Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
10 червня, 2016   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Пригоди великодержавного капіталу

Ставши 2005 року президентом, Віктор Ющенко намагався довести, що він зовсім не такий жахливий «бєндєровєц», яким його малювала кремлівська пропаганда, тож звернувся до російського бізнесу із закликом прийти в Україну й працювати. Його послухалися та охоче прийшли, хоча робили це і до нього, і після. Нині банки РФ можуть доволі суттєво впливати на фінансово-економічну ситуацію в Українській державі. Міцні позиції мають у нас і деякі підприємці східного сусіда.
Матеріал друкованого видання
№ 23 (447)
від 9 червня, 2016
Пригоди великодержавного капіталу

Звісно, прихильники навстіж відчинених дверей для Росії поміж українських начальників супроводжували такі свої дії риторикою про наднаціональну природу бізнесу, про те, що він одне, а політика зовсім інше, про те, що гроші не пахнуть і що, мовляв, бізнес не цікавиться нічим, окрім прибутку, а в політичному сенсі є абсолютно нейтральним та байдужим.

І це правда, якщо мова про американські, бельгійські чи британські фірми. Проте в російського бізнесу інші генеза, природа й особливості. Від американського він відрізняється так само, як РФ від США.

Народжений не в природних умовах, а в державній пробірці, від самого свого виникнення він був контрольований і протегований владою. Ідеться про доволі штучне й кероване явище, елемент не так особистих, як адміністративних зусиль. «Бізнес» перекладається як «справа», «діло», але в Росії це переважно не чиясь, а державна справа, навіть якщо розподіл прибутку відбувається між приватними особами.

Якщо, приміром, англійська Ост-Індська компанія постала завдяки приватній ініціативі, то в Росії спостерігалася геть інша картина. Так, в Англії держава могла сприяти підприємцям, допомагати їм, захищати їхні інтереси в колоніях, проте первинним був-таки почин знизу. У Росії першопоштовхом, causa primera стала воля, доручення монарха як найвищого уособлення влади. Остання нерідко забезпечувала фінансування проекту, приставлення до заводів кріпосної робочої сили чи державних «тяглових людей» (залежних від уряду формально вільних підданців).

Приблизно так Пьотр І доручав братам Дємідовим будувати заводи на Уралі, а Строґановим вести господарську колонізацію Сибіру. Причому ті проекти були результатом геополітичних прагнень Росії, які належало зміцнювати військовою потугою, відповідною індустрією озброєнь. Це забезпечувало державні замовлення, розрахунки з бюджету. Про роботу на ринок тоді не йшлося.

Дивіться також: Грошовита агентура Кремля

У ХІХ столітті принципових змін у цій сфері в Росії не відбулося. В усіх бізнесових проектах бодай трохи серйозної ваги домінувала держава, виступаючи головним організатором, ініціатором і промоутером.

США й Росія в цьому сенсі були двома полюсами: від майже зовсім вільного підприємництва до замалим не абсолютного держконтролю над бізнесом.

Певний незначний поступ почав вимальовуватися в бізнесовій сфері Російської імперії лише на початку ХХ століття. Хоча й тоді рушієм частіше виступала держава і геополітичний інтерес домінував над економічним. Приміром, у 1904–1905 роках влада Російської імперії планувала приєднати Корею та Маньчжурію, для яких уже підготували назву «Жовторосія» (за аналогією з Малоросією), а вже потім на ті землі мали спрямувати російських підприємців для «освоєнія края».
Проте війна з Японією закінчилася не так, як планували…

У реаліях чекістської диктатури, коли силові структури пронизали всі соціальні тканини російського су­спільства, стало очевидним, що олігархи, бізнесмени є умовними власниками своїх капіталів та активів

У сучасній Російській Федерації державне домінування над бізнесом сягнуло апогею, щó особливо вражає на тлі доби Єльцина, відносно вільної для тамтешніх підприємців («ліхіє дєвяностиє», за висловом офіційної кремлівської пропаганди). У реаліях чекістської диктатури, коли силові структури пронизали всі соціальні тканини російського су­спільства, стало очевидним (раніше це не було так помітно), що олігархи, бізнесмени є умовними власниками своїх капіталів та активів. Бо ж у будь-який момент десь там, нагорі, може бути ухвалено рішення про передачу цінних паперів більш гідним, на думку верхівки, фігурантам. Спротив безглуздий, адже спричиняє в кращому разі ДТП, а в гіршому — чай із полонієм чи іншим витвором секретних лабораторій спецслужб.

Але то вже крайній випадок, бо є ще безвідмовна російська «Феміда», яка продемонструвала своє бездоганне функціонування на прикладі Міхаіла Ходорковского та багатьох інших, менш знаних. Є ще варіант утечі за кордон (до неї вдалися, зокрема, бізнесмени Чічваркін, Пуґачов, Бєрєзовскій, Ґусінскій та ін.). Або ж превентивний від’їзд за межі Росії. Щоправда, це теж не панацея, бо імперія Луб’янки — явище всесвітнє, таке, що національних кордонів не визнає. Згадаймо загадкову смерть у США державно-приватного медіа-магната з РФ пана Лєсіна, відносно молодого чоловіка, який не мав проблем зі здоров’ям… хіба що з вищим керівництвом своєї країни. Принаймні так подейкують у російських опозиційних колах.

У Росії не існує інституту приватної власності в західному розумінні цього поняття, бо немає права як об’єктивного й незалежного судочинства. Недаремно ж її супербагатії вважають за краще вирішувати свої фінансові спори в судах Лондона, а не в прикрозвісних і сміховинних (звичайно, не з погляду тих, хто мав нещастя туди потрапити) Басманному та Хамовничеському судах Москви.

