадка. Автор стверджує: «Встановлення Україною свого правління над Кримом і Севастополем є в першому випадку прихованою, а в другому цілком відвертою анексією». І пропонує конкретні дії: «Росія у зв’язку з волевиявленням населення Криму та Севастополя повинна відновити свій суверенітет на цих територіях». А загальний висновок такий: «Бажаємо ми приєднання російських і проросійських регіонів України чи не бажаємо цього, все одно ми, Росія, повинні будемо ухвалити рішення про їхню долю і повинні бути готовими до цього. Вважаємо, що кримська проблема і її пророблення впродовж 15 років можуть стати зразком для вирішення більшої і серйознішої проблеми — української». Це для тих, хто чомусь вважав і вважає, що Кремль задовольниться Кримом і Донбасом…

Газета «Русский выбор»: «України як цілісного територіально-політичного утворення де-факто не існує. Ми за інерцією живемо в якомусь утворенні, що не має ознак держави».

Газета «Русский блок Севастополя», стаття «Какую историю преподают в украинских школах?». Відповідь: «…Русофобська маячня, відверта нахабна брехня, жахливе спотворення фактів, пряма їх підробка».

Газета «Российская община Севастополя»: «Так, зараз ми розділені кордонами, але віримо, що настане час — і розділений російський народ знову возз’єднається в єдиній великій державі». І далі: «Після 1991 року багато севастопольців переконані, що живуть в умовах окупації».

Газета «Русичи»: «Саме війна (а не словесні пікіровки Москви й Києва) є кінцевою метою Великого антиросійського проекту, реалізованого Заходом в Україні. Саме заради того, щоб знищити одну частину росіян руками іншої, створювався і турботливо вирощувався потворний етнічний мутант — «український народ». Пропонується і вихід із цієї ситуації: «Україна стає частиною Росії. Це можливо тільки у випадку згуртування навколо цієї мети всіх росіян, усіх людей здорового глузду на Україні, їхньої активної участі в політичному житті». А далі прямий заклик, який мав би зацікавити СБУ та прокуратуру, але, як завжди, не зацікавив: «Виходьте на вулиці. Влаштовуйте акції громадянської непокори злочинному режиму, що оголосив війну всьому народу».

Усе це писалося й друкувалося не в нинішньому окупованому Севастополі, а ще в тому, українському… І жодної реакції української влади, компетентних органів. То чи варто дивуватися тому, що сталося в 2014 році? Здається, що й нині належних висновків із тих подій не зроблено.

Закономірна поразка

А що ж було з українського боку? Одна погано фінансована газета «Флот України» Міністерства оборони й газета місцевої «Просвіти» «Дзвін Севастополя», що видавалася вкрай нерегулярно через брак коштів. До речі, «Флот України» російські опоненти вважали серйозним супротивником і називали «найбоєздатнішим кораблем українського флоту». Символічно, що часопис, попри те що серед військових журналістів не знайшлося в 2014 році жодного зрадника, знищили. Зробили це не москалі, а свої — «орли Полторака» з Міністерства оборони. Більше такої газети немає… Росія грошей не економила, авторам пересічних статей у цитованих вище виданнях платила по $100 за одну публікацію. Тоді для провінційного міста то були неабиякі гроші.

Читайте також: Професійні зрадники. Хто сформував "спецслужби ЛНР"

Українська влада мало цікавилася своїми силовими структурами в Криму, на відміну від російських спецслужб і пропаганди. Та хіба тільки в Криму? Ще за часів Ющенка один офіцер севастопольської СБУ поскаржився мені, що коли приїхав до Києва й відвідав центральний офіс СБУ на вулиці Володимирській, то тамтешній працівник зустрів його чи то жартом, чи то чимось іншим, запитавши: «А вас ще не віддали Росії?».

Так, 2014 року в силових структурах України в Севастополі й Криму сталася масова зрада, але ж вона сталася також у столиці, коли київська постмайданна верхівка деморалізувала військове угруповання України на півострові, позбавила його волі до опору, не даючи жодних чітких і притомних наказів, крім капітулянтського «не провокувати росіян». Наприклад, колишній міський голова Маріуполя Михайло Поживанов публічно звинуватив у зраді й здачі Криму Турчинова, Яценюка, Пашинського, Парубія, Авакова та Махніцького. Але то був уже кінець довгого шляху до поразки, бо вся політика Росії в Криму протягом понад 20 років була стратегічною експансією, а України — стратегічним відступом. На тактичному рівні РФ щодня просувалася в глиб України, намагаючись здобувати перемогу в кожному конкретному зіткненні. Ця тактика малих, але регулярних перемог у сумі давала значний ефект. Офіційний Київ ті двобої здебільшого програвав, а часто-густо взагалі не брав у них участі. Росія крок за кроком за неспротиву Києва нарощувала свою присутність на півострові: військову, політичну, інформаційну, економічну, конспіративну, культурну, освітянську, будь-яку іншу. Кількість мала перейти в якість. Однак до останнього Україна в Криму мала шанси. Вони й зараз є. Тільки, ясна річ, не за такої якості влади ними можна скористатися.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Кількість українських бранців на території Росії та окупованого Криму зростає, однак досі не налагоджено механізму переговорів про їх визволення
    28 березня, Станіслав Козлюк
  • Картина білої американської художниці, яка зображує загиблого чорношкірого підлітка, спровокувала бурхливу суперечку щодо того, чи має хтось право говорити про чужий травматичний досвід, а також вкотре спростувала філософську тезу, згідно з якою «автор помер».
    28 березня, Олена Кухар
  • Як комп’ютерні віруси зменшують боєздатність і чиє засоби убезпечитись від них
    28 березня, Юрій Лапаєв
  • Моє свідоме життя почалося на проспекті Миру, у панельній дев’ятиповерхівці під номером 54, де з балкона на шостому поверсі було видно чи не всеньке місто, бо тоді ще свічки новобудов не затуляли ані острівця на Південному Бузі, ані дальніх околиць Ракового, де жила моя бабуся та які можна було розгледіти в дитячий бінокль.
    28 березня, Юрій Даценко
  • Франція досить боязко ставиться до надання безвізового режиму для України через проблеми власної внутрішньої політики.
    27 березня, Алла Лазарева
  • Перший заступник міністра закордонних справ України Вадим Пристайко розповів Тижню про нещодавні переговори, що відбулися в Парижі в рамках “нормандського формату”, на які несподівано не приїхали представники РФ.
    27 березня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено