Політика

  ▪   Богдан Буткевич

У демократію як у карти

Чому донецький клан ніколи не був і не буде реальною політичною опозицією
Матеріал друкованого видання
№ 32 (456)
від 11 серпня, 2016

Після того як 2004 року РФ та її сателіти в Україні остаточно втратили шанс захопити владу в односторонньому порядку, вони перейшли до іншої тактики. Використовуючи постмодерністську логіку Владіслава Суркова, вирішили боротися проти української демократії, використовуючи цю ж таки демократію. Тобто прикинутись опозицією, мовляв, ми просто представляємо «іншу думку» та «демократично опонуємо». Тож як можна нас переслідувати чи боротися за пряму діяльність проти України, це ж нетолерантно. І взагалі опозицію згідно з усіма європейськими нормами треба плекати й шанувати. А далі механізм простий і дієвий, вся країна його бачила протягом 2006–2010 років. Спочатку розпочати торг, потім вбити клин у нову владу, потім самим прийти до влади й помститися, згорнувши демократію як непотрібний та шкідливий атавізм. Єдине, де помилилися кремлівські керманичі у своїх розрахунках, то це в мотивації людей, яких вони обрали на роль вовків в овечій шкурі. Адже представники Партії регіонів насправді виявилися лише тими, ким вони й могли бути: злодійкуватими колишніми комсомольцями, директорами шахт, що прокралися, та відвертими бандитами, які не розуміють інших цілей, окрім як гроші, тож не здатні на будь-який серйозний чин в умовах ­війни.

Найбільша проблема України за останні щонайменше 15 років полягає в тому, що місце опозиції захопило політичне крило об’єднаного донецького організованого злочинного угруповання під усім відомою назвою «Партія регіонів» (ПР). Ефективність цієї структури в сенсі досягнення потрібного Кремлю результату, безумовно, була досить високою, однак не мала нічого спільного з реальною політичною силою. Фактично від самого початку свого існування вона мала три складові: просто ласих до грошей бізнесменів, «червоних директорів» із кримінальним душком та прямої агентури РФ. І розрізнити їх зазвичай ­майже ­нереально.

Читайте також: Банду геть чи бандитам тюрми

Чому? Бо знову ж таки із середини 1990-х років, коли в надрах кремлівської адміністрації сформувався клан силовиків, який готував реванш, він чітко розумів, на кого може в цьому спертися. На організований кримінал, який тоді став фактично другою владою на території і України, і Росії. Тим більше на Донбасі, де і кримінальні традиції були чи не найбільш сталими, і місцева влада не мала жодних обмежувачів та стоп-кранів. А кордонів між колишніми територіями СРСР у Москві тоді не визнавали, як, власне, і тепер. Особливо коли йдеться про величезні гроші.

Отже, схема співпраці була проста. ФСБ гарантувала кримінальним кланам, які брала в розробку, «дах» і заробіток. А за це використовувала ОЗУ у своїх цілях. Зокрема, за такою схемою відбувалася співпраця із сумновідомим «солнцевським» угрупованням. За нею ж російські чекісти-бізнесмени почали співпрацювати й із дедалі могутнішим донецьким кланом. До речі, подейкують, що за вбивством Ахатя Брагіна — людини, яка породила Ріната Ахметова, — цілком могли стояти саме московські куратори, яким ніяк не вдавалося домовитися з трохи «старорежимним» тогочасним лідером донецького ОЗУ. Не виключено, що в боротьбі за те, щоб мати «своїх» бандитів, було вбито й Володимира Щербаня — головного конкурента угруповання Ахметова.

Кримінальники, корумпована влада Донеччини та «червоні директори» від самого початку не мали жодних сентиментів до будь-якої законності

Кримінальники, корумпована влада Донеччини та «червоні директори» від самого початку не мали жодних сентиментів до будь-якої законності. Натомість у них були чітка мета, потяг до накопичення і майже звірино-родова згуртованість, тобто класичні ознаки мафії. Для цих людей не мало жодного значення, як саме вони досягнуть мети — влади, що дасть змогу безборонно заробляти. Так само не мали значення ідеологія, ­лозунги, риторика.

Тобто якби їм було вигідно й це гарантувало результат, то вони з такою самою грацією слона в посудній крамничці «топили» б за українську мову та незалежність. Однак вони, як хворобливий наріст, виросли в краю, де результат давали навколорадянські гасла та проросійський курс. Саме тому їх і обрали. Який це має стосунок до реальної політичної опозиції чи партії як такої — запитання, вочевидь, риторичне.

Вибір союзника, чи то пак патрона, був очевидним, особливо в умовах, коли на рівні криміналітету зв’язки вже працювали. Тобто називати ПР від самого початку проектом Москви було б неправильно. Не тому, що це погрішить проти правди, адже в результаті все так і сталося. Ні, тут питання в тому, що не хочеться перебільшувати вагу дріб’язкових, за великим рахунком, персонажів — хвацьких комсомольців на кшталт Єфремова чи вчорашніх кримінальників, котрі, як Янукович, доросли до рівня завгарів і котрі в гонитві за ­довгим рублем потрапили на гачок російських спецслужб, хоча спочатку думали, що просто «роб­лять бізнес» з ідейно та практично близькими для себе людьми.

Після Помаранчевої революції Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко швидко розсварились і відкрили перед регіоналами, які нібито здали позиції, нові політичні перспективи. Донецький клан почав розігрувати карту офіційної опозиції. А опозицію в європейській країні «мочити» зась. Саме таким чином, тихою сапою донецькі спочатку виграли вибори 2007-го, коли їм зовсім трошки не вистачило до здобуття повної влади. Паралельно вони робили бізнес, але вже з розумінням і натяками з Москви, що тепер лише відкатами не обійдеться — треба відпрацьовувати й на ідеологічному фронті. Регіонали не пручалися. Зрештою 2010-го вони таки перемогли, і здавалося (особливо після підписання харківських угод та посадки Юлії Тимошенко), що назавжди. І що Росія таки виграла Україну.

Читайте також :Історія однієї мутації

Але тут-таки зіграв фактор цілковитої відсутності у Партії регіонів будь-якої ідеології чи принципів. Вони могли скільки завгодно обвішуватися георгіївськими стрічками та лякати бандерівцями, однак робили це не тому, що палко бажали побудувати тут «русскій мір», а тому, що то просто був засіб утримання свого електорату. Ні, звісно, серед них були й відверті фрики на кшталт Олега Царьова чи Вадима Колесніченка, але то було радше ­винятком із правил.
Прозахідну риторику, яка певний час була притаманна Януковичу, чимало людей у ПР сприйняли спокійно і з розумінням справи — головне, щоб «лаве» капало. Ну а далі, мабуть, історію нагадувати нікому не треба: Революція гідності та «русская вєсна» на Донбасі, де регіоналів, які намагалися поторгуватися з Києвом, Москва використала для роздмухування ­війни.

Зараз донецький клан у єдиному політичному вигляді нехай і не так чітко оформлений, але й досі живіший за всіх живих. Так, грошей в Ахметова, як і впливу, відчутно поменшало. Так, Юрій Іванющенко вже не приходить особисто на Банкову, а намагається проштовхувати свої питання через лобістів у БПП, тоді як Клименко з Арбузовим фінансують власні медіа-активи з вигнання. Однак вони постійно роблять спроби повернутися. Є Опозиційний блок, де порозумілися Ахметов і Льовочкін, є могутній медіа-ресурс у вигляді двох із трьох найпопулярніших каналів країни: «Інтера» й ТРК «Україна», є величезні статки та електоральний ресурс. Не згасає бажання політичного реваншу, повернення втраченого за останні два роки та помсти. Все як в ОЗУ.

Читайте також: Генеральний тест

А ще, і це головне, є риторика про те, що нібито вони є справжньою опозицією, до якої треба дослухатися. Це робиться передусім у сподіванні на те, що Захід, не кажучи вже про своїх виборців, знову не побачить різниці між мафіозною структурою та реальною альтернативною політичною позицією. Все як і 10 років тому.