Читайте також: Крамар: Україна робить замало для зменшення залежності вітчизняної економіки від капіталу РФ

Особливу роль у нинішньому державному контролі над російським бізнесом відіграє чекістська корпорація. Насправді це цілий ансамбль силових структур зі своїми сферами інтересів, але ефесбешники там відіграють головну роль. Ця корпорація може волею свого «верховного магістра» Путіна перерозподіляти активи, як урядові, так і формально приватні. Наприклад, нещодавно велику нафтову компанію було передано в управління диктаторові Чечні й особистому васалу президента Рамзанові Кадирову.

Багато чекістських високопосадовців є офіційними чи неофіційними керівниками державних, напівприватних і приватних фірм. Чимало з них класичні в мафіозному сенсі «смотрящі»… І це не випадково. Ще від 1920–1930-х років у традиціях ЧК — ОГПУ — НКВД — МГБ — КГБ — ФСБ сформувалось особливе ставлення до кримінальників та їхнього світу.

У Росії не існує інституту приватної власності в західному розумінні цього поняття, бо немає права як об’єктивного й незалежного судочинства

Ця публіка офіційно іменувалася «соціально близькими» й мала в місцях ув’язнення значні привілеї порівняно з політичними в’язнями та іншими ворогами радянської влади. Та й самі керманичі зі своїми спецслужбами чимало запозичили з арсеналу методів і звичок тієї ж таки специфічної частини суспільства, тож дух криміналу їх ніколи не полишав. Демократичний Захід не усвідомлює, що масована інфільтрація російського бізнесу у вільний світ — то експорт не лише корупції, а й банального криміналу в його найбрутальніших «блатних» формах. Бо ж чекістський бізнес не гребує протизаконними методами досягнення успіху й задля виграшу в конкурентній боротьбі усуває тих, хто заважає. Чекісти не соромляться вбивати в країнах Заходу політичних супротивників Кремля, і немає жодних підстав думати, що берегтимуть правову цноту в бізнесі. Корумпування західних політиків, чиновників і підприємців є для їхнього бізнесу цілком нормальною, природною справою. Всі російські бізнесмени, що протягом останніх 15 років були піддані жорсткій державно-чекістській дресурі, чудово розуміють, що повинні завжди мати на увазі пріоритети влади. Тут ситуація однозначна: крок ліворуч чи праворуч вважається за втечу. Тож, якщо надійде наказ із Центру, будь-яка російська фірма в Україні, Німеччині, Парагваї чи Австралії його, безумовно, виконає.

Тому ті українські діячі (чи то дурнуваті, чи то давно куплені), які бубонять, що «бізнес поза політикою», просто полегшують російським бізнесменам і державним патріотам виконання їхніх формально «непрофільних» функцій…
До речі, у Третьому Рейху було щось подібне з бізнесом: там його не нищили, не націоналізували, як у червоній Росії, а суворо підпорядковували потребам нацистської держави. Нині в путінській РФ так само підкорюють інтересам чекістської…

Читайте також: Довга черга на вихід

Зарубіжні російські бізнесові «факторії» — справжній клондайк для спецслужб РФ, який феноменально полегшує діяльність резидентур, вербування агентів, поширення політичного й конспіративного впливу Кремля. Це ідеальні умови для гібридної війни. Фірми Росії за її кордоном — такі собі бази геополітичного наступу й контролю нових адаптованих Москвою зарубіжних територій. Звісно, бізнесом вони також цікавляться, одне не виключає іншого.

Однак у годину «Х» уся ця мережа спрацює так, як сплановано в Центрі. Тоді виникнуть «випадкові» фінансові кризи в країнах «близького зарубіжжя» (насамперед там, де було засилля російського банківського сектору), гострий дефіцит певних товарів і послуг, «перебої» в постачанні, проблеми зі зв’язком і транспортним сполученням тощо. Згадаймо, що в Радянському Союзі «калібр» макаронів та цигарок точно збігався з калібром куль для стрілецької зброї, щоб у випадку війни швидко переключити відповідні фабрики на випуск іншої продукції. Хтось думає, що в нинішній РФ усе це забуто? Там не дадуть вести справи комусь, хто не розуміє: весь російський бізнес підпорядкований державі й повинен діяти насамперед в інтересах Кремля та його геополітичних зусиль.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Зараз я думаю, що хоч якось звикла до змін у своєму житті лише через два роки після того літа. До літа 2016-го моя свідомість відмовлялася переводити в минулий час моє життя, яке було до подій літа 2014-го. Я навіть говорила про своє тогочасне життя в теперішньому часі.
    29 квітня, Вікторія Малишева
  • Юрій Андрухович про національну ідею і Промисел Божий
    29 квітня, Юрій Андрухович
  • Децентралізація стартувала в Одеській області ледь не півтора року тому. На півночі регіону ініціатива подекуди мала успіх, а на півдні ситуація кардинально протилежна
    29 квітня, Станіслав Козлюк
  • Як поводитися з найнебезпечнішим режимом світу
    28 квітня, The Economist
  • Культові музейні бренди розбираються зі своїм іміджем та фінансовими проблемами, зацікавленість арт-спільноти в роботах художників з Африки досягає «точки кипіння», а на австрійському аукціоні спочатку виставляють роботу, вкрадену колись нацистами, - а потім прибирають.
    28 квітня, Олена Кухар
  • Тиждень.ua обговорив особливості боротьби із зловживаннями в сфері оборони та безпеки та нові тенденції в політиці з головою литовського філіалу Transparency International Сергеюсом Муравйовасам.
    28 квітня, Юрій Лапаєв
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено