Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 лютого, 2011   ▪   Спілкувалася: Жанна Безп’ятчук   ▪   Версія для друку

І промовчали, і сказали

Екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко: «Перед колегами з МЗС ставлять завдання, які вони не в змозі виконати. Не можна довести, що чорне – біле, а біле – чорне»
Матеріал друкованого видання
№ 7 (172)
від 18 лютого, 2011
І промовчали, і сказали
Андрій Ломакін
У царині української зов¬нішньої політики подій не бракує. Вона розширюється до незвичних меж. Так, МЗС перетворилося на своєрідного політичного спін-доктора будь-якої критики в бік Віктора Януковича і К° для закордонної аудиторії. Насамперед тієї критики, яку озвучує опозиція та журналісти, як українські, так і іноземні. Чому недипломатичні емоції вирують на Михайлівській – про це Тиждень запитав екс-міністра закордонних справ Володимира Огризка.
 
Галас 
 
У.Т.: Міністр закордонних справ Костянтин Грищенко та міністр оборони Михайло Єжель вирішили передислокувати українських миротворців з Ліберії до Кот-д’Івуару, де триває громадянський конфлікт. Переговори щодо цього з ООН розпочав ще попередній уряд. Про що ви домовлялись тоді?
 
– Справді, попередній уряд розглядав такі питання, але результати зазвичай були невтішні. Гадаю, це була правильна позиція. Тому що такі рішення мають бути дуже вмотивованими. Дивіденди від направлення миротворців мають бути зіставними з ризиками, які виникають під час проведення самої операції. Скажімо, участь наших військових в Іраку. Це поруч із нами. Там наші інтереси. А у випадку, про який ви згадали, ми навряд чи багато здобудемо в сенсі реалізації власних інтересів, але життя наших миротворців точно опиниться під загрозою. Я розумію, що йдеться про людей, які згодні ризикувати. Але головне не це, а інтереси нашої держави й забезпечення життя наших громадян. На місці влади я б таких рішень не ухвалював. 
 
У.Т.: Як варто розцінювати те, що нині департамент інформаційної політики цього відомства емоційно реагує на заяви опозиції?
 
– Як часом вибірково застосовують право, так само часом вибірково коментують події залежно від того, що для влади здається вкрай потрібним. Та сама лінія. Тому тут нічого, власне, надзвичайного я не бачу.
 
У. Т.: Тобто до дипломатії це не має стосунку? 
 
– За цим стоять політичні мотиви. Зрозуміло, які причини такої вибірковості. МЗС тепер є певним рупором, який озвучує потрібні політичні сигнали. 
 
У.Т.: Минулого року МЗС запрошував на розмови дипломатів кількох країн. Тема – діяльність їхніх громадських організацій на території України. За яких умов це можна робити? 
 
– Це не функція зовнішньополітичного відомства. До МЗС можуть запросити представника посольства певної держави, якщо, на думку нашої країни, той вдасться до якихось неприйнятних в Україні дій чи виникають питання щодо позиції країни, яку він представляє. У цьому разі МЗС може зробити відповідний демарш, висловити свою позицію. Це називається звичайною дипломатичною практикою. А от вихованням іноземців воно не має перейматися. Якщо є якісь претензії до діяльності фонду Х, тобто його представник порушив українське законодавство, займався шпигунською діяльністю або чимось таким іншим, то це компетенція правоохоронних органів. Дійш¬ла справа до певних санкцій – тоді МЗС за дорученням цих органів оголошує про ухвалене рішення. І все. А от вказувати, як працювати іноземним громадським організаціям, до того ж саме західним, які зробили достатньо багато для розвитку демократії в Україні, – це чіткий сигнал. У західних столицях його почули.
 
У.Т.: Натомість у МЗС наразі не виникає запитань до діяльності на території України організацій на кшталт фонду «Русскій мір». 
 
– Коли почали закривати українські організації в Росії, наше МЗС почало з того, що фактично виправдовувало дії російської сторони. Водночас чіткої позиції щодо діяльності російських організацій в Україні ми не чуємо. Це табу, про це не можна говорити. Я вже не кажу про те, що тепер дозволено робити представникам деяких іноземних спецслужб, які маскуються під ці організації. Але тепер ми з ними дружимо.
 
Недомовки
 
У.Т.: ПАРЄ ухвалила резолюцію щодо Білорусі, якою не лише засудила ув’язнення білоруських опозиціонерів, а й закликала країни Ради Європи, що не є членами ЄС, приєднатися до санкцій Євросоюзу проти Лукашенка. Україна не просто член Ради Європи, вона головуватиме в її кабінеті міністрів з травня 2011-го, але на рекомендації ПАРЄ не реагує, нібито це не важливо. Як ви вважаєте, чи можна так чинити?
 
