Політика

  ▪   Іван Вербицький

Відбір до нового сезону

Фото: УНІАН
Важкий шлях українського футболу від бандитизму до раціоналізму
Матеріал друкованого видання
№ 44 (468)
від 3 листопада, 2016

Мантра «спорт внє палітікі» існує хіба в головах деяких українських олімпійців. Та й то часто не тому, що вони так думають, а через бажання прогнутися перед «братнім» народом. Насправді навіть ті спортсмени, у яких від політичних процесів далекі не лише слова, а й думки, є вигідним інструментом у руках можновладців. Бо ж аполітичну людину спрямувати в потрібне русло найлегше. Особливо підігрівши той напрям грошовими знаками.

Футбол, як відомо, — то не спорт. То країна в країні. Є футбол, а є решта видів. Відповідно й кураторами провідних клубів іще із совєцьких часів були люди найвищого партійного розливу. Звісно, підкорювалося все першому секретареві Компартії України Щербицькому.  Це вже в 1980-ті директор дніпропетровського Південмашу дозволив собі створити клуб, який упродовж десятиліття був стабільним претендентом на чемпіонський титул і двічі його вигравав. До того ж «Дніпро», «Шахтар», «Карпати», «Чорноморець», «Металіст» за потреби сумлінно «лягали» під Київ. Іноді так відверто, що аж Москва обурювалася.

Після здобуття Україною незалежності гегемонія столичного «Динамо» протрималась аж до початку 2000-х. Причому навіть принципи тривалий час залишалися незмінними. Усі найліпші гравці переходили до столиці. Із потребою чи без. У структурі «Динамо» збиралося близько 20 найталановитіших українських футболістів, добра половина з яких «маринувалась» і без ігрової практики деградувала.

Читайте також: Суркіс став червертим віце-президентом УЄФА

Із приходом до керма команди в середині 1992 року клану Суркіса — Медведчука Київ отримав іще й серйозний адміністративний ресурс. Під час другого чемпіонату на користь киян двічі було переписано регламент змагань і ці деталі допомогли столичній команді здобути першість.
Злам намітився тоді, коли через рік після загибелі Ахатя Брагіна президентом донецького «Шахтаря» став Рінат Ахметов, котрий відразу заявив, що створить в Україні другий суперклуб. Слова зійшлися з реальністю на початку 2000-х. Спершу донеччани пробилися до основного турніру Ліги чемпіонів, а в 2001-му переможцями не стали тільки тому, що арбітр зустрічі «Металург» (Запоріжжя) — «Динамо» зарахував гол, якого не було. Завдяки цій перемозі 1:0 кияни випередили «гірників» у таблиці на одне очко. Адмінресурс був могутнім. Достатньо згадати, що впродовж 2001–2004 років у динамівські ворота не було призначено жодного пенальті за 93 матчі чемпіонату й Кубка України поспіль.

Найцікавіше, що від 2000-го столичний клан начебто розділив повноваження з донецьким: Суркіс-старший очолив Федерацію футболу України, а колишній віце-президент «Шахтаря» Равіль Сафіуллін — Професіональну футбольну лігу. Та парадокс полягав ось у чому: юристи пана Медведчука переграли ситуацію так, що суддівський корпус знову перейшов із-під юрисдикції ПФЛ до ФФУ. Саме тоді розпочалася тривала донецька риторика про «конфлікт інтересів» і «рідних братів на чолі Федерації та футбольного клубу».

Тим часом футбольна «гонка озброєнь» сягнула нової фази. У середині 2000-х почав інвестувати в гру серйозні кошти власник «Дніпра» Ігор Коломойський. Харківський «Металіст» придбав інший олігарх — Олександр Ярославський. Наприкінці першого десятиліття 2000-х Київ залишався другим після Донецька великою мірою завдяки тому, що дніпровський і харківський клуби зазнавали штучного пригнічення. Хоча тоді то вже був чемпіонат доброго європейського рівня. В Україну переходили футболісти на кшталт гравців збірної Бразилії Елано Блумера чи Франселіно Матузалема. Зарплати провідних спортсменів перевищували $50 тиc. за місяць. Румунський тренер «Шахтаря» Мірча Луческу мав річний оклад €3,5. Футбол став дорогою забавкою і показником статусності. Тепер клубами володіли всі головні олігархи. Сімферопольську «Таврію» фінансував Дмитро Фірташ, «Севастополь» — Вадим Новинський, київський «Арсенал» — Вадим Рабінович, полтавську «Ворсклу» — Костянтин Жеваго, маріупольський «Іллічівець» — Володимир Бойко, ужгородське «Закарпаття» — Нестор Шуфрич. Львівські «Карпати» досі утримує Петро Димінський, одеський «Чорноморець» — Леонід Климов.

Стан найпопулярнішого виду спорту в Україні різко контрастував із загальною бідністю тих, хто мав би ходити на стадіони. Власне, ФК, попри великі капіталовкладення, були не бізнес-проектом, а крутою забавкою в руках олігархів. Підсилити позиції футбольної інфраструктури повинне було ще й здобуття Україною права проводити турнір Євро-2012, на який за п’ять років підготовки було витрачено понад 40 млрд грн. Зрозуміло, що такий ласий шматок не міг оминути рота владної верхівки. Із приходом у 2010-му на посаду президента держави Віктора Януковича футбольну владу збирався підім’яти під себе партнер Ріната Ахметова Борис Колесніков. Власне, для зміни декорацій було організовано все. Виконком ФФУ, котрий досі вважався кишеньковим органом Суркіса й голосував за будь-які вигідні очільникові Федерації рішення, почав висловлювати Григорієві Михайловичу недовіру. Утім, Суркіс-старший на той час уже був віце-президентом УЄФА. Заручившись підтримкою очільника Європейського союзу футбольних асоціацій Мішеля Платіні й президента ФІФА Зеппа Блаттера, владу він зберіг. Основний аргумент — державним керівним органам заборонено втручатись у діяльність національних федерацій.

За правління Януковича «гонка озброєнь» в українському футболі сягнула апогею. «Дніпро» очолив іспанець Хуанде Рамос, котрий за три роки до того виграв два Кубки УЄФА із «Севільєю». У «Металісті» в окремих матчах на полі не було жодного етнічного українця. У «Шахтарі» одночасно виходило по сім бразильців. І лише «Динамо» за нової влади поступово звалювалося вниз.

Читайте також :Як Ахметов балансує між Києвом і Донецьком (документи)

Григорій Суркіс покинув посаду очільника ФФУ по завершенні Євро-2012. На його місце прийшов ставленик особисто Януковича, колишній гравець «Шахтаря» й «Динамо» Анатолій Коньков. У принципі, Анатолій Дмитрович бачивсь у цьому кріслі персоною штучною і постійно втрапляв у комічні ситуації. Скажімо, був напідпитку під час виїзду зі збірною України до Молдови чи відкривав у приміщенні ФФУ ковбасну крамницю. Заправляв процесом сірий кардинал Микола Тихомиров, віце-президент Федерації і начебто «смотрящій» від Януковича.
Яких висот сягнула б діяльність донецьких у футболі, ми так і не дізнаємося. З перемогою Революції гідності Коньков змушений був звільнити посаду, а на його місце спершу на правах виконувача обов’язків, а потім повноцінного очільника прийшов представник президентської політсили Андрій Павелко.

Попервах видавалося, що він у ФФУ теж тільки ширма, а справжнім керівником Федерації є віце-президент УЄФА Григорій Суркіс. Про це свідчила не лише підтримка Григорієм Михайловичем кандидатури Андрія Васильовича в його боротьбі за посаду з паном Коломойським, а й повернення в ФФУ ідеологічного відділу на чолі із Сергієм Васильєвим. Тим самим, якого звинувачували в підготовці «темників» за президентства Леоніда Кучми. Із приходом на найвищу посаду в державі Віктора Ющенка Васильєв осів у футболі як керівник інформаційного відділу Федерації в Григорія Суркіса.

Проте нині, через півтора року після обрання, пан Павелко бачиться цілком самодостатнім керівником, котрий ділити лаври ще з кимось не бажає. Показовий момент — надання Києву права проводити фінал Ліги чемпіонів 2018 року. Підконтрольні панові Суркісу видання «Спорт-Экспресс в Украине», «Команда» й «Футбол» швидко відрапортували, що це досягнення віце-президента УЄФА. Однак люди Павелка заперечили: за всієї поваги до Суркіса здобуток належить передусім нинішньому очільникові ФФУ.
Такого протиставлення досі не спостерігалося. І додали: «...В українському футболі настає нова епоха — епоха Павелка».

Утім, із початком бойових дій на Сході рівень національного чемпіонату помітно впав. Першими з футбольної мапи держави зникли клуби анексованого Криму: «Таврія» та «Севастополь». Трохи згодом відмовився фінансувати проект із назвою «Говерла» (Ужгород) пан Шуфрич. Достроково знявся з минулого чемпіонату й нині виступає в другій лізі запорізький «Металург». Помучивши футболістів тривалими невиплатами заробленого, у підсумку відмовився від фінансування «Металіста» касир «Сім’ї» Сергій Курченко. Власне, клуб йому від Ярославського наприкінці 2013 року теж дістався за загадкових обставин. Яких — жодна зі сторін про це поки що не розповіла.

Читайте також: Ахметов і плани Кремля

Сьогодні українська Прем’єр-ліга налічує лише 12 клубів. Заборгованості із заробітної плати немає тільки в чотирьох: у «Шахтаря», «Карпат», «Олександрії» та кропивницької «Зірки». Представники решти колективів отримують зароблене запізно й частинами. А в «Дніпрі» пан Коломойський не виплачував заробленого футболістам, тренерам та персоналові клубу від початку сезону. Крім того, Ігор Валерійович заборгував €2 млн Хуанде Рамосу й $1,7 млн наступникові іспанця на посаді наставника Миронові Маркевичу. Майже нічого торік Коломойський не виплатив групі футболістів, які вже попрощались із клубом. Першим кроком ФФУ, вочевидь, буде зняття з «Дніпра» дев’яти турнірних очок.

Власне, суттєво зменшили витрати майже всі клуби. Достатньо сказати, що економити почав навіть найстабільніший у фінансовому сенсі «Шахтар». У літнє міжсезоння в команду прийшов новий тренер: замість Луческу, який отримував €3,5 млн, — португалець Паулу Фонсека (його оклад становить €2 млн). Від нового сезону «гірники» почали орієнтуватися на українських виконавців, а клуб економить навіть на тому, що не поселяє в готелях, як бувало в усі попередні роки, своїм коштом під час міжнародних виїздів журналістів.

Узагалі передові тенденції до зменшення зар­платних відомостей іще влітку 2013-го започаткували у Львові. Тоді керівництво «Карпат» виставило на трансфер 19 основних футболістів, місячна зарплата яких дорівнювала $10–30 тис. Відтоді Петро Димінський визначив нову «стелю» — $10 тис. Не знайшовши інших варіантів працевлаштування, більшість гравців мусила повернутись у «Карпати» і пристати на гірші умови. Тепер такий зарплатний максимум установлено в усіх клубах, окрім «Шахтаря», «Динамо», «Зорі» та окремих футболістів полтавської «Ворскли». Найвище оплачуваним футболістом української Прем’єр-ліги є динамівець Андрій Ярмоленко, котрому Ігор Суркіс улітку підняв річний оклад до €4,5 млн. Капітан «Шахтаря» Даріо Срна заробляє €4 млн. Загалом елітний дивізіон українського футболу нині до болю схожий на молодіжну першість. Юні 18–20-річні футболісти грають в основі усіх клубів. Починаючи з «Динамо» та «Шахтаря». Нехай і вимушено, вітчизняний футбол став на шлях переродження. Задекларував орієнтацію на омолодження складу й наставник національної збірної Андрій Шевченко. Бодай в умовах кризи українські олігархи нарешті почали вкладати гроші не в дорогих легіонерів, а в молодих співвітчизників.