Політика

  ▪   Дмитро Крапивенко

Контргра. Влада, активісти, реваншисти і Захід. Хто кого

Фото: УНІАН
Гральний бізнес в Україні вже кілька років під забороною, але азарту в нашому житті все одно не бракує. Ставки великі, шулерів достатньо, на Сході крутить свій револьверний барабан російська рулетка, а в Києві політичне казино працює цілодобово, без перерв та вихідних. Масштаб гри значно більший, ніж можна собі уявити.
Матеріал друкованого видання
№ 16 (440)
від 21 квітня, 2016

 Міжфракційні піддавки й засідання «стратегічної сімки» — це лише розминка в межах однієї команди, відбіркові турніри. А коли в гру вступають міжнародні донори, громадянське суспільство й стара система, тоді прокидається справжній азарт.

Для закордонних партнерів розігрується комбінація під назвою «політична криза і шляхи її подолання». Проблема ця не прийшла ззовні: самі пересварилися, самі призначили винних, самі переформатували коаліцію. І все задля того, щоб президент засвідчив, що «поставлено крапку в парламентсько-урядовій кризі». Це, безумовно, має стати черговим «чітким сигналом» Заходові, що Україна прогресує і на одну проблему в нас поменшало. Однак тепер не радянські часи, коли завданням республіканського центру було «подолання заздалегідь запланованих труднощів». Самопальна українська криза, звісно, турбувала наших закордонних друзів і дала Києву певний тайм-аут. Але принципових зрушень немає: нові прізвища в уряді й переконлива кількість віце-прем’єрів не замінять собою реформ. Тому, якщо порівнювати цю гру зі швидкими шахами, українські гросмейстери знову натисли на кнопку на годиннику й час знову пішов — нові пишні презентації його не зупинять.

Читайте також: Війни забудовників

У відносинах із громадянським суспільством пора чарівних посмішок уже давно минула. І символічний жест із поверненням «голосу Майдану» в уряд навряд чи заспокоїть невдоволених активістів. Бо підстав для невдоволення чимало. Волонтерській спільноті знадобився не один місяць, щоб привернути увагу верховного головнокомандувача до персони контр-адмірала Сергія Гайдука, який понад два роки очолював українські ВМС. З адміралами Києву останнім часом не таланило: призначений за «патріотичною квотою «Свободи» Ігор Тенюх пробув на посаді міністра оборони рівно місяць, на його рахунку залишилася безславна кримська кампанія, відтак в МО настала доба міліцейсько-сухопутних генералів. Спливає в пам’яті й Денис Березовський — контр-адмірал, «одноденний» командувач українських ВМС, який відкрито зрадив присязі й перебіг на російський бік.

Якщо в «старих ментів» не вийшло дискредитувати саму ідею переатестації, переконати масовістю своїх протестів під міністерством, це ще не означає, що вони здалися. Просто змінили тактику боротьби

За його наступником Сергієм Гайдуком тягнувся шлейф скандалів і нарікань як волонтерів, котрі взяли на себе чималу частину забезпечення флоту, так і офіцерів та матросів, які не раз публічно заявляли про управлінські негаразди у військово-морських силах. Аж раптом під «канонаду» урядових баталій президент почув і вирішив відсторонити скандального контр-адмірала, ще й із суворим формулюванням: «…За системні недоліки і низький авторитет серед службового складу». Звинувачення на адресу Гайдука варті були б ретельного розслідування й кримінальних проваджень, але, схоже, справа обмежиться комфортною відставкою: Петро Порошенко активістів почув, їхню вимогу виконав, PR-ефекту досягнуто. Чи важко було президентові звільнити одіозного контр-адмірала, замінивши його «батьком морпіхів», авторитетним командиром (отже, кадровий резерв був)? Чи не розумів він такої потреби сам як головнокомандувач? Певно, розумів. Мав інші пріоритети? Ймовірно. Хай там як, а кадрове рішення глави держави щодо очільника військового флоту правильне. Хоча звернімо увагу: жертвою перестановок ви­явилася персона, доволі віддалена від Банкової. Це вам не «посадити друга».

Читайте також: Поганий детектив

Іще одна перемога громадянського суспільства сталася в Одесі: тамтешній «прокурорський Майдан» досягнув успіху. Активісти домоглися зняття призначеного на місце відставленого недавно Давіда Сакварелідзе Миколи Стоянова. Знадобилося два тижні протестів і барикад під обласною прокуратурою, щоб у ГПУ визнали свою кадрову хибу й звільнили чиновника, який підпадає під закон про люстрацію: його поновлення в органах бачилося щонайменше дивним. Мішати прокурорську колоду, не замастивши рук, майже неможливо, але яким чином це виправдовує Генеральну прокуратуру й президента, котрі мали два роки на те, щоб очистити важливий силовий орган? Стоянов пішов ображений і в стилі Азарова затаврував майданівців. Офіційному Києву одеський скандал коштував репутаційних утрат хіба що на регіональному рівні. Але знову-таки Стоянов — жертва не геть яка істотна. У грі з громадянським суспільством можна знехтувати пішаком чи навіть офіцером, аби ферзі вільно пересувалися.

Переатестація поліції — одна з наймасштабніших реформ, яка від паперових декларацій перейшла до конкретного втілення. МВС часів Януковича мало всі ознаки найбільшого в Україні організованого злочинного угруповання — будь-які косметичні зміни у відомстві хіба що трохи полоскотали б нерви деяким посадовцям, але сама система мала б усі шанси регенеруватися. Власне, чому мала? Має, на жаль, і сьогодні. Якщо у «старих ментів» не вийшло дискредитувати саму ідею переатестації, переконати масовістю своїх протестів під міністерством, це ще не означає, що вони здалися. Просто змінили тактику боротьби. Винаходити велосипед не довелося. Вже є досвід «обходу» люстрації через суди, то чому б не скористатися ним «недоатестованим»? Тільки від 11 до 15 квітня було розглянуто 88 позовів колишніх міліціонерів, які не пройшли перевірки.

Читайте також: Нова точка відліку

Про реванш старої системи відкрито заявляє голова Нацполіції Хатія Деканоїдзе. Тут якраз годилося б кивати на те, що судова гілка влади має бути незалежна, їй би й розібратись у кожній справі окремо й установити справедливість. Але тим, хто бачив цю «справедливість» у люстраційних процесах, не до сміху. Чи могли спрогнозувати опір «старої гвардії» МВС на вищих щаблях влади? Поза сумнівом. Свого гніву усунені «лицарі» кийка та кайданків анітрохи не приховували. Не треба мати розгалужену агентурну мережу, щоб зрозуміти й відчути ці настрої. Достатньо лише почитати інтернет-форуми реваншистів — і все стане на свої місця: «старі професіонали» нікуди йти не збираються.

Заангажовані суди здатні поховати будь-яку реформу. Можна встигнути похвалитися перед західними партнерами й прозвітувати громадянському суспільству про виконану роботу. Часу, доки суди «відіграють» ситуацію назад, бодай із ключовими персонами старої системи чи їхніми довіреними особами, вистачить. Питання в тому, щó далі: кожна гра має свої часові межі, блеф не може тривати довго — карти доведеться відкрити. Наразі найазартнішими є реваншисти, які, схоже, готові піти ва-банк за пасивного потурання влади, котра весь час намагається робити «покерфейс», хоча поступово програє партію за партією.