– Ми сьогодні бачимо, що, на жаль, з тих чи інших ключових тем у нас позиції як такої немає. Чому? Втрачено розуміння власного місця в системі міжнародних координат. Ми активно прямуємо до статусу об’єкта світової політики. А оскільки не можемо себе чітко та ясно позиціонувати, майже кожна нова складна ситуація змушує лихоманково думати, як реагувати? За президентства Віктора Ющенка ми чітко дотримувалися тієї ж лінії, що і ЄС. У понад 90% випадків ми підтримували позицію Євросоюзу. А нині склалася ситуація, коли, з одного боку, ми продовжуємо тримати курс на євроінтеграцію, а з іншого, вона відбувається якось дивно.
Начебто треба визначитися з позицією, але як? Якщо ми реально, а не вербально, прямуємо до Євросоюзу, то, відповідно, коли він займає принципову позицію, ми маємо її підтримувати, можливо, з певними додатковими коментарями. Зараз такого немає. Тому й виглядає так, що начебто промовчали, а начебто й привітали. Це така «багатовекторність», що насправді змушує МЗС постійно смикатися. Все це дуже добре бачать наші партнери. І роблять висновки. 
 
У.Т.: Якщо розкласти зовнішню політику на складові – дипломатія, просування своїх економічних інтересів за кордоном, культурна репрезентація за кордоном, то оцінка за останнім пунктом протягом згаданих п’яти років наближатиметься до нуля.
 
– Я з вами не погоджуюся. Важливо, щоб країна мала свою ідентифікацію. Інакше кажучи, щоб її вирізняли з-поміж інших. Ми доклали всіх можливих за тих обставин зусиль. У світі зрозуміли, що є така держава Україна, така собі друга Франція, лише зі сходу. Це найважливіший здобуток за всі 15 років. Помаранчева революція та поворот до демократії і стали тим профілем, який отримала у світі Україна. До цього додали страшну, але важливу тему української історії – Голодомор, який замовчувала Москва. І зробили багато, щоб донести правду про найжахливішу трагедію ХХ століття до світової громадськості. У всіх міжнародних політичних структурах ця тема звучала. Низка країн визнала на офіційному рівні, що Голодомор був геноцидом українців. Ми співпрацювали з CNN, було запущено кілька роликів. Крім того, світ дізнався про туристичний потенціал України, кожне посольство мало завдання організовувати гастролі наших найкращих виконавців, художників. 
 
У.Т.: Але всі ці локальні зусилля не були об’єднані в систему, як-от, приміром, це зробила Польща, створивши систему Польських Інститутів по всьому світу. У 2006 році Віктор Ющенко видав указ про створення культурно-інформацій¬них центрів у складі посольств, але його не було виконано. 
 
– Певною мірою ви маєте рацію. Саме я, ще перебуваючи на посаді першого заступника міністра закордонних справ, опікувався цим проектом. І ми ухвалили рішення створити за кордоном такі осередки культури. Але без належного фінансування добрі ідеї дуже часто залишаються на папері. Проте, наприклад, такий культурний центр працює у Франції через те, що свого часу знайшли гроші на придбання для нього приміщення. 
 
У.Т.: Я чула інший відгук про його роботу. Українська студентка із Сорбонни хотіла організувати своїм одногрупникам там екскурсію. І це виявилось проблематичним, тому що не було кому ними зайнятися, зрештою, їм дозволили це зробити, «только быстро».
 
– Це прикро, якщо це правда. Тут наші колеги мають усвідомлювати, що відбувається. Я кажу про ті часи, коли був особисто до цього причетний. У нас не минало й місяця, щоб у тому самому культурному центрі в Парижі не відбувалися якихось серйозних мистецьких заходів. Але це все треба поставити на якусь певну основу, тоді воно запрацює як слід. До того ж необхідне належне фінансування. На ту саму інформаційну роботу 2008 року в держбюджеті було виділено для всієї системи закордонних установ України 15 млн грн. На 2009 рік, попри всі мої намагання в уряді розвивати цю справу, ми отримали велику суму нуль гривень. І поставте запитання, що може зробити другий чи перший секретар або навіть радник у посольстві, якщо в нього на інформаційну діяльність у кишені нуль. Допоки з боку держави буде таке ставлення, не треба звинувачувати дипломатів. Вни роблять максимум за тих обставин, що є. Часто у позаробочий час і на власному ентузіазмі. А щодо факту, про який ви чули від студентки із Сорбонни, я б порадив звернутися за поясненнями до МЗС. 

Